Ах, якби нічого не лишилося і в її серці! А ще ж не знала того, що було в Карналя, не могла б ніколи подумати, що він під оцим вітром їхатиме від тої жадібно-безжальної землі, яка поглинула його батька. А коли б знала? Коли б могла вгадати? Та не могла, бо й ніхто не може. Ще навіть не здогадувалася, що й сама завіється з цим вітром неждано й негадано. Тим часом стояла коло вікна, вчепившись збілілими від напруження пальцями у підвіконня, гостро звузивши зіниці, поблідла й стемніла водночас обличчям. За вікном починався людський рух. Уже не тільки Совинський безглуздо боровся з вітром у сквері. Молоді матері несли сонних діток до садочків. її майбутнє? Ось тут вона, там — Совинський, а між ними — отаке сонне, тепле м'якеньке? Чом би й ні! А чому не минуле? Вже давно могла б... Але недоторканість, невторгнення... І чим усе скінчилося! Ще не знала, що робитиме. Просидить цілий день, замкнувшись у номері? Взяти у чергової чаю. Ні їсти, ні думати, сховати голову під подушку. Так і провести решту відпустки. З подушкою на голові в готельному номері. Прекрасно! Відскочила від вікна, ніби кинута вітром, знову заметалася по кімнаті, несподівано для самої себе стала збирати речі. Звикла до подорожувань, усе робила швидко, вміло, чітко. Віддала ключ черговій, подякувала.
— Так рано їдете? — сонно мовила жінка.
— Далеко добиратися. Аж до Києва.
— Та воно й недалеко.
— Вітер великий. А я машиною.
— Ну, коли вітер, тоді так. Проти вітру не зідмешся.
З мстивим усміхом сідала в свої "Жигулі", які стояли в готельному дворі. Совинський стереже її вікно, а вона вискочить з двору,— і вже ніколи він її не побачить, ніколи!
Однак вулиця йшла повз сквер, повз Совинського, і він побачив машину, ще й не знаючи, вгадав, що в ній Анастасія, кинувся просто через клумбу з червоними каннами, замахав руками, мабуть, щось кричав, але вітер знищив його крик, Анастасія натиснула на педаль акселератора з такою мстивою силою, що "Жигулі" аж підстрибнули — все лишилося позаду, та чи ж усе?
Гнала до самого Києва, не зупиняючись. Чула, як бився об машину вітер, бачила, як обабіч шосе дерева аж на землю клалися, здогадувалася, скільки лиха заподіє стихія, але здоровий глузд умер у ній мовби назавжди, кусала губи, шепотіла, шукала знеможено слів для жорстокості, для бездушності, для болю і крику. Вирватися б з цього світу, полинути туди, де панують швидкості, що переважають швидкість світла, де вже ціле не завжди більше за частку, а точка набуває протяжності, де матерія, сконденсовуючись у нематеріальну, тяжкість, само-знищується, кінчає самогубством... Ні, жити! Побороти душевну знемогу, очиститися, оновитися і жити, інакше від чого й куди б вона втікала? Жінка оновлюється, як місяць, вона очищається любов'ю, може, в цьому її порятунок? А чоловік ні забруднюється, ні очищається, суцільна непевність. Вона опинилася розіп'ятою між непевністю й невизначеністю, мала каратися цим, може, ще тяжче, ніж своїм безглуздим гріхом, своєю зрадою не знати кому.
Знов не знала того, що в'їздить у Київ майже одночасно з Карналем, тільки іншою дорогою. Могла б навіть зустрітися з "Жигулями", в яких він їхав, але що з того?
Удома було самотньо й тяжко. Звичні речі відлякували її так само, як бридота готельного номера. Хотіла нагадати їм про себе, дати їм свою душу, але вони холодно відштовхували це лякливе намагання. Пішла в кафе на Хрещатику, але їсти майже нічого не могла, взяла в гастрономі булочку і пляшку кефіру, замкнулася, упала на тахту, і, здається, заснула, бо коли розплющила очі, було вже темно. Запалила світло, довго щось надумувала, навіть не поцікавившись, котра година, крадькома наблизилася до телефону і швидко, неначе боялася опектися, набрала номер. Довго не відповідали, тоді почувся жіночий голос. Анастасія тихо поклала трубку.
Ще поблукала по квартирі, випила кефір, пожувала булку, знову набрала номер і знову почула жіночий голос. Була впертою в своїх домаганнях. І хоч так само покрадьки, але вперто набрала номер утретє, і тоді з того боку дротів обізвався нарешті він, Карналь. Анастасія мовчки тримала трубку, не дихала, ждала, почула його голос ще раз, тепер роздратований і лихий, тоді залунали короткі гудки роз'єднання, а вона й далі тримала трубку, болісно ламала губи в намаганні всміхнутися і мовчки плакала, не витираючи сліз. Чому не прийшов на те жовте надморське каміння, і на те сіре, і на червоне, і на біле каміння? Чому не прийшов?
6
Вийти на пенсію. Щодня гігієнічні прогулянки в київських парках. Читання улюблених авторів. Паскаля, Бекона або ось Фукідіда: "Проте були то не більше як мовні звороти, призначені для громадян, насправді більшість цих людей керувалася особистим марнослав'ям, плекаючи в собі такі прагнення, завдяки яким найчастіше гине олігархія, що вийшла з народовладдя: з першого ж дня ніхто з них і в гадці не має про рівність з іншими, навпаки, кожен жадає першості для себе. Між тим при народовладді люди легше змирюються з наслідком виборів, бо не зазнають приниження від рівних собі. Олігархів над усе під'юджувала сила Алківіада на Самосі і невпевненість у подальшому існуванні олігархії, а тому кожен намагався перевершити іншого, аби лиш самому стати на чолі народного правління".
Але те все не для нього. Належав до людей, які заснували місто, державу, цілий материк нового знання, континент, який не фігурує на картах, не підлягає тисячолітнім законам держав, чужий пристрастям, брехні, облуді, чварам, підступам, грі уяви, навіть химерним метаморфозам буття, територія без вимірів, світ, у якому ніколи не минає час, хоч як. швидко мчить, лине, бо це час істини, знання, людського могуття,— світ кібернетики, розумних машин, майже зматеріалізованої людської мудрості. В отих скромних, непоказних, ніби навмисне вкритих сіруватою фарбою шафочках, мов у святинях святинь, інтоновано універсальні гімни тріумфів, урочистостей, героїки, там надійно замкнено було космічний смуток часів, відчуження чисел від людини, їхнього винахідника і володаря, самодостатність абстракцій, яких ніщо не порятує від хаотичної темряви безодень, окрім самої людини. Навіть геніальні майстри гармонії, як Йоганн Себастьян Бах, або художники, наділені хворобливими здібностями до галюцинацій подібно до Ієроні-ма Босха, були б безсилі з своєю розвогненно-впорядкованою уявою в світі, де Карналь провів половину свого життя і половину, здається, не гіршу. Форми форм, розміри розмірів, класи класів, мавзолеї чисел, циклопічні нагромадження безперервностей, дика темрява незбагненностей, сліпучі блискавиці миттєвих прозрінь, корчі абстракцій, рефлекси світла, склубочені об'єми і площини, переткані тінями і переблиском давно вмерлого, затриманого нереального знання, каскади лічб, невитлу-мачні пропорції, еманації навіки втрачених і ще не знайдених світів пролітали там незауважені, дивні склепіння тимчасових поєднань, тремтливі арки математичних сполучень, фігури астральні, петрогліфи з епох, втонулих у присмерку касІВі— хіба міг він без цього, назавжди отруєний, зачарований, завербований, підкорений? Належав до апостолів чисел, невтолимої людської жадоби перемог, досягнень, звершень, і хоч яких ударів завдавала йому доля, мав вистояти, хотів бути серед тих, кому дано зламати сьому печать законів природи, вирватися з-під їхньої влади бодай на мить і опинитися в царстві свободи.
Та все ж був людиною і відчував, біль. Після двох безсонних ночей, батькового похорону, шаленої гонитви машиною під вітром, після отої дивної розмови з Кучмієнком, на яку, мабуть, спромігся в якійсь несамовитості, чи що, хотілося тепер бодай на день сховатися від усіх, побути наодинці зі своїм болем, спробувати втішити серце.
Не дав собі ні послаблення, ні перепочинку. Вирішив зламати навіть ту, сказати б, слабкодухість, яку виявив перед усіма після загибелі Айгюль, уперто відмовляючись від користування машиною, і зранку подзвонив до свого шофера.
Пам'ять Карналева тримала в собі так багато всього, часом навіть зайвого, що він сам дивувався її невситимості. Коли набирав номер шоферового телефону, пам'ять, мовби пустуючи, підказала номер ще один, зовсім схожий, що різнився лише одною цифрою. Карналь не міг би й сказати, де взявся той інший номер, коли і як запам'ятався, зате вмить зідентифіку-вав номер телефону з його власницею, журналісткою Анаста-сією Порфирівною, згадалася вся недовга історія їхнього дивного знайомства, зустріч над морем, його обіцянка зустрічати її, його недотримання обіцянки. З незалежних від нього причин. Це тоді, того дня. А далі — вже й не причини, а невблаганна стихія буття. Мабуть, треба буде пояснити це Анастасії Порфирівні. Згодом, при нагоді.
Майнуло—і зникло. Не відганяв, зникло без зусиль, само собою. Шофер із шанобливим здивуванням перепитав, на коли подавати машину. Був точно о восьмій, хоч ще й не вірив, що академік справді поїде з ним. Коли ж Карналь сів у машину і зачинив за собою дверцята і вже треба було їхати, то шофер, все-таки шануючи стан свого хазяїна, мовчки рушив, хоч давніше ця процедура в нього неодмінно супроводжувалася зітханнями, оханнями і скаргами. Мастроянні належав до аматорів скаржитися з замилування до цього словесного процесу. То вигадував неіснуючі хвороби, то нарікав, що його обійшли премією, прогресивкою, то ображався, що не одержав подарунка разом з ветеранами війни.
— Ти ж не ветеран! — дивувався Карналь.— Народився по війні.
— Та я ж мужчина чи ні? Всім мужчинам дають, а мені — ні.
Сьогодні він мовчав майже урочисто, і так це було незвично, що Карналь спитав:
— Що ж це ти мовчиш?
— Та-а...
— Жінка тебе любить? Ти жінку любиш? Донька росте? Все гаразд?
— Та-а,— скривився водій.— Хіба в жінці щастя, Петре Андрійовичу?
— А в чому ж?
Але водій схаменувся, що ляпнув дурницю, і вмовк. Все ж довго не витримав, звичка взяла своє. Почав про якусь свою сусідку. Живе вище поверхом, заради такої все б кинув і побіг на край світу, так хіба ж вона з тобою побіжить. Учора приїхала з відпустки, хоч ще й не мала б повертатися, машина така, ніби десь у коптильні була, чи що, кинула ті свої "Жигулі" на тротуарі, замкнулася, щезла. А що таке "Жигулі"? їх он роздягнути, як раз плюнути.