Обсипав ласкою й щедротами таку жінку, одружував з нею якогось із своїх наближених, а сам знов і знов марив про Хуррем.
Якою ж мала бути ця жінка, коли заслонила такому всемогутньому чоловікові всі скарби й розкоші земні й небесні? Поєднувала в собі все, що жінку досконалою і милою могло зробити: чулість серця, велич душі, солодкість у спілкуванні, оздобний розум, чарівливу поставу.
І в цьому поході Сулейману привели молоденьку рабиню — кизилбашку. Тоненьке дівча, тонше за султанову брову. Але вразило і вжахнуло його своєю невичерпною життєвістю. Танцювала цілу ніч, побувала в султановій постелі, знов танцювала. Він хотів бути великодушним, дарувати їй спочинок, вона здивувалася:
— Спочинок? Утома? Від чого ж? Я ще й не натанцювалася!
Тоді лиш збагнув, що для нього Хасекі. Волів би втратити імперію, все на світі, ніж свою загадкову Хуррем Хасекі. Досі не знав, чи любить вона його, чи любила, згоден був на все, лиш би вона була коло нього. Не важили душа, почуття, настрої, все, що сховано від поглядів,— батин, лиш її зовнішність — захір, тіло, голос, погляди, вічне лукавство і ще щось, для чого ще не знайдено слів. Іноді це було саме тіло, іноді тільки душа, метався між цими загадковими сутностями загадкової жінки і знав, що визволення йому не буде ніколи.
Ще ніколи так довго не був у поході султан. Може, востаннє випробовував своє почуття до Хасекі, сподівався на визволення з-під її владі!, поволі позбуваючись бажань? Бо найнебезпечнішою з пристрастей, не лічачи страху перед богами і перед смертю, є любов до жінки. Статева потреба для Сулеймана була так само природною, як літання для птаха, плетіння павутини для павука, линяння шкіри для змії. Але перед полохливим тілом Роксолани, яке лишалося незмінним упродовж десятиліть, мовби зачароване, ніколи не почувався владним самцем, а мав у собі щось ніби аж рабське. І не зникало воно, не знищувалося ні відстанями, ні часом, ні його старінням і знесиленістю.
Повертався до Стамбула і думав лише про Хасекі. Послав їй багаті дарунки. Тоді виїхали наперед, всупереч усім відомим звичаям, візири й імами, щоб вклонитися великій султанші від імені падишаха. І вона, теж всупереч дотеперішнім установленням, виїхала з брам Топкапи до Айя-Софії разом із шах-заде Селімом, звеліла простелити навстріч султанському коневі червоні сукна і радісні килими повітання, і так вони зустрілися після дворічної розлуки. Обіч султана тримався син Баязид, усміхався матері ще здалеку, не дбаючи про вимоги султанської поважності. Був такий схожий на султана, що здалося Роксолані: молодий Сулейман повертається з походу па Белград, на Родос чи ще там куди. Здригнулася — і зникло видіння. Два їхні сини були з ними й між ними, ще третій десь зоставлений був обіч Мустафи, свого і своїх братів смертельного ворога. Як то воно буде? Страшне коло звужувалося, обхоплювало її горло, незмога була дихати, ноги їй підламувалися, ось упаде й не житиме, але не впала, жила далі, твердо йшла назустріч султанові, гордо піднісши маленьку свою голівку, легка, тоненька, струнка, мов та п'ятнадцятилітня Хуррем по білих килимах чорногубої валіде.
Доторкнувшись до величі, вона не злякалася, не втекла, не загинула, а сама пішла шляхом величі і навіть досягла неможливого: подолала велич.
Султан знову сів у столиці, але султанша і далі їздила по Стамбулу, наглядала за будовами, приймала послів, писала листи володарям Європи.
Гасан-ага привіз послання від польського короля. Зигмунт Август прислав султанові бурштиновий ціпок з золотою голівкою, а Роксолані хутра такі пишні й теплі, що вона не знала, коли й носитиме їх у беззимному Стамбулі.
Гасан був утомлений дорогою, але вдоволений, бадьорий, готовий хоч і знов вирушати в землю, куди султанші не було вороття.
— Мав бесіду з королем? — спитала вона його.
— Як було звелено, моя султаншо. Розпитували мене без кінця про Стамбул, про султана, про вашу величність.
— Все там сказав?
— Все, ваша величність. Ще й од себе додавав, коли виникала потреба.
— І що ж король?
— Дякував за вашу доброту і приязнь.
— Просив щось?
— Про мир говорив. Обіцяв написати.
— Написав. Та не так, як я казала. Може, не збагнув твоєї мови?
— Ваша величність! Усе він збагнув. Але боїться. Затулялися давніше Україною від орди, затулятиметься й він. Так спокійніше. Та й що він може, коли шляхта йому кожне слово з рота виймає і назад укладає.
— Але ж він король!
— Король — не султан. То тільки султан не боїться нікого, а його бояться всі. Дрож їх проймає від самого слова "Стамбул". Вже я наздогад буряків, що султан тепер далі від Стамбула, ніж вони самі,— вірять чи й не вірять. Тоді я вже їм навпростець. Мовляв, усі ісламські воїни, які віддаленість від його величності падишаха вважають жахливими тортурами, а розлуку з війною — джерелом всіляких страждань і неприємностей, слідом за ангустійшим стременом вирушили в безконечну путь. Нема, кажу, в Стамбулі ні війська, ні султана, і можете полякати Крим, ніхто йому не поможе. А вони мені: а султанша? І поки я там з ними розбалакував, татари перекопські вторглися, набрали безліч люду й завели до своєї землі в рабство. Казали, якогось князя їхнього Вишневецького теж поімали й завели з собою.
Роксолана заломила руки.
— Поїдеш до короля ще раз. Поговорю з султаном — і поїдеш знов. Розкажеш там усе. Бо ніхто ж нічого не знає.
— Там ще ці посли понабріхували,— зітхнув Гасан.— Шкода й мови! Я їм, мовляв, у нас тут усе належить султанові, окрім душі, яка — власність аллахова. А вони мені: а султанша? Хіба султан не належить їй? А коли так, то хто ж у вас вище? їй зринув на пам'ять улюблений отців псалом: "Окропити мя иссопом, й очищуся, омыеша мя, й паче снега убелюся". Останні слова мало не повторила вголос. "Й паче снега убелюся". Очиститися? Як очиститися, захистити своє добре ім'я, свою неспровиненість? І де взяти сил, коли треба ще їй захищати синів своїх, з якими не знати що й буде.
— Повезеш послання до короля,— сказала Гасанові твердо.
Знов писала від свого імені:
"Хай Всевишній оберігав Його Королівську Величність і дарує Йому довгі роки життя. Найпокірніша слуга цим повідомляє, що Ми отримали Вашого дружнього листа, який приніс нам надзвичайну радість і задоволення, які ні з чим неможливо зрівняти, щоб описати його. Отже, зі змісту листа Ми довідалися, що Ви в доброму здоров'ї і прагнете дружби, яку Ви засвідчуєте Вашій щирій подрузі, так само засвідчуєте і Вашу щиру дружбу і прихильність до Його Величності Падишаха, який б опорою світу,— як бачите, я неспроможна зрівнятися з Вами у висловах. Хай бог Вас оберігає і щоб Ви завжди були радісні й задоволені. Як свідчить Ваш величний лист, а також донесення, зроблене моїм слугою Гасаном, прояви дружби, які виказала йому Ваша Величність, зобов'язують моє серце до вдячності. Я повідомила про все Його Величність Султана, і це принесло йому відчутне задоволення, яке я неспроможна Вам висловити. І він сказав: "Ми зі старим королем жили, як два брати, і, якщо угодно всемилостивому богу, ми житимемо з цим королем, як батько й син". Ось що він сказав і з радістю звелів написати цей султанський лист і надіслати його до підніжжя Вашого трону з моїм слугою Гасаном. Отже, хай Ваша Величність відає про те, що будь-якою справою, яку Вона матиме до Його Величності Падишаха, я зацікавлюся і скажу своє слово хоч і десять разів на добро і прихильність до Вашої Величності, зобов'язуючи себе в цьому вдячністю моєї душі.
На знак дружби і з тим, щоб лист цей не виявився пустим, я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з поясами, шість хусточок і рушник, усе в одному згортку. І хай Ваша Величність дарує мені, що я надсилаю Вам ці рядки, які не заслуговують Вашої уваги, та, коли угодно богові, я і далі хочу надсилати їх Вашій Величності.
На цьому бажаю Вам здоров'я і розквіту під час Вашого правління. Найпокірніша слуга Хасекі Султанша".
Знову з'явилися в Стамбулі баїли Пресвітлої Венеціанської Республіки Бернардо Наваджеро, Доменіко Тревізано, доносили своєму сенату про силу, якої набрала в Стамбулі Роксолана, про її владу над Сулейманом. І довго ще переповідатимуть це донесення і, повіривши в необмежене могуття Роксолани, в галереї Пітті у Флоренції вмістять її портрет, серед зображень османських султанів — єдина жінка між цих вусатих чалмоносців! — та чи міг хто-небудь зазирнути в душу султана й султанші, цих двох таких неоднакових, власне, ворожих одне одному людей, які водночас не могли жити одне без одного. І хто знає, кому було більше радості в ті найнапруженіші роки їхнього співжиття: Роксолані від перемог над султаном чи Сулейманові од поразок перед цією незамінною жінкою?
Вона поєднала в собі лагідність звичаїв цивілізованих країн з гостинністю первісних народів. Полонила всіх своєю ввічливістю, щирістю, чарівливістю в бесіді, даровитістю, щедрістю, любов'ю до наук, мистецтва й розкоші, добротою, чуттєвістю і вдячливістю. Ішла до цього довго й тяжко, звідусіль оточена ворогами, беззахисна проти загроз і спокус, позбавлена будь-якої опори, крім власної душі та ще рідних пісень; які нагадували пре минуле, про її корені, про народження я походження, ними мовби виліковувала киплячий свій мозок, на який наповзав безум.
Султан полюбив її — уярмлену, понижену, пригнічену. Співбесідниця, сповірниця, знаряддя насолоди, іграшка. Страждала, рвалася я того приниження і тим жила і, виходить, була щаслива.
Поки була пригнічена — жила надіями. Перемогла — і стала нещасною, бо побачила, що нічого не досягла, а тільки стала над прірвою, а на шиї — волосяний аркан. Як у нашого свата на петрушці хата. Як петрушка підогнила, хата ся завалила.
В молодості криводушила, нещиро запобігала перед султаном заради власного збереження, тепер — заради своїх синів. І не було кінця, а душа ж не беадонна. Не можна щодня співати хвалу султанові, присягатися в любові й вірності, бо тоді відлітав щось з душі, мов листя з дерева, і запановують у тобі оголеність, пустота й мертвота, а тоді приходять зневага й ненависть.
З примусової любові виростає тільки ненависть.
Усі люди рівні в нещасті й смерті, та тільки не султани й не сини султанські. Адже навіть у апокаліпсисі за кінцем світу спостерігають сто десять тисяч попечатаних — і кінець світу не для всіх.