то його не знав, а тим часом він устав і вклонявся поруч Микитчука.
— Товариші, дозвольте представити нового члена нашої спілки, члена президії, талановитого драматурга, товариша Зиму, — виступив над усі голос Микитчука. — Напевно не всі ще знають, що одна з других нагород на всесоюзному конкурсі належить нашому українському письменникові за п'єсу "Година й час".
ице то сенсація! Ніхто ніколи не чув про письменника Зиму, ніхто не читав нічого під таким прізвищем. А втім, його породиста виточена аристократична голова зраджувала непересічну індивідуальність, неабияку інтелектуальну силу. Звідки вигулькнув цей високий елегантний дідуган із профілем Ромен Ролляна?
Тимчасом, таємниця Зими розкривалася дуже просто, — і то не на користь Спілки радянських письменників України.
З ним таки справді вийшла цікава історія.
Досі він був звичайнісіньким бухгальтером одного провінційного міста. Писав, посилав до великих літературних центрів, добивався уваги світил, — його твори або верталися нечитані, або валялися, пропадали десь у редакційних портфелях. Хто там буде читатц якогось Зиму? Механічно відповідали: "Радимо не псувати паперу", або: "читайте, вчіться", а ще радикальніше: "вчіться краще на шевця",
З того всього, упертий старий бухгальтер переклав свою п'єсу на російську мову і послав на закритий конкурс до Москви.
На конкурсі п'єса узяла першу премію. Настав час відкривати конверти з адресами й прізвищами авторів — жюрі прийшлося переживати хвилини ніяковости й вагання. Як же дати першу премію не російському письменникові та ще й невідомому імені? Почалося жваве листування з Україною, викликали представника. Українськім діячам і меценатам довелося позичати в сірка очей і кліпати.
Незручно було, при такому піклуванні партії й уряду літературою, давати першу премію невідомому українському талантові — не можна було й зам'яти, бо вже в газетах було оголошено назви відзначених творів. Пікантна справа набрала розголосу.
То Зима дістав другу премію, а Спілка радянських письменників України — прочухана.
Спішним порядком Зиму виписали з провінції, дали мешкання, похапцем прийняли до спілки, ввели в президію, — от нарівні з Микитчуком славлять.
Вже, здається, все зробили, щоб догодити Москві.
IV.
Улесний критик Кошель навіть спробував помахати кадилом перед новою зорею.
— Товариші, ми трохи винні перед нашим новим колегою, але "кто старое ломяньот, тому ґлаз вон", — як каже російська приказка.
Саме йому не випадало цього казати. СаАме йому невигідно було старе згадувати, бо, він був одним із рецензентів "Кабінету молодого автора", куди потрапляли рукописи невідомих імен і звідки йшли стандартні, під копірку видруко-вані, листи.
Кошель, як отак стояв, поблискував своїм пенсне, усміхався, — чудернацько нагадував відомого літературознавця, критика і поета, славетного Миколу Костевича. Що більше ви вдивлялися в Кошеля, то більше знаходили невловимої схожості. Навіть стиль його закрученої, цвітистої розмови... Хто знав добре Миколу Костевича, той бачив, що Кошель його копіює. А майже всі, хто були тут, — пройшли через руки Миколи Костевича, вчилися в нього, слухали його захопливі, незріївняні ні з чим, лекції, товпилися, як тільки де був його виступ.
І всім ставало недобре від цього малпування. Кошеля ніхто не любив, він був той критик, про якого в лермон-товському "Демоні" сказано: "Я той, кого ніхто не любить і все існуюче .кляне", за дотепним порівнянням Росинського, одного з Кошелевих приятелів по "Молодняку".
Бо як не малпував, не надроблював Кошель, у нього виходила груба імітація, наче куховарка наслідує свою пані, аристократку. Діямант і шкельце. Золото й бляшка. Микола Костевич був без порівняння.
І власне, всім зринало на думці, — хто ж, як не Кошель, з'їв Миколу Костевича? Хто зіпхнув його в небуття?
Кошель з їдким комсомольським завзяттям рив, підкопував, писав статтю за статтею на свого вчиїеля, аж поки не став ногою на тій самій катедрі, де стояв ще недавно Микола Костевич.
В цю хвилину він поліз цілуватися із трохи зніяковілим, але впевнено-насмішкуватим Зимою, срібноголовим і серед них усіх наймолодшим, непропахлим ще фальшем.
Зима таки не знав, чи йому цілуватися, чи може б як ухилитися. Вставав і дякував.
— Дозвольте подякувати від щирого серця, — казав він. — Я такої чести не сподівався, а тому й не підготував нічого...
— ...від нещирого серця... — доказав Пустовійт, що сидів разом із Росинським, молодим поетом Доброволею та Левітом.
— Ну, вже один Юхим висловився, що то скажуть ще два? — вгадував, потягаючи крем-соду, Росинський.
В спілці була мода на Юхимів, було їх тепер аж три.
— Три Юхими, три Юхими спілку молотили, — пустив епіграму Пустовійт або, як його по-дружньому називали, Пустобрех.
Він мав гострого язика-бритву, й на кінці його завжди вертілися якісь дотепи, злі жарти, епіграми.
Від другого Юхима, безнадійного графомана, але старого члена партії, Юхима Зірки, вони нічого не сподівалися. Але от третій Юхим, Фіма Ліфшіц, чи пак Юхим Оксанич, мусить проронити якусь мудрість.
Мінялися принципали, мінялися й обов'язки Юхима Ок-санича. Останній обов'язок чести — чичисбейство біля Софи Микитчук, — увінчався, нарешті, посадою відповідального секретаря в "Літературній газеті", В останні часи він вподобав спорт: пристрасно захоплювався грою в ракетку із царственною Софою. "Від ракетки до газетки!" сказав на це Пустовійт і ця чергова епіграма пішла вже гуляти.
Юхим Оксанич, що сидів біля Софи й Ліди, давно вже поривався з тостом, але йому не давав говорити Юхим Загайгора. Він випускав сьогодні з рукава нові зорі на спорожніле літературне небо.
— П'ю за здоров'я...
Він спинився на мить, усміхаючись до когось, що сидів по діягоналі від нього. Всі обертали голови слідом за його очима, але не бачили нікого, крім Аделаїди Бунчук.
— ...кота Лірика! — доказав за Загайгору Пустовійт, виключно для свого столика.
— П'ю за здоров'я Аделаїди Бунчук, авторки прекрасного історичного роману "Лицарі руїни".
— А що, я казав? — тріюмфуюче глузував із своїх за-стільників Пустовійт.
Поміж столиками зчинився невеличкий рух, сміялися потиху, вважаючи цей тост за очевидний жарт.
Аделаїда Бунчук зарум'янилася, як маків цвіт, запишалася, встала.
— Дякую! Я знала, що прийде час, коли мій роман оцінять не тільки Максім Ґоркій, а й наші критики...
— Що, що? Невже то правда, що ця непоміркована химеричка написала той роман? — зглядалися бенкетуючі.
— Це фантасмагорія, або я сплю, вщіпни мене,-— попросив Росинський Пустовійта. — Ой! — скрикнув він мало не на всю залю.
Пустовійт його вщіпнув.
V.
— Чи хто читав той роман? — півголосом питав Кошеля Стельмашенко. — То, напевно , непритомне маячіння причинної.
— О, роман справді прекрасний! — палко відповів Кошель. — Я якраз писав на нього рецензію. Видавництво пустило його вже в роботу.
Стельмашенко видивився на Кошеля.
Та цей же лис ще недавно глумився над какофонією, горохом і капустою безнадійної синьої панчохи. Скаржився, що не знає, куди втікти від її переслідування. А тепер, як вона привезла з Москви договір на видання свого "Лицаря", як виявилося, що справді сам Ґоркій рекомендував цей роман до видання, то тепер... О, боги...
Метаморфоза з Аделаїдою Бунчук сталася у всіх на очах. До цієї хвилини загальне посміховище, — з цієї хвилини оригінальна авторка видатного епохального твору, видаваного п'ятьма мовами. І говорить вона цілком притомно, коротко, діловито, мальовничо й дотепно. І не така вона смішна стара дівуля, в ній є навіть якась екзотична, турецька лінива краса, трохи прив'яла. Але ж не може вона, присвятивши себе глибокому вивченню далекої від нас доби середньовіччя, так уже дуже упадати коло своєї зовніш-ности...
Та не всі йняли цьому віри.
— Брехня, брехня, брехня! — безапеляційно казав Сміянець. — Легенда! До Ґоркого доступитися — не така собі проста річ. Та коли б він міг перечитати всі ті твори, що до нього щодня надходять з усього Радянського Союзу... Та його сорок секретарів не можуть перечитати... А я досто-менно знаю, що добитися до самого Ґоркого можна лише через одного з його секретарів...
— То ви може не знаєте, а я знаю, що зробила ця пройдоха! — заздрісно казав Балалаєвський, один із тих молодців, що дивилися на українську літературу, як на вигідну комерцію. — Хто 'пам'ятає, як ми літом ходили вітати Ґоркого "а вокзал?
Таке, справді, було. Ґоркий проїздив через місто і вся спілка, а також і інші установи, фабрики й заводи пішли вітати на станцію корифея. До самого поїзду протовпитися не можна було, бо шереги міліціонерів у білих рукавичках стримували натиск цікавих колон громадськости міста, ладних залляти весь перон, всі колії, атакувати вагон, — щоб побачити живого Ґоркого. А нащо ж їх сюди привели?
Не пустили також і їх усіх із спілки письменників і, правду кажучи, Ґоркого вони так і не побачили, тільки здалека той поїзд...
— А та видра, — скажіть, чи не хитра бестія? — взяла колосального букета квітів, виставила його наперед себе і нахабно прорвалася через сильний наряд міліції А в той букет вона вклала свого листа, де розплакалася, що її на Україні не визнають, а вона — приятелька Буніна й Вересаева...
— Та вже знаємо... — з палаючими лицями підганяв Сміянець. — Ну й що, цікаво, цікаво... От, так дотепна штука, їйбогу...
Він уже укладав собі пляни, як використати цей епізод. Він також уже вирішив спеціялізуватися, — збирав матерія-ли до біографій великих людей.
— Геніяльно!.. — не міг заспокоїтися зачеплений за живе Балалаєвський. — Геніяльно! Додумайтесь ви до цього! Ґоркій уже, звісно, зацікавився її романом.
Балалаєвського підмивало, так наче Бунчук перебігла йому дорогу. А тим часом і він зумів викрутити собі "кусочек хлеба, вагон масла". Ласкаве телятко три матки ссе. Писав він на трьох мовах відразу — жидівській, українській та російській. Газети на всіх трьох мовах друкували його невтомний потік балалаєвських віршів і нарисів. Але йому було мало, він був штатний літератор не де, як при опереті, не кому, як йому доручали переклади ходових постановок — Балалаєвський не брався за те, де не пахло великими гонорарами чи відсотками. За переклад — само собою, а відсоток, тисячка за тисячкою, з "кожної вистави, само собою йшов йому через управління захисту авторських прав. Сло