Пішки?..
Вона, стверджуючи, кивнула головою й показала Карме-люкові очима па лаву.
Обережно підвів він красуню до ослона й посадив.
— О господи, нарешті! Ти живий, здоровий! — захоплено скрикнула Розалія, стискуючи руки Кармелюка.— Що я витерпіла за ці дні! Я не знала, чи ти одержав записку, чи встиг переховатися?
— Одержав і переховатися встиг. Котрий уже раз ти рятуєш мене, мій ангеле-охоронщо? Та чим же й коли я віддячу тобі за твої турботи? — Кармелюк підніс до своїх уст обидві ручки красуні й припав до них довгим гарячим поцілунком.
— Пожалій себе! От усе, чого я прошу в тебе! — палко мовила Розалія.— Того я й прибігла.сюди, може, з небезпекою для життя,*— казала вона гаряче,— чоловік, Янчевський, Рудковський — усі* стежать за мною! Мені потрібні страшенні зусилля, щоб побачитися з тобою; але це востаннє, якщо ти не вислухаєш і не послухаєш мене.
— Що ж трапилося, на бога?
— Постривай,— перебила його Розалія,— вбито Лопин-ського, Дембицького... Я знаю, це вчинив ти, та я не докоряю тобі за це, але їхня смерть кличе смерть па твою голову.
г— Що ж робити? — Кармелюк стріпнув головою.— Такий мій шлях, папі, така моя доля!
— Спинися, зверни з нього!
— Ні, я заприсягся знищити всіх комісарів і дотримаю свого слова. Або вони, або я,— разом нам не бути в цьому краї!
— О господи! — гірко скрикнула Розалія і в розпачі заломила руки.— Але ж л’и загинеш, вони весь край заповнять військом, вони впіймають тебе! Тебе ждуть тортури, каторга, а може, й смерть.
— Хіба не на те я йшов? Ти ж сама, пані, казала, що моє життя потрібне, для всіх; то чи повинен я тремтіти над ним, як тремтить старий скнара над своєю скринею?
— Але ти не повинен втрачати його марно! — запально перебила його Розалія.— До чого приведе тебе твоя гра? Якщо тобі й пощастить перебити всіх комісарів,— з’являться нові. Ти мусиш примиритися з тим, що є...
Кармелюк пильно глянув на Розалію й відповів суворо:
— Примиритися, пані, я не можу...
Чуйне вухо Розалії вловило сувору холодність, яка прозвучала в голосі Кармелюка.
— Соколе мій,— заговорила вона ніжно й, узявши його за руку, знову посадила коло себе,— ти повинен берегти своє
життя. Слухай,— мовила вона ще ніжніше, вкрадливіше й лагідніше і, не випускаючи Кармелюкової руки з своєї, присунулася зовсім близько до нього,— тікай звідси, я дам тобі грошей, скільки треба, скільки захочеш, тікай на той бік — у Бессарабію, за кордон, та тільки тікай. Ти будеш звідти керувати повстанням, я буду твоєю вірною спільницею, передаватиму листи, накази — все, що ти скажеш, але тільки тікай, поки ще є час.
— Спасибі тобі, пані, за турботу про мене,—схвильовано відповів Кармелюк і потиснув руку Розалії.— Та хто ж піде за мною, коли я сам утечу звідціля? Якщо хоче командир здобути перемогу, він повинен сам іти поперед солдатів.
— Ах, це там, у відкритому бою... Тоді ти й повернешся, а поки що...
— Пані, серце моє, відкритий бій уже почався.
— Єзус-Марія! Та чим же, як мені ублагати тебе? — з щирим жалем скрикнула Розалія.— Та невже ж для тебе твоє життя нічого не варте? Невже ж у тебе немає нічого дорогого, невже ж ти не любиш нікого?
— Ех, що про те згадувати, пані! — 3 грудей Кармелюка вирвалося гірке зітхання.— Хто вийшов на такий шлях, той мусить забувати про щастя.
— Чому? Хто сказав тобі це? — палко промовила Розалія й провадила гаряче: — А хіба всі ті, за кого ти віддаєш своє життя, зреклися свого щастя? Вони ж кохають, одружуються, народжують дітей... Чому ж ти повинен відмовитися від усякої радості? Одна краплина розсудливості — і перед тобою розкриються нове життя, щастя, влада, слава.— Розалія майже притулилася до Кармелюка; він чув пахощі її чарівної голівки й відчував вогонь її тіла крізь прозору тканину, що вкривала її груди й плечі.— Ти знаєш, що затівається кругом,— гаряче говорила красуня,— втечи, сховайся на час, ти можеш вирнути знову під іншим іменем, ніхто не впізнає те— г бе,— тоді ти повстанеш разом із своїми хлопами й одвоюєш їм законну волю.
— Ні, ні! — гаряче відповів Кармелюк.— Все обман, безпорадні мрії!..
Він простяг руку, буцім бажаючи відсторонитися від Розалії, але красуня говорила ще з більшим натхненням, припадаючи до його плеча:
— Відкинь упертість, дай волю розсудливості — тільки так ти можеш допомогти народові і врятувати своє життя!.. Якщо ти не підеш тепер звідси хоч на час, тільки на якийсь час, то через тиждень тебе впіймають, і все діло, яке ти розпочав, загине, а сам ти помреш ганебною смертю на кобилі.
Ох, яка ж сліпота закриває твої очі! Все чекав тебе попереду: слава, влада, любов...
— Ні, ні...— Кармелюк схвильовано вхопився за голову.— Все це не те, пані, не те...
— Невже ж ти й досі не знав радощів життя, що маєш його за ніщо? — наполягала— Розалія, беручи його руки в свої.— Невже ти не любиш нікого? Невже ж ти не знав тої любові, яка вогнем запалює кров, сповнює всесильним безумством душу, котра примушує забувати весь світ?
Розалія вже не говорила, вона шепотіла, задихаючись від пристраот, і вогненний шепіт її, мов палюче дихання, пробігав по обличчю Кармелюка.
— О, збережи ж своє життя хоч для того, щоб зйідати це щастя! Повір мені: другого життя не буде; там чекають нас тільки муки, терзання, туга. Один раз нам дано натішитися щастям,— одштовхувати від себе це щастя безглуздо, гріх...
•— Пані, пані, навіщо ти кажеш мені все це? — з хвилюванням промовив Кармелюк, відчуваючи, що його охоплює якась стихійна сила, що земля тікає з-під його ніг, а голову сповнює гарячий туман...
— Тому, що я люблю тебе! Люблю більше за життя своє! — скрикнула Розалія.
Дві оголені мармурові руки обвилися навколо шиї Кармелюка, і в пориві жагучої пристрасті припала красуня до його грудей... Все зникло в солодкому чаду...
Нараз лісову тишу прорізав різкий крик сови... за ним другий і третій...
LXXIX
Зрада! — грізно скрикнув Кармелюк і вхопив красуню за руки, але при першому погляді на її обличчя він зрозумів, що Розалія не винна ні в чому. Вона була бліда як смерть, очі її з жахом дивилися на Кармелюка.
— Що це означає? — прошепотіла вона ледве чутно.
— Те, що нас вислідили... Треба рятуватися... Вороги тут...
— Невже Янчевський? О негідник! — І вона вся затрепетала.
В цей час крик пролунав знову ще дужчий.
— О боже! Який жах... Ганьба... Узнає чоловік, я загинула... Рятуй, рятуй! — скрикнула від жаху Розалія і вчепилася в руку Кармелюка.
— Стій, пані, не бійся! Не видам!
Кармелюк підхопив однією рукою красуню, а другою
розчинив двері землянки й різко свиснув. За хвилину з’явився вже знайомий Розалії козак.
— Що там? — одривчасто спитав Кармелюк.
— Янчевський коло фігури...
— О Єзус-Марія! Так і є! Пшепадлам! вихопився в Розалії судорожний зойк, і вона майже повисла на руці Кар-мелюка.
— Сам! На Кармелюка він сам не вийде. Мабуть, засідка?
— Ні, батьку, обдивилися; за лісом стоїть тільки його бричка, в ній фурман та лакей.
— Прекрасно! Виходить, або помилився паночок, або жде підмогу. Ну, то ось я, та Андрій, та Гнида, досить нас... і на десятьох... А ти бери скоріше пані на руки та винеси з лісу іншою дорогою до маршалківського саду, та тільки хутко.
— Домчу...
— Прощай, пані! Довірся йому і будь спокійна. Пана Ян-чевського ми'провчимо.
Кармелюк поцілував руку Розалії й передав красуню Го-лолобому на руки.
Розалія не відповіла нічого на слова Кармелюка.
— Скоріше, скоріше! — тільки шепотіла вона і майже непритомна впала на плече козакові.
Гололобий кинувся бігом з своєю ношею по вузькій стежці, що вела від землянки ліворуч, а Кармелюк помчав уперед; два-три стрибки — і він уже був по том бік яру й подався знайомою дорогою до фігури; недалеко від галявини до нього підбігли Андрій і Гнида.
— Піймався, батьку, вовк у пастку! — шепнув радісно Андрій.— Він піджидає когось.
— Та не того, кого побачить! —усміхнувся Кармелюк.— Заходьте, дітки, з двох боків разом, а то щоб не кинувся йогомосць навтікача, як побачить нашу персону! Та передайте Сові й Пацюкові, щоб стерегли шлях далі...
Янчевський стояв не коло фігури, а на узліссі, сховавшись за одне велике дерево. Він жадібно дивився на дорогу, що перетинала галявину, і не чув, і не помічав того, що діялося за його спиною. В записці не було зазначене місце побачена ня, але тому що записки опускалися в дупло дуба, то Янчев-сышй одразу вирішив, що й побачення повинні відбуватися тут же, коло фігури. Та тепер його вже починав мучити сумнів: з півгодини вартував він тут, а тим часом ніхто не з’являвся ні з тої, ні з другої дороги. Правда, в записці не був зазначений час,—на це він згарячу теж не звернув уваги,—' але потім, обміркувавши все і зваживши, прийшов до такого незаперечного висновку, що побачення повинні були відбуватися перед вечірньою годиною, та ось уже й смерклося, а ще ніхто не з’являвся.
"Та чи не перемінили часом місця коханчики і чи не розхворілася справді чарівна Розалія?" — з прикрістю подумав Янчевський і пожалкував, що він у пориві диких ревнощів покинув військо, залишив його, всупереч тому, як обіцяв, без провідника, не вказавши місця, і шалено прискакав сюди тільки з двома челядниками, на хоробрість яких важко було покластися. Правда, Кармелюк діяв у іншій місцевості; але й зустріч з простими хлопами віч-на-віч не обіцяла Янчев-ському нічого приємного. Він хотів був уже вийти з своєї засідки й поспішити до брички, як нараз почув за своєю спиною чийсь насмішкуватий і, як йому здалося, знайомий голос:
— Добрий вечір, куме!
Янчевський хутко оглянувся й помертвів: ступнів за двадцять від нього стояв Кармелюк і злісно посміхався, дивлячись на похололого від жаху ворога. Перший рух Япчевсько-го був — вискочити иа галявину й кинутися до своєї брички, та, оглянувшись, він очманів від страху, побачивши двох гайдамаків, які поспішали до нього з різних боків.
— Сюди! На допомогу! Рятуйте! — закричав Янчевський не своїм голосом,'пустившись усе-таки бігти, але Андрій і Гнида завбачливо заступили йому дорогу...
— Куди ж це ти, пане добродзею? —59 насмішкувато гукнув йому Кармелюк.— Не раз шукав зі мною зустрічі, а тут я сам до тебе йду назустріч, а ти тікаєш! Гай-гай!.. Не по-панському, пане, поводишся!
Янчевський позеленів і, вихопивши з-за пояса пістоль, вистрілив у Кармелюка; та куля пролетіла, мимо, й тільки луна прокотилася лісом.