Поплескав по плечу, покивав головою:
— Не вішай носа, камраде! Дякуй долі, що на світі є Віллі, який не забуває старих друзів.
Знову сів поряд, спитав:
— Ти знаєш, що з тобою хотіли зробити?
— Догадуюсь,— гірко відповів Гайдук— Розстріляти або й повісити...
Віллі ствердно хитнув головою.
— І тебе, друже, вже давно закопали б, аби не я...
— Дякую, Віллі! — В Гайдука аж сльози навернулися на очі, такий був зворушений.
— Пусте! — махнув недбало Віллі рукою.— Ми, старі вовки, повинні триматися один одного, бо інакше нас кожен баран затовче.— Віллі дуже любив проголошувати афоризми, Гайдук пам'ятав це по школі.— І я кинувся за тебе у бій. "Віллі,— сказав я собі,— якщо ти не врятуєш старого камрада, то яка ціна тобі після цього?" Я захищав тебе, як тільки міг. Та, на жаль, я теж не всесильний,— поморщився Віллі.— Дуже ж багато ви тут накоїли! Розбомблена станція, висаджено моста у повітря... Посеред міста, на центральній площі, повішено нещасного Крамера... А тепер із цим старим ослом... Це, звісно, найгірше... І то хай би стріляв якийсь комісар, збільшовичений фанатик, а то начальник сільської поліції! Кому ж тоді накажете вірити, якщо поліція починає нам стріляти у спини? І кого треба спитати найсуворіше за цю дику акцію?
Гайдук низько опускає голову. Відчуває майже фізично важкий тягар звинувачень. Якщо так суворо покарали начальника гестапо і коменданта, то що тоді вже говорити про нього!
— Так що тебе теж доведеться зняти з посади, камраде... Єдине, що я зміг для тебе зробити: врятувати од шибениці.
— Дякую... Віллі...— Гайдука аж за горло здушило. Він щиро розчулений, він не знає, що й зробив би зараз для Віллі. В нього сльози навернулись на очі. І те не сховалось од Віллі.
— Ну, ну, куди це годиться! — Поплескав по плечу, всміхнувсь підбадьорливо.— Старий вовк — і такі сентименти!.. Ми ще послужимо фатерляндові й фюрерові, покажемо, на що здатні справжні розвідники!.. А зараз, камраде, тобі треба довести, що ти не такий уже безнадійний працівник... Що ми можемо покластися на тебе. Убивство Крюгера не означає, що ми відмовимося од маєтку. Навпаки! Ми зведемо маєток, незважаючи на всі перешкоди,— аж пристукнув кулаком Віллі.— Це — справа нашого престижу, сам гебітскомісар запевнив оберста Крюгера, що він справить новосілля в цьому році. Так, у цьому році! І це не має бути звичайне господарство, а взірцевий маєток, перший у цьому краї. Ми доручили одному з кращих архітекторів спроектувати палац, з Берліна наказано, аби компенсувати гірку втрату, розширити володіння до чотирьохсот гектарів. Днями ж у Тарасівку (що за дикі назви у вашій країні) виїдуть землеміри, а незабаром прибуде наш інженер, який здійснюватиме нагляд за спорудженням палацу... 1, основне, що стосується вже тебе: за все повністю відповідатимеш ти! Забезпечення робочою силою, суворе дотримання графіків, порядок^ дисципліна — все це стосуватиметься твоєї діяльності. Запам'ятай: олтого, наскільки ти з усім цим справишся, залежатиме подалы іа твоя кар'єра... Ото так, любий друже.
Знову дістав портсигар, закурив. Кинув недбало: —Тобі ж доведеться й очолити місцеву поліцію. Профільтрувати як слід, підібрати надійних людей. І моли Бога, щоб більше такого не траплялося. Бо тоді я вже нічого не зможу для тебе зробити.
— Не станеться! — запевнив Гайдук.
— Будемо надіятись...
Віллі провів Гайдука до порога.
— Ми ще зустрінемось,— пообіцяв.— Нагляд за будівництвом покладено на мене. Не підведеш свого друга?
— Та я...
— Ну, ну...— поплескав по плечу— До побачення, старий камраде!
Віллі пробув у Хоролівці два дні. І весь оцей час Гайдук не одходив од телефону: сподівався, що Віллі його покличе й скаже, що лишає в Хоролівці. Але Віллі не кликав, Віллі наче забув Гайдука — викреслив із пам'яті. Подзвонив лише під кінець. Наказав негайно виїжджати в Тарасівку, пильнувати будівництво палацу. "Сам приїду на відкриття! — гукнув бадьоро у трубку— Ми ще вип'ємо з тобою, друзяко!.."
Ще тиждень не покидав Гайдук Хоролівки: здавав справи своєму наступникові. Це був низенький товстун, веселий та привітний з виду: все усміхався приязно, називав навіть колегою,— прочув, певно, дещо про Віллі. Гайдук же одразу зненавидів його, як зненавидів би будь-кого, хто зайняв його місце, і вже сам швидше поквапився залишити Хоролівку.
Гайдук поїхав у Тарасівку з новим комендантом, який захотів подивитися майбутній маєток. Комендантові, мабуть, і досі стояло в очах убивство Крюгера: тепер за сотню метрів попереду мчали два мотоцикли з кулеметами, а позаду — повна машина солдатів. "Буде кому закопувати",— похмуро думав Гайдук. Хоч він не вірив, щоб хтось зважився зустріти їх пострілами, все ж кожного разу, коли проїжджали мимо торішніх стіжків, що чорніли перепрілою соломою, відчував неприємний холодок десь аж під ложечкою.
Комендант не поїхав у село — наказав одразу ж повертати на хутір.
Закинута, заросла донедавна дорога була знову ж вторована: Крюгер до загибелі щодня ганяв підводи з Хоролівки, і на широкому подвірї лежали гори ак/ратно складеної цегли, обтесані свіжі колоди, стояли вис
— Де сторож, біс вас візьми?!
Гайдук міг би сказати, що він же теж оце щойно приїхав, як і пан комендант, однак не став сперечатися: знав, що хтось та має бути винен, а оскільки він був тут єдиним представником нової влади в Тарасівці, то й вина падала в першу чергу на нього. Тому він сказав, що змотається швиденько в село і вияснить, куди подівся сторож і чи був тут сторож взагалі.
— Давайте негайно! — аж тупнув ногою комендант подвір'я, що .не охоронялося, діяло на нього, мов червоне на бугая.
— Яволь! — приклацнув закаблуками Гайдук і поштиво спитав, чи може скористатися машиною. Бо звідси до села — три кілометри.
Одержавши дозвіл, пішов до машини.
— Шнель! Шнель! — заволав комендант, і той крик штовхнув Гайдука образливо в спину: все ще не міг звикнутись із думкою, що він тепер всього-на-всього дорфполіцай — особа в очах комендантових зовсім уже нікчемна, йому аж щелепи звело від отого вигуку... "Ну, брешеш, не діждешся, щоб я тобі бігав!" — Гайдук так же повільно підійшов до машини, одчинив дверцята і буркнув:
— В село!
їхав і думав, що як знайде сторожа — битиме. Гнатиме перед машиною, як скаженого пса. До самого хутора." Зайшов до управи, сердито запитав із порога:
— Пане старосто! Дес ви поділи сторожа, біс побери?! Приходько, що сидів за столом (розбирався в якихось
паперах), звівся Гайдукові назустріч, поштиво спитав:
— Сторожа? Якого, пане начальнику районової поліції?
— Гайдук не став йому пояснювати, що він уже не начальник,— спокійніше пояснив:
— Того, що має бути на хуторі.— І додав: — Там — комендант. Вимагає негайно знайти сторожа... І вас кличе, до речі,— додав уже од себе, хоч коме ідант про старосту й не заїкався. Але йому було вигідно пЦ ставити під удар когось іншого, а не себе. Уже майже спокійно дивився на Приходька, який збирав зі столу папери.
— Поїхали? — Приходько замкнув шухлядку, надів картуз. Уже виходячи, кинув підліткові, що чергував коло "бандури": — Хто питатиме, скажеш — на хуторі.
— Хто сторож? — поцікавився уже в машині Гайдук
— Бородай.
— Де він живе?
— Та на виїзді... Якраз по дорозі...
Данько саме обідав: сидів за величезною мискою, непоквапом сьорбав борщ. Побачивши німця (Гайдук, який був у всьому німецькому, зайшов перший), він так і закляк, а жінка, яка діставала щось із печі, перелякано охнула.
— Обідаєш? — запитав лиховісно Гайдук: злість так і закипала в ньому— Ану, марш до машини!
Данько й не ворухнувся. Розтулив тільки рота, випустив ложку. Ложка лунко стукнулася об дубову столину, і той звук наче вивів із трансу Данькову жінку — Килину:
— Та куди ж ви його забираєте?
Сльози так і бризнули з її очей, вона кинулася до чоловіка, заголосила:
— Та хазяїне ж мій дорогий, та куди ж вони тебе забирають? Жінчин плач привів Данька до тями. Одвів її руки, спитав
перелякано:
— Ви за мною?
— А то за яким іще паном!.. Ану ворушися швидше!.. Замовчи, ніхто твоє золото поки що не вішає! — Бо Килина вже тужила, як над покійником.
— Так би й сказали... А то кричать — у мене й душа отерпла... Килино, та годі тобі, подай-но краще ціпок.
Килина, все ще схлипуючи, пішла до печі, дістала ціпок: оту величезну ломаку, що нею ще на початку війни зсадив Данько міліціонера з коня.
— Я ж оце щойно звідти прибіг — погобідати,— виправдовувався Данько.— А воно, бач, той... вже й поїсти не мона... Та не штовхайтесь у спину, я й так уже йду!
— Йди, йди! Ось комендант тебе нагодує!
Вийшли з хати. Попереду — Приходько. Данило слідом, а за ним уже — Гайдук і Килина. Килина, побачивши страшну чорну машину, якою тільки покійників возити, знову вдарила в голос, але Гайдук так цитькнув на неї, що вона одразу ж нодавилао криком.
— Сідай до машини!
Данько позадкував-позадкував, наставив навпроти Гайдука ціпок:
— А я не сяду. їдьте самі, а я навпростець.
— Не сядеш?! — Гайдук, звузивши очі, потягнувся до кобури.
— Та сідайте, Даньку, чого ви? — втрутився Приходько: Гайдук уже дістав пістолет.— Бачите, і я з вами їду.
— А чого вони так кричать? Ще і в спину штовхаються! — вже замалим не плакав Данько. — Не мона вже й погобідати, ге?
До машини, одначе, поліз.
— Та ку-ди-и ж те-ебе повезли-и-и?! — вдарив їм услід розпачливий голос Кили ни, вдарив і обірвався на ноті, тягучій та болісній. "Ото дурна баба! — поморщився Приходько, бо йому аж поза спиною сипонуло од того плачу.— Голосить, наче по мертвому..."
А вийшло, що не дуже й дурна: коли підкотили до подвір'я та вилізли з машини, комендант зовсім впав у шал. Червоне обличчя набрякло од гніву, очі побіліли. Бризкаючи слиною, налетів на Данька:
— Донерветер!.. Русіше швайне!..
Розмахнувся, ляснув щосили Данька по обличчі.