вони? Друзі чи вороги?
Випитували його, щоб потім знов дзвонити, що він — наклепник?
Як же воно все обертається? Поки йому боліла ця крадіж, поки він міг ще документально довести правду, — справу замазали, поклали під сукно. Тепер йому так байдуже за ту п'єсу, тепер він збирає сили на великий твір, — і тепер саме він змушений або ствердити своїм мовчанням усе, що в газеті надруковане, або всіляко опротестувати брехню і обстоювати своє авторство. Так, твору, якого він не цінить.
Ті теж добрі гуси! Це вже певно і комфракції відомі всі його вчорашні слова. Але його вони не попередили, — тільки випитували.
А може вони думали, що він усе знає?
Тарас знову витяг із кишені газету і уважно вчитувався в редакційну статтю. "Злостиві позалаштункові розмови набрали виразних ознак організованої кампанії проти автора "Комуни в степу", комсомольця, кандидата партії, члена Між-народнього бюра пролетарських письменників"...
— Ого! — мимоволі вигукнув Тарас. — Он куди він уже сягнув.
Чи помиляється? Вони зловтішалися вчора. З кого? З нього чи з Микитчука? Такі друзі Борисові? А здається йому, раділи, що чули потвердження "наклепу". Він же може відрізнити симпатію від вовчого погляду!
Тарас відчував, що чогось не знає, в цім ланцюгу подій не добачає якоїсь ланки, і тому вся оця чехарда довкола нього була йому незрозуміла.
Він помилявся. Не одної якоїсь ланки він не бачив і тому губився в здогадах. Він сам був лише одною ланкою у великому ланцюгу подій, ситуацій. Невидимому режисерові треба було поставити інтермедію з Тарасом, щоб далі проводити свою виставу.
Тарас і інші були лише статистами, ба навіть сам Борис Микитчук, що ніжився вже в проміннях довгожданої слави.
Не знав Тарас, що в усіх газетах готуються погромницькі статті на його кілька видрукованих оповідань. Повикопували геть зовсім давнє, змішували з піском і болотом, в кожнім слові вбачали куркульську єресь. Не лише наклепник — він став ще й куркульським письменником.
Досі ніхто й словом критики не обізвався про його писання. Тепер він мав критики вище горла. Про нього говорили в усіх групах літературного й кололітературного світу.
І Тарас здобувся, нарешті, слави.
VI.
Не знав Тарас багато чого. Якби він міг учора бути уважнішим, то відразу помітив би, що вже ті кулуарні ро?мсви не крутяться навколо вчорашнього світила. Світило померкло.
Вже не точили зуби заздрісні на вельможність Ре, на його багатство, простацькість тощо, тощо. Він став звичайним смертним, ніби членом спілки, а може й кандидатом до... Щодня надходили запаморочливі вістки про нові арешти. Кожен тремтів. Як уже дійшло до того, що самого Чумаченка одного дня не стало, то що вже тут казати? Що вже тут казати про Танцюру?
Танцюра сидів десь, бідний, у куточку і тремтів. Його не тільки скинули з голови місцевкому письменників, а й викинули із спілки. В кулуарах говорили, — за те, що він збирався робити похорон Кузьмі Волинцеві. Чекав він того часу й години, коли за ним прийдуть.
А Тарас цього нічого не знав.
Падіння Ре, падіння Танцюри, завал тронів, як це не дивно, — заторкнули й Тарасову долю.
Вже, здається, й так нічого йому було тратити. До спілки його не прийняли. Видавництво зірвало договір на повість. Журнали вертали все, що він приносив. Літфонд, що поливав золотим дощиком дотацій, творчих відряджень і ще, і ще, молоді таланти, — не обслуговував не членів спілки. З такими ніде не говорили. Що ж може бути ще гірше?
До спілки він, після такої порції критики, майже не заходив. Волів краще в самого Левіта розпитати про новини. До біса тяжко було заходити туди, не бачити жодного зичливого обличчя. Боялися тепер з ним говорити зичливі, а бачити саму пиху, написану на тих нахабних личинах новоспечених критиків з "Літературної газети"... Волів краще не бачити!
Але мусів раз піти, бо одержав повістку. Чогось місцевком кличе.
Біля столу сидів короткий і товстий Сьома Гурін, теж одне новоявлене імено в радянській літературі. Він приплив до спілки в один із чергових уловів, наступний після призову ударників до літератури. Він був робкор, себто, дописувач якоїсь заводської великотиражки, а не так дописувач, бо не був робітником заводу, як надісланий від обкому комсомолу представник до заводської газети на зміцнення партійної лінії.
Спілка письменників мала віднедавна шефство над цими заводськими великотиражками, спільно з заводськими редакціями робили літературні вечори й виступи на заводах, збирали матеріял для колективної монографії "Історія заводів". Як відбулося таїнство перетворення робкора на письменника, — невідомо, — великотиражка виходила російською мовою, а Сьома Гурін списував туди в скороченому вигляді статті з великих газет.
Сьома Гурін сидів за столом, а перед ним стояла Тамара й гнівливо рубала рукою.
— Я краще пишу за Тарана, а ви мені колись дали пів кілограма оселедців, а йому кіло. В мене і стиль кращий, і мова краща. Йому далеко до моєї. мови... Чому мене рівняють до Смеречинської?.. Я ж маю доробок, в мене он скільки нарисів видруковано... Я ж живу з літературних заробітків... Я піду до самого Микитчука... — безперервно лементіла вона. Збиралася подати якусь заяву про щось... Звідкілясь її виключили...
Тарасові стало неприємно, гидко й соромно за Тамару. Вийшов і почав перебігати очима оголошення, якісь списки, вивішені для ознайомлення профспілчанської братії. А може й Танцюра навернеться...
Все ж, Танцюри бракувало, хотів послухати його зверхньо кепкуючої поради в теперішній ситуації. Читав по дія-гоналі якесь старе оголошення на стіні.
Привернуло увагу якесь, ніби його, прізвище. Якийсь список — і він там, і Тамара там.
Почав читати аж спочатку. "Витяг із протоколу нумер..."
"Пропонується слідуючим товаришам, які не працюють за літературним фахом, звернутися до секретаря в справі відкріплення від місцевкому письменників."
В скорбному списку висіло й його прізвище. І його виганяють. І хто ж? Танцюра на ньому робить кар'єру?
Сковзнув оком на Танцюри підпис, — і не повірив своїм очам. "Голова місцевкому письменників — Семен Гурін".
І гірко, і смішно, — й веселіше!
Бо в цім усім, такім безрадіснім і гіркім, все ж була одна полегкість — не Танцюра вчинив цю гидоту. А від них, Гурі-них, він і не сподівався нічого доброго. Ха! Сьома Гурін — голова письменницького колективу!
Ясно, перед ним замикають усі двері. І якби це вчинив Танцюра, він би пішов і говорив з ним. Ну, так, він нічого з літератури не заробляє, — чи ж він винен? Чому профорганізація не стане на його захист? Споконвіку на те й існує професійна організація, щоб боронити своїх членів...
Але що ти будеш говорити? З ким? З цією надутою жабою, що, не дивлячись тобі ввічі, як до слуги, цідить крізь зуби:
— На підставі статуту спілки поліграфістів, членом секції преси може бути лише той, хто має основним джерелом прибуток з друкованих творів.
Тарас криво всміхнувся. Він ледве ноги волочив, удосконалюючи "теорію склянки чаю". А чи можна взагалі, щось видати з себе, коли голодуєш. Щоб щось створити, мистець мусить жити повнокровно, багато бачити, багато пережити, поки щось схвилює його душу. Розуміється, це пишне переживання — стояти раз у тиждень із пайковою хлібиною межи перекупок, щоб було за що викупити в закритому розподільнику пайок. Ні, не буде з нього — анемічного — мистця.
Не дасть він і того, що їм потрібно.
Тому й женуть його, але він не буде й проситися. Без їх ласки зробиться мистцем, — і хай тоді нарікають на себе. Він їм не належить, вони самі роблять з нього непримиренного ворога.
Новий голова місцевкому зробив чистку. Йому треба членів "по образу своєму й подобію". Танцюра так би не зробив, — холодно, бездушно й жорстоко, — хоч би й наказали йому вигнати Тараса. Який не є, — Танцюра свій.
Гіркі думи з запеклими непримиренними знялися роєм і кружляли в ньому. Ні, не піде до цього різника!
12. НОВА ЗНАТЬ
І.
Цього року, після обтяженого вільгою й буйними врожаями літа, наступила золота осінь.
Золота прозора осінь, з лункими криками дітлахів серед парків і садів з облітаючим листям... Еа! Еа! З каштанами під ногами межи листям, з прозорим повітрям, з квітниками на вулицях, з розквітлими яскраво-червоними канами...
Місто бенкетувало й веселилося. Всі установи давали бенкети своїм співробітникам, як премію за сірий, голодний рік.
У письменників, як і у всіх, бенкет ішов під гаслом: "Жити стало краще, жити стало веселіше", а ще під гаслом: "Єднання братніх літератур, єдиний фронт російських, жидівських і українських письменників, ліквідація всіх напрямків та угруповань". І це єднання, цей єдиний фронт, ця ліквідація втілювалися у життя численними прикладами. От, хоч би взяти найсвіжіший: критика і поета Шуліку, жида з походження, зліквідовано на днях за український націоналізм.
Ці розмови про бенкет кружляли вже давно. Охочих до нього було безліч, дарма, що в спілці панувала розгубленість, пригніченість і страх завтрашнього дня. Кожен Божий день приносив нові жертви серед найрізноманітніших прошарків спілки, — чи то "попутників", чи партійної верхівки, чи вчорашніх висуванців із робселькорів. В розпачливій метушні "критики і самокритики" кожен намагався відмежуватися від "ворогів народу", "ухильників" та "буржуазно-націоналістичних недобитків", а узавтра й такий праведник опинявся в сонмі грішників.
Попереднім етапом репресії перед арештом часто бувало виключення із членів спілки. Правда, тут не було правила, декого, як прикладом, Мамаєвського, забрали просто з крісла секретаря партійного комітету марксо-ленінської катед-ри, інші ж, виключені із спілки, нишком відсиджувалися вдома, катуючись сподіванням арешту, забуті...
Проте, бенкету ніхто не мав наміру пропустити, всякий, хоч крізь сльози, ладен був веселитися.
І раптом останнього дня рознеслася чутка: не всі допущені будуть на бенкет, лише вибрані. Бенкетуватимуть за списком, що склав партійний комітет, а затвердив Борис Микитчук.
Досі було так, що на подібні вечори могла прийти всяка літепатурна кузка. Тепер всякий, хто не потрапив до списку, міг вважати себе кандидатом на репресованого.
Не диво, що в спілці знялася невимовна метушня, полювання й перегони за запрошеннями. Так