Мені й хотілося побачити Кузнєцова, і страх не хотілося, щоб він помітив цю мою невиправдану нічим заго-рілість. Я дуже обережно розпитувала в Неоніли Леонівни про нього. Довідалась, що він одружений, що живе тепер в домі аспірантів біля "Роліту", а скоро має приїхати й дружина з семилітньою дочкою. Неоніла дуже скоро розібрала, чого я так пильно розпитую, бо й їй не чужа була "романна" тематика — та навіть бралася познайомити. Я бачила, що цей Кузнецов не хоче мене знати. Ні, очі його бачили мене, тільки не він сам. Якщо це кому зрозуміло.
Неоніла взяла самовільно ініціятиву в свої руки й пішла в атаку. Оповідає, що вона запитала Кузнецова: — Чи ви знаєте Гуменну, що часом сюди приходить? — Здається, знаю, — нерішучо відказав Кузнецов. — Хочете, я вас познайомлю! — Та треба було б познайомитися. — От і каже мені Неоніла, щоб я прийшла тоді й тоді до інституту, а в самої очі, як у кішки, що нашкодила. Мені здалося це профанацією чогось найтоншого і я не пішла тоді до інституту. Чого це Кордиш має бабратися в мойому ефемерному? Воно було таке, як запах матіоли, і дуже-дуже недоторкане. З Кордиш говорити про це мені не хотілося. І ні з ким. Просто була велика радість на душі, що є така людина на світі, з таким чимось. Чим? Поглядом? Чи може світлою душею, що в тім погляді відбивається?
І ще стало відомо мені, що Кузнецов — член партії.
25
Тоді саме був людський потік з Києва до Львова. їхали, хто міг і як міг. Розказували багато. А ще більше привозили. Як кинулися всі із Спілки письменників на Галичину, як почали навозити всякого добра — просто машинами. Головне ж, ті, що мали привілеї, вступи до закритих розподільників. Тим найбільше треба. І чого тільки вони не навозили...
Могли їздити тільки упривелійовані, з партквитками, довірені, перевірені, з перепусткою. І Агата Турчинська після довгого оббивання порогів дістала дозвіл поїхати до Львова, нібито, шукати свого брата Івана. А згодом приїхала в модному фетровому капелюсі та привезла 500 грам масла, нечувану тоді в нас розкіш. Отже, я тільки можу за іншими повторити "чого тільки не навозили", бо сама жадної речі не бачила, крім Гаси-ного зеленого капелюха. Але Кіпніс мені розказував, що письменники привозили цілі авта відрізів матерії, черевики, самокати, мало чи не піяна, панчохи, білизну, продукти... Сарана зліталася і з Ленінграду, і з Москви та ще й по кілька разів моталася туди й назад. Як я вже довідалась тут — і Корнійчук не відставав. А сокошилося все на одному рос. письменникові, Авдєєнкові, якого викинули із Спілки за "самопостачання".
Два наслідки випливли для мене з цієї загальної ситуації.
Перший. Редактор журналу Радянська література, Петро Панч, теж поїхав до Львова, а в журналі господарював Василь Козаченко. Він і скористався "міжцарством" та, маючи на ру-кописі моєї повісти "Вірус" резолюцію "друкувати" (ще за редакторства Івана Ле), взяв та й бахнув повість у ч. З, 1940-го року.
Другий. Козаченко сам пішов у відпустку, а мене запросив у цей час заміняти його на секретарстві в журналі. Отой один місяць я щодня була на праці в приміщенні журналу і більш-менш ближче стояла до літературного життя.
Деякі вже поверталися з Галичини. Ось Максим Рильський, — повернувся із звичкою "цілувати ручку". Він і завжди був дуже доступний, ніяк не гордо-бюрократичний, хоч як високо підносилася його фортуна, хоч і завжди був він у оболоках клясика. Але тепер... Зустрічає на вулиці, спиняється, треба подати руку, а він невідмінно цілує її з елегантним згином постаті. Просто сором брав мене, коли він цей чужий нам ритуал ручко-цілування виконував.
Ось Дмитро Косарик-Коваленко. Він із незмінною своєю ура-оптимістичною усмішкою на кавунячому обличчі розповідає, що їздив спеціяльно до Ольги Кобилянської, бачив її, говорив з нею. Кобилянська питала: — Чи це правда, що більшовики такі жорстокі? — На це Косарик-Коваленко з гордістю відказав, з гордістю й тепер переказував: — Так, до наших ворогів ми жорстокі!
Ось Леонід Смілянський. В редакції все хтось крутиться, то отому комусь Смілянський із жалем розказує, що на його очах Петра Козланюка заарештували на кордоні й місяць тримали... Замість того, щоб привітати галицького письменника, ці йолопи посадили його за ґрати. Він їхав до ірпіньського письменницького дому відпочинку... Кому ж це Смілянський висловлює докір? Які це йолопи затримали Козланюка? Хто це ті проти-українські сили? — Чи не ясно?
Тут же виявляється, що в портфелі редакції є поема Василя Мисика "Пан Коцький". (А що, вже Мисик повернувся з заслання?) Смілянський питає Рильського, чи не можна б пустити друком цю поему. — Я вже тримав у цій справі за ґудзика Тичину, — відповідає на це Рильський. — Він обіцяв видрукувати. — Тичина був редактором відділу поезії і це від нього залежало, але важила й рекомендація Рильського.
Мені ця атмосфера дружнього заступництва дуже подобалась. А як повернувся Панч, то я, користаючи з моєї тимчасової причетносте тут, дала йому оповідання "Хвіст павича" (Тоді звалося "Два вечори"). Панч повернув із співчутливою усмішкою. Справді! Ні позитивного героя, ні соцбудівництва, ні КЛАСОВОЇ боротьби... Психологічний малюнок переживань синьої панчохи. Кому це потрібно?
Редакція журналу була на поверсі, а пройти сходами трохи вгору вище — там бібліотека. Ото тоді я й з бібліотекаркою познайомилася. Гася називала її Кривоножкою, бо вона припадала на одну ногу, але прізвище її було інше, от, щось наче Безбородько. Познайомились ми настільки, що вона мені розповіла таку дивовижу: чоловік її, академік-геолог, засуджений на десять років і відбуває у далеких таборах каторгу, а в цей час студенти вивчають геологію за підручником, що написав він. Ще й перевидали... Ніякої скарги на таку ненормальність радянській громадянці не належалось. Ще спасибі, що тут тримають...
* * *
Здається, що мої справи вже кращі. Видрукувана повість у провідному журналі. Я чекаю, що стараннями Охрименка мене поновлять у Місцевкомі письменників... Про Спілку я вже не кажу, навіть і в МК поновитися... — Корнійчук вирік таке: "Ще почекаємо з Гуменною..." То й чекаю. Але є й вітри, що віють на мій вітряк.
Як я тепер бачу, то за всіма подіями стояли дружні й ворожі сили. Дружні — українські письменники і національно жидівські. Ворожі — здійснювачі політики агітпропу і старшого наймита Корнійчука. Перші — як могли, помагали, витягали. Ось знов Кіпніс говорив про мене з Любченком, тепер уже умовляв, щоб мені дали подорожню до якоїсь санаторії, їх же так багато роздається всім, всім, всім у Літфонді. А Любченко — член дорадчої комісії в Літфонді. І ось мені вже призначено подорожню на літній місяць у Коктебель, біля Чорного моря.
Але що таке Літфонд? Могутня організація, грошовита. В Літфонді зосередилися безкоштовні "путьовки" до численних курортів. Безкоштовна лікарська допомога у найкращих спеція-лістів. Дотації на "творчу відпустку". Екскурсії й творчі подоржі для збирання матеріялу... (Турчинська оце їздила з групою на Алтай, тому я знаю). Мешкання в "Роліті".
Цей фонд утворювався автоматично і безперервно ріс із дуже чистих джерел. І сама ідея його прекрасна. Постійно надходив якийсь невеличкий відсоток із видавництв від кожної виданої книжки красного письменства. Це означає — не тільки живих, але й від постійного перевидавання клясиків, так що Тарас Шевченко із його тиражами — найбільший фундатор Літфонду. Ішов відсоток також і з книготорговельної мережі, — від кількости проданих книжок. А як прийняти до уваги, що ще до виходу книжки тираж уже розподілений серед бібліотек міст, районів, сіл, то й цей відсоток. З малих відсотків складалися мільйони карбованців. А розпоряджався цими мільйонами директор Тардов при участі дорадчої комісії всіх секцій Спілки письменників.
Але участь — участю, а Тардов із своєю дружиною кочували з курорта на курорт, мешкання його в "Роліті" складалося з шістьох кімнат і він сам не знав, що з ними робити: кататися велосипедом чи що? (його вислів). Це в той час, коли інші душилися по шість осіб у одній кімнаті. Йому належалось безплатне (Літфондом оплачене) авто з шофером. Свою бездарну книжку (російською мовою, він же російський письменник) видало видавництво стотисячним тиражем. Він крутив і вертів літфондівськими мільйонами, як сам знав. Доходило до того, що за записками якихось невідомих авторитетів роздавав якимсь кололітературним дамам бєґічевим із Москви по 300 карбованців, якимсь невідомим у літературі пришийкобиліхвос-там.
Все це я згадую з почутих там і сям глухих нарікань. Бо до Літфонду всі українські письменники мали правні претензії, вже хоч би тому, що вливалися ті мільйони з друку й продажу творів Шевченка, Лесі Українки, Франка, Коцюбинського та інших клясиків.
Тому й не диво, що так багато коло того Літфонду й Спілки зароїлося "укрйінскіх пісатєлєй". Якби не було "благ", будьте певні, ніхто й носа їхнього не побачив би в цих місцях, і духу їхнього тут не було б. А то почули, яке це золоте дно, і сараною налетіли, під благосклонною егідою... Кого? А хто ж тоді завів "маленький Кремль" у Спілці? Не диво, що Смілянський сказав: "Там тепер такий бедлам завівся..."
26
А тепер бачу себе в парку напроти червоного університету, біля пам'ятника Шевченка. Все дихає найніжнішою зеленню, щойно розпущеною. Травень, все радіє і я щаслива, не знати чого. В душі співається весь час "Пісня індійського гостя", як найвідповідніша до моменту. Це ж я переживаю нещасливе кохання — і щаслива! Тут десь недалеко є Кузнєцов, який уже знає, про мою дурну закоханість і її зовсім не приймає, а я все таки щаслива, така ніжна й делікатна ейфорія пронизує все моє єство, аж хочеться те на весь світ розпустити... ("... Птиця-діва фенікс крила розпускає, море закриває..."). Запах матіоли чи конвалії, чи фіялки... Розширення всіх моїх духовних сил...
Та як її розпустити? Ось, був час, я Василині казала про оце своє щастя, яке нічого не хоче, про те світле обличчя, а вона ошпарила мене окропом: — Що ти все про свого христосика? Кинь ти його. Там нема нічого цікавого! — Невже ти можеш ніколи нікого не любити? — розгубилася я. — Я влаштовуюсь! — на це сказала Василина.