Отож все ставало на місце. Ось і ява, ще одна. Знайшлась у власних записниках і пісня, і нитки потяглися від однієї фрази до іншої. Коли ж дійшлося до письма, виявилось: одне не пасує до іншого, не клеїться, звучить немічно, неприродно. В розпачі картав себе за невиправдану самовпевненість, навіть зарозумілість: навіщо було братися, нещасний? Роздзвонив, розбовкав завчасно, хоча, правду кажучи, нікому, крім матері і Тетяни, слова не сказав, навіть братчикам по ложі не обмовився. Мати пробалакатись не могла, вона останнім часом з дому не виходить, отже — Тетяна, звичайно, вона. Мабуть, тепер вже нічого не вдієш, і ображатися на неї — гріх, не дотримала слова — ну то й що? Нічого поганого не бажала йому, мабуть, раділа ролі своїй у майбутній п'єсі і проговорилась. Що ж дивного? Вона — жінка, і лишиться такою, до того ж, і гарною...
Кидав написане, рвав на шматки і в знемозі падав на ліжко. Склепивши повіки, дрімав, але то був де сон, скоріше — марення.
Він знову і знову бачив і чув Марусю Сивокінь, яка віднині була його Наталкою, його болем і надією, чув її голос, пісню, бачив, як вона ходить — легко, красиво, з відерцем на коромислі; бачив і її матір, і слова знав: "Будь слухняною, дочко, пожалій мою старість..." Бачив і писаренка, сиріч возного, міг переказати кожне його слово, навіть відтінки голосу знав. Хіба ж мало набачився тих возних на віку? І тут, у Полтаві, і в Золотоноші, і в Горошиному, і в інших місцях. Тепер всі вони постали в його уяві в один нескінченний ряд: кремезні й кволі, огрядні й худі, неперевершені хитруни, відкриті й притаєні, молоді й старі, хапуги, здирці — з живого і мертвого здеруть, скупі, жорстокі — господи, яких тільки не доводилося бачити! Вони озивались до нього всі разом і поодинці, ніби припрошували: пиши нас, пиши, не лінуйся! Але писати всіх — значить нікого, він мусив обрати одного, щоб був і схожий, і не схожий на всіх останніх. В притьмареній безсонням уяві поволі починав вимальовуватись один-єдиний образ возного, ніби виліплений зі шматків, взятих у його подібних. А з ним поруч виростав, набирав голосу і сили виборний — отой, що співав свою кумедну пісеньку про рудих діда і бабу...
Змучений до краю, схоплювався на ноги, біг до столу, брав із стосика новий чистий аркуш паперу, присував каламар ближче...
Таке тривало ще два дні і дві ночі. Закінчивши яву з возним і виборним, зразу ж перейшов до нової яви, бо час було ж знайомитися з Іваном, тобто Петром, і його випадковим знайомим — таким же безталанним бурлакою, як і сам — Миколою (кілька разів міняв це ймення, спочатку був Антон, потім Григорій, і нарешті — Микола). Чи знав він цих хлопців? Звичайно, він знав їх, як і себе самого, з дитинства, не раз і не двічі зустрічався з кожним і на ярмарку, і в далеких мандрах. Вернигори, Жуки, Груші, Пантелій, Ганжа; хіба ж перелічиш усіх — чесних, роботящих, веселих, кмітливих, чистих душею і помислами хлопців, синів землі отчої, яких чув, бачив, слухав, шанував, любив!? Ось їх він і брав у свою п'єсу, брав їх мову, і пісню. Іскрометлий, дотепний Микола умів і слово сказати, і пісню до ладу проспівати, і в танок піти, і лихом ударити об землю. Поруч з ним і Петро ставав більш впевненим, твердішим, хоч природна скромність, уроджена делікатність, висока душевна настроєність не дозволяли йому рішучі кроки...
Пишучи цих хлопців, Іван Петрович любив їх, був гордий ними, як батько синами...
Десь шостого чи, може, сьомого дня відчув: п'єсу, про яку мріяв, носив у серці, ось-ось закінчить, власне, другу і третю її частини (перша була готова раніше, щоправда, нині повністю переписана).
Був близько до цілі, і все ж не міг цього сказати напевне: хтозна, як вона прочитається завтра, пізніше. Хтозна... Досвід говорив: не поспішай, не квапся, кожен крок тут, слово кожне має своє неповторне значення.
Зеленкуваті цупкі аркуші паперу, списані твердим, трохи косуватим почерком, всіяли увесь стіл. Він дивився на них, стомлений, схудлий, з пророслою попелястою щетиною на плескуватих щоках, і не був впевнений, що перед ним п'єса, яку благословить на довге життя божественна Мельпомена і яка стане першою перлиною нового українського театру, а може, думав, це ще один черговий — з життям на один-два театральні сезони — рукопис, який навіть не буде і надрукований.
Так і сидів — може, годину, а може, й довше, — опустивши голову на руки, і не почув, як тихо, з легким скрипом відхилилися двері і ввійшла мати. Цього разу в руках у неї нічого не було, бо, як звичайно, вона що-небудь приносила синові, а тут була без нічого. Побачивши його — блідого, змарнілого в ці кілька днів, — жахнулась:
— Що з тобою? Чи не занедужав?
— Я здоровий, тільки... трохи стомився.
— То відпочинь... Та хіба ж можна отак? Скільки днів і ночей за столом! І спиш за ним.
— Я, здається, щось написав, тільки читати зараз не можу.
— Грець з ним, відпочинь спочатку... Та ще ось тут прийшли до тебе, з запискою від пана Новикова.
— Хто?.. Поклич, та ні — сам вийду. — І, накинувши на плечі халата, вийшов у передпокій. Там стояв кур'єр-хлопчина у потертому каптані, простоволосий — шапку тримав у руці. Побачивши господаря дому, вклонився:
— Наказано — в руки... Ось... — простяг невеличкого конверта. — Відповіді не треба.
— Спасибі! Йди... Проте зачекай. — Дістав з кишені кілька мідяків. — Візьми на пряники.
Хлопчина низько вклонився і, затискуючи в кулаці мідячки, позадкував до дверей. За хвилю його і сліду не стало.
У записці було кілька фраз, але — яких! Новиков повідомляв, що сьогодні ранком надійшла купча на ім'я їх сіятельства князя Рєпніна про те, що віднині Михайло Семенович Щепкін і його сім'я графині Волкенштейн не належать. "Можете написати про це Щепкіну. Хай порадіє", — писав Новиков. — Думаю, що й друзі його порадіють звістці".
Ще раз перечитав коротку новиковську цидулку і, не маючи сил стримати радості, покликав матір. Вона ж була у передпокої і здивувалась:
— Та я ж тут, не бачиш?
— Ой, прости, зовсім голову втеряв... Це про Щепкіна, актора, що приходив. Ти знаєш... Він вже вільний.
— Ото радість... Відпускну одержав?
— Купча прийшла на ім'я їх сіятельства.
Мати — його дорога мати, завжди розсудлива і спокійна — підійшла ближче:
— Що ти кажеш, Іване? Купча — не відпускна. Це ж, виходить, князь Рєпнін купив лицедія, цю нещасну людину, і всю її сім'ю! Чому ж радієш?
Збентежений, Іван Петрович кілька секунд дивився на записку, перевів погляд на матір. Нарешті, зрозумівши, що сталось, сказав, заспокоюючи самого себе, і матір, і ще когось невидимого:
— Це тимчасово... Це ж князь додав дві тисячі своїх, а Щепкін віддасть, і одержить вільну. Дві тисячі — не вісім.
— Але ж і дві тисячі — гроші. Де їх взяти акторові?
— Знайдуться. Я йому напишу.
— Ось не поспішай... Приїде — ти і розкажеш, що до чого. Це краще, ніж письмо.
Не знав тоді Іван Петрович, що мине рік, навіть трохи більше, поки князь Рєпнін дасть вольну акторові Щепкіну і його сім'ї. У справу втрутиться відомий український і російський історик, автор "Історії Малої Росії з часу приєднання оно! до Російської держави..." Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський. Разом з Іваном Петровичем вони все ж умовлять Рєпніна дати вольну акторові, повірити йому на слово, що він — прийде час — поверне борг, і князь, щоправда, не зразу, але піде на це, і лише після цього Щепкін і вся його численна родина — батьки, діти — позбудуться рабських кайданів. Але то буде пізніше. А поки що...
— І все ж це воля, — сказав Котляревський матері.
— Воля, та не вся... Чи ти, Йване, не знаєш панів-можновладців?
— Трохи, здається, знаю.
— Отож... Тому-то і не поспішай писати Щепкіну. Нехай поки що людина хоч надіється на краще.
— Гаразд, не писатиму.
І все ж писати довелося, правда, не Щепкіну, не Тетяні (він їй писав з тиждень тому) — написав своєму помічникові пану Імберху. Це трапилося зразу ж на другий день після одержання записки від Новикова, але причина, заради якої Іван Петрович писав листа, була зовсім інша, ніякого відношення до Щепкіна і його долі не мала.
22
Нестача свічок відчувалась у театрі теж, особливо погано стало в кінці року: дороги розвезло, і, отже, хури з вантажем весь час запізнювались. Мефодій, однак, знайшов вихід: користувався каганцями, які сам і майстрував.
Діло виявилось нехитрим: топив гусячий смалець, крутив ґнота із конопляної куделі — і палив. Каганець освітлював коло у два кроки, та коли нічого іншого нема, то й це, сказати, хліб, старому солдатові не вишивати, а для того, щоб, ідучи по східцях, не спіткнутися, а внісши з двору кілька оберемків дрівець, розкласти їх по грубках, вистачало і цього.
За довгої — майже в півжиття — служби у війську Мефодій звик до всього, призвичаївся, що там не кажи, — хоч, часом, особливо ж замолоду, і проти волі — до твердої дисципліни. Тому слово пана майора — тримати приміщення в теплі — сприйняв як наказ; і тепер за всякої негоди щодня ходив до театру і топив, хоча, в зв'язку з гастролями, приміщення, звичайно ж, пустувало. Мефодій, як і директор, керувався розумною господарською обачністю: по-скільки приміщення дерев'яне, воно боїться вологи, від неї, звісно ж, заводиться пліснява і всіляка нечисть, що, чого доброго, коли проґавити, може завдати непоправної шкоди.
Отож — топив, і, слід сказати, робив це справно. Приходив, як звичайно, з третіми півнями, коли ледь-ледь зазоріє. Розтоплював спочатку всі п'ять грубок у залі, потім у акторських вбиральнях, пізніше — у буфетній, а сам — поки у грубках весело, як сороки в переліску, потріскували березові полінця — вибирав місце — частіше за кулісами на м'якій канапці — і лягав відпочити. Година яка, поки дрімає, а грубки топляться, і мине; а потім, перед тим як піти додому, оглядав весь театр, кочергою розбивав кожну вуглину і зачиняв в'юшки: нехай довше тримається тепло.
Один раз на тиждень, у п'ятницю або суботу, Мефодій ходив з віхтем, обмітав порох з крісел, столів і з підвіконня, ще рідше — один раз у місяць — приходили — звичайно, на його запрошення — Ганна Сивокінь з дочкою Марусею і Явдоха, прибирали все приміщення: мили підлоги, вікна, двері, витирали шандали і люстра, витрушували доріжки. Прибирання тривало цілий день, зате в театрі після цього все блищало й дихало свіжістю, пан директор приходив під вечір, оглядав усе і щедро винагороджував жінок.