БУХАЛОВ. МОНОЛОГ
Формат: MPЗ
Частота дискретизації: 22 кГц
Якість звуку: 88 Кбіт/сек
Дата створення файлу: 27.04.2004
Дата редаґування файлу: 27.04.2004
Розмір: 0 Кб
Не гукав вам, щоб рибу не сполохати… Голос, він, знаєте, вночі далеко по воді розноситься — на Трухановому острові кашляють, а сюди чути…
Раки? Да, тут пацани їх по ночам печерують… І там далі, за мостом Патона… Можна купити, вони їх по дві гривні штука продають…
А по соточці — це завжди можна, аякже! Добре, що принесли, молодці, для рибака це діло незамінне, хе-хе… Як снасті. У мене з собою от… У флязі… Хочете? Ні? А ви… по-батькові як вас величати? Адріян Амброзійович? Коньяк, да. Закарпатський. Завжди на рибалку з собою ношу. Ваше здоров'я!.. Будьмо, да… В нас, коли ізраїльська делегація була, — обідали ми з ними в "Президентському", на вищому рівні, все, як положено… А перекладач їхній не знав цього слова, питає — а причому тут "будка"? Хе-хе… Ну, будьмо!..
Хух… Огірочок беріть — домашній, маринований… Рекомендую, дружина в мене великий спец по цьому ділу…
Да, ми з ними співпрацюємо. З ізраїльтянами, з поляками… В основному по Голокосту, воєнний період у нас досить добре представлений… З поляками ще по Старобєльську, де офіцерів їхніх розстріляли, тих, що з катинської партії… Винуват, не почув? Ну ясно, якщо ми до них звернемося, вони нам теж не відмовлять…
А… Ви в цьому смислі.
Я знаю, це вам Ніка розказала.
Знаєте, вона вас дуже шанує. Дуже. Вона в мене дівчинка з амбіціями, слава Богу… Навіть не знаю, в кого вона така, — за мною особливих амбіцій ніколи не водилося, за дружиною теж… І знаєте — я радий. Радий. Амбіції в житті — річ необхідна… Да, будемо сподіватися, тьфу-тьфу… Викладачка теж її хвалить… Професорка… Переживаєш, звичайно, ну що ж… Вона в мене одна, знаєте… У вас є діти?
Треба. Дітей, молоді люди, треба. Обов'язково. Інакше — для чого жити?
Ой, перестаньте сказать, як кажуть в Одесі!.. Яка там робота. Знаєте, як кажуть: робота нікуди не дінеться, а горілку може випити хтось інший… Ну, давайте ще по одній… Ваше здоров'я!.. Будьмо… Огірочок ось… Домашній…
Да, такі діла, значить…
А про своє єврейське походження все, що мені треба, я, Дарино Анатоліївно, й так знаю. Не треба мені на те… ізраїльських консультантів.
Тільки, прохання до вас, — це між нами, добре? Щоб Ніці — ні слова. Вона всього не знає, і не треба їй…
А, б…! Зірвалось! Клювало… Вибачте… Тихіше говорити треба, риба — вона хитра! До неї свій підхід треба мати… Бувають, знаєте, такі екземпляри, що й наживку хапнуть, і гачка не зачеплять… Як люди!..
Ну, нічого… Ми їх виведем, тас-скать, на чисту воду… Зараз, черв'ячка нового насаджу…
А по ізраїльським законам я — да, так і виходжу — єврей… У них же національність по матері рахується. Народжений єврейкою — значить, єврей. А от дочка моя — вже ні, бо мама в нас українка… Смішно, якийсь… зоологічний націоналізм. Ніколи я цього не розумів, ми ж усі були — радянські люди… Ну, хай російські, яка різниця… Так держава ж яка була! Всі нас боялися… О! Пішло, як брехня по селу, казав мій тесть… Ловись, рибко, велика й маленька…
А ви зі Львова родом, Амброзійовичу? Ну, значить, земляки… Я ж там народився. Вулиця Брюллова, колишня Лонцького… Тюрма МҐБ. Да, там і народився. В тюрмі. Так що органи — це, рахуйте, й є моя батьківщина. На все життя. І батьківщина, й національність… І моя рідна мати, що мене народила, теж із органами була зв'язана… Її в сорок п'ятому закинули до бандерівців… з особливо важливим завданням. Такі діла…
Тільки це не жіноча робота, звичайно. Боже сохрани.
Ім'я знаю. Леа Ґольдман — так її звали. Мою рідну матір, яка мене народила… В Ізраїлі вона, між іншим, у списках жертв Голокосту числиться. Як загибла сорок другого року в Перемишлі, в єврейському ґетто. Такі діла… А ви кажете — до ізраїльських колег звернутись… Думаєте, вони там, в Ізраїлі, сильно раді будуть узнати, що від п'ятдесят другого року отримували від німців компенсацію за людину, яка в дійсності врятувалась на радянській стороні?..
Ну да, померла. Там же, в тюрмі. Але ж це вже в сорок восьмому році було! Це вже інша справа зовсім…
Ви тільки не подумайте, ніби я, тасскать, виправдовую сталінські методи… Людей у нас, звичайно, не цінували… ніколи не цінували. Мій батько… той, що мене виростив, казав — розстрілювали тих, кому, по совісті, Героя Радянського Союзу треба було давати. Я в курсі, не думайте… Ясно, що не за людські життя ми з Гітлером воювали… І якби в сорок другому Сталін домовився з німцями про сепаратний мир, то євреїв у нас винищував би вже СРСР, на переговорах у Мценську радянська сторона це Гітлеру обіцяла — в обмін за закриття східного фронту, опубліковані вже ті документи… Але то таке… мало що могло бути! А є — те, що є: моя мати мала загинути ще в сорок другому, від фашистської кулі. І так її й порахували в Ізраїлі, як їм було вигідно… А радянська влада подарувала їй життя. То хіба, якщо по-державному підходити, не логічно було запропонувати їй за те співпрацю?..
Ніка всього того не знає, не треба їй знати… Дружина всього не знає теж… Розумієте… я бачив її фото. Своєї рідної матері, Леї Ґольдман. В її аґентурній справі. Анфас, профіль… Знаєте… це кошмар якийсь… Особливо в профіль — викапана Ніка, копія. Просто, знаєте, мороз по шкурі… Не подумайте, що я забобонний. Будете мати своїх дітей, тоді зрозумієте. А вона не знає, і не треба…
Батько розказав, да. Той, що мене виростив. Фактично, другий раз мені життя дав. Що я вижив, виріс — це його заслуга… Він із мене людину зробив. На ноги поставив… Я й Ніку так виховав, вона завжди на могилу дідуся й бабусі квіти носить — на Лук'янівське, вони на Лук'янівському поховані… На День Перемоги, на День чекіста… на проводи… Мені ж іще й двох місяців тоді не сповнилося… Там, у тюрмі. Мене через прокуратуру в справах неповнолітніх оформили…
Чшшш!.. Ні, не клює, це мені здалося…
Ну, не клює, так і той… Умер Максим, і хрін з ним… Давайте ще по одній, щоб недарма сидіти… Ваше здоров'я! Хух…
Такі діла. Так що я, як бачите, — везучий. Тьфу-тьфу, постукали по дереву, де тут дерево?.. Фартовий чорт. Так про мене казали, ще як на курсах учився… тут, у нас, у Києві, на Червоноармійській… Я ж наймолодший був у групі, зразу після школи поступив. Ну, спочатку всі думали, знаєте, як, — блатний хлопчик, по протекції… Батько — заслужений чекіст, ветеран… Ніхто ж не знав, яку я в батька школу пройшов. Такої і в Дзержинці не отримаєш. І я йому вдячний! Вдячний, да…
Знаєте, я його тільки тоді по-справжньому зрозумів, коли він мені ото розказав… Мама дуже тоді переживала, такий стрес… У неї серце вже тоді було хворе… Їй взагалі з батьком жилось нелегко, півжиття на одне вухо глуха проходила — він, коли сердився, бив з лівої, тяжку руку мав, покійник… Ну, і йому ж теж нелегко було… В тридцять років стати калікою, це, знаєте… Він же після поранення дітей уже мати не міг. Маму ревнував люто, раз на моїх очах утюгом у неї кинув… праскою… Щоразу, як з дому виходила, кричав їй потім у коридорі: "Знімай труси!"… Перевіряв, значить… чи не зрадила йому за цей час… Я довго думав, що це так і треба… Що всі так живуть.
Вам не холодно?
Випийте ось… для профілактики, тасскать, щоб простуди не було… Ваше здоров'я!..
Я то догадувався, що батько мені нерідний, — думав, може, у мами до нього якийсь інший чоловік був. Ну, єврей був, і вона з ним розійшлася… Діти, вони ж чого тільки собі не навигадують… А батько в мене, між іншим, до Берліна дійшов, Ніка вам не казала? Да, всю війну пройшов… Герой… Два ордени Червоного Прапора. А потім роками по санаторіях кантуватись — ну що це за життя… для офіцера?
О! Чшшш! Ага! Єсть!..
Не втечеш, брат, і не дьоргайся… Окунець! Ну, нічого, на юшку пригодиться… Зараз ми його сюди, в сітку, ану подержте-но мені… Да, щоб у воді були, свіженькі, — бачте, які красавці… О! Дякую.
Да… такі, значить, діла…
А вийшло, що я й правда — байстрюк. Тільки від іншої жінки. Хто був мій батько, невідомо. Вона так і не сказала… рідна моя мати. Я її фото перший раз у п'ятдесят років побачив. Знаєте, такі фото, зняті в тюрмі, — на них людина інакше виглядає, ніж на волі… Жінки особливо. Бачили цю нашу кралю, Юлію Тимошенко — яка вона вийшла з
Лук'янівської тюрми? От десь на цій стадії вже можна фотографувати — коли вже видно, якою жінка буде на зоні. Погляд теж міняється… очі… Але все одно, можна було побачити, що красива була дівчина… Леа Ґольдман.
Лea Давидівна, по-батькові. Трохи-трохи до двадцяти трьох років не дожила… Я, тільки глянув на те фото, відразу собі сказав: Ніка цього бачити не повинна, ніколи. Не дай Бог. Особливо той профіль… Так перед очима й стоїть…
Це вона помилку зробила, звичайно, — що не сказала, від кого дитина. Найгіршу помилку з усіх можливих. Якби сказала, в неї були б шанси. Якби хоч що-небудь сказала, що завгодно… Сплела б якусь леґенду, якось… співробітничала б зі слідством… Ті б, звичайно, спробували знову використати — такими кадрами тоді на Західній не розкидалися… Батько мій… Бухалов, так і казав, що це врєдітєльство… шкідництво, загубити аґента з таким досвідом… Два з половиною роки серед бандерівців — це вам не хухри-мухри! В усякому разі, жити їй МҐБ б дало, це точно… Да, злі були на неї, ясне діло, що злі, — закинули її до ворога з завданням, а вона пропала! На два з половиною роки — як під землю, ні слуху, ні духу… Ну, ясно, яка перша підозра — перейшла на бік бандитів… Але все одно, її б зберегли, такими агентами дорожили…
Винуват, як? Ну, довіряли, не довіряли — це вже, вибачте, лірика, рожеві соплі… Нікому не довіряли! Ні одного аґента не було тоді на Західній Україні, якому б довіряли. І правильно, я вам так скажу… Зі Сташинським історію — пам'ятаєте? Що Бандеру вбив, а потім у ФРГ здався? Так отож… Та що я вам буду казати, у вас же члени сім'ї теж воювали… на тій стороні… Мало що — не довіряли! Поки не знятий з обліку, аґент в роботі, рахуйте, як при виконанні… І батько мені спочатку так і сказав… Бухалов, — що моя мати загинула при виконанні… Він, може, всього й сам не знав… якщо й знав, то не надавав такого значення, вони по-іншому на те дивилися — фронтовики, знаєте, Германію пройшли… Німеччину… Звикли, що з ворогом не панькаються… Але тут же інше діло.