Наче одразу ж збирався пустити коріння: прирости, злютуватися намертво, щоб жодна сила в світі не змогла його звідти висмикнути!
— Цього так просто звідти не видереш! — сказав один член парткому іншому, полишаючи те історичне засідання.— Хіба що разом із м'ясом.
Наївний той член, либонь, забув, що є установа, для якої не існує нічого неможливого. Висмикувала і не таких. Разом з корінням. Так ловко висмикувала, що крісло, непошкодже-не, лишалось на місці, а керівна досі задниця тільки зблискувала.
Але про це — трохи згодом.
А поки що — спогад про іншу людину, пам'ять про яку зігріватиме моє серце і душу, доки й живу. Григір Тютюнник.
Він ввірвався в моє життя, як вихор. Як блискавка.
Яскравою літньою картинкою — ранок шістдесят третього року. П'ята година, місто ще спить, за вікном якась особливо чиста, особливо прозора, нічим не потривожена тиша. Прошелестить хіба що по молоденькому тоді ще бульварі Лесі Українки одинока машина, процокоче веселенькими закаблучками якась невсипуща кияночка. Але й це — по той бік, за вікном кімнати, де спить моя великомучениця мамуся, а тут, у дворі — ані шелесне. Зеленіє лише могутній вал, насипаний ще за Скаженого Петра, з-за якого витикаються червоні дахи військового шпиталю та столітні дерева дрімотно впираються в бліде, ледь осяяне небо непорушним верхів'ям.
Благословенна пора для роботи! Я — і стіл, я — і папір, що біліє незайманим клаптиком поля. Ще хвилина чи дві — і я його стану гарячково мережити, рядок за рядком, рядок за рядком — вслід за думками, що наче не в мені й народжуються, наче кимось підказані — встигай лиш записувати.
І раптом — дзвінок. Теленькнуло, як на пожежу.
"Кого це нечиста сила принесла?!"
Зриваюся, біжу до дверей, щоб не теленькнуло вдруге та не побудило моє сонне сімейство.
Парубок — красень. Живцем вихоплений із села, що збереглися ще, недоторкані, на Полтавщині. Оце щойно провів з досвіток дівчину, загорнувши її в піджака,— піджак тепер на ньому наопаш, поверх рясно вишитої сорочки, перев'язаної попід горлом кольоровою стрічкою. Смоляна чуприна спадає гордо на смагляве чоло ("Ану зачепи!"), гарячі очі, тверді, наче з кременя, губи.
— Ви до кого?
— Ви Толя Андрійович?
Толя Андрійович! Так мене ще ніхто не величав.
— Ну, я...
— То, може, ви мене пустите до хати?
І вже в коридорі, простягаючи для потиску руку:
— Оце хочете — не хочете, а приймайте. Мене прислав до вас мій брат Григорій Тютюнник.
Він так і сказав: "прислав". Наче Григорій був ще живий. Наче не заадресував мені перед самою смертю листа, в якому між іншим писав: "Є в мене молодший братеник, такої ж проклятущої вдачі, як і я, многогрішний. Коли зі мною щось станеться (а всі ми смертні), спробуй його взяти під своє ласкаве крильце. Та не дуже з ним панькайся: як що — то моєю рукою!"
— То ви Григір?.. Проходьте сюди... Пробачте, що на кухню, бо мої ще сплять.
— Нічого, ми звичні. Де ж іще нас, селюків, і приймати, як не на кухні! — І чорт розбере цього парубка: всерйоз він все це говорить чи жартома.
Я розсміявся:
— Ну, Грицю, бути вам артистом!
— Та де вже нам, сірим...
Сіли, розговорилися. Охоче розповідав, де працює, яка сім'я, що думає далі робити. За чим, власне, і приїхав до Києва.
— Думаю, Толю Андрійовичу, міняти професію. Брат був живий — не наважувався... Написав пару оповіданнячок російською, шукаючи власної стежки, а оце почав уже писати й по-нашому.— Поліз до внутрішньої кишені піджака, дістав акуратно складені аркушики.— Осьо, почитайте. Може, і з мене буде щось путнє... А вам не буду заважати.— Звівся, поправляючи піджак на плечах.
— Куди ж ви?
— Поблукаю тим часом по місту. Себе покажу та й на людей подивлюся.
— Ні, так не вийде! Спершу щось перекусимо, а тоді бредіть скільки душа забажає.
— Та я вже мовби й підснідав... Ну, якщо такс діло, то не гріх і причаститися.— Поліз до іншої кишені і вивудив чвертку.— В городі, кажуть, без цього й ступити не можна.
— А в селі?
— Та хто ж її, кляту казьонку, в селі й купує! Бурячком промишляємо.
Я згадав одразу ж його брата Григорія, як той ще в Львові завжди приходив із пляшкою, заткнутою качаном кукурудзи, і Грицева чуприна опустилась на очі вороновим крилом. Він враз померк — і це вже не була гра — щемкий сум, що повік не загоюється.
— Осиротив мене брат.
Роздушили чвертку, заїли наспіх спряженою яєшнею, я ще взяв слово з Гриця, що він недовго блукатиме:
— Приходьте на сніданок. Ми вас чекатимем.
Він пішов, у піджакові наопаш, так, наче збирався сказати всьому світові: "Ми вам іще покажемо!" А в кухні довго стояв терпкий дух, що лишається після затятого курія.
Я сидів і дивився на акуратно складені аркуші. Видно було, що складали їх любовно і старанно. Вони ще дихали теплом, зігріті на Грицевих грудях, в мені ще лунав його голос: "Думаю міняти професію", я боявся їх розгорнути, адже це була проба пера початківця,— скільки їх перейшло через мої руки, скільком я змушений був відповідати отими штампованими фразами про потребу читати класиків, учитися в них, як слід писати... А тут Гриць... А тут брат мого друга Григорія Тютюнника, а тут оте його прохання взяти під своє ласкаве крильце... Врешті, зітхнувши, я взяв оті аркушики, які, як живі, заворушилися в руці, та й поніс до письмового столу: здавалося, там буде легше пережити розчарування. "Перша проба... Це всього лише перша проба... Згадай, як ти починав..."
Сів, розгорнув, і мені так і хлюпнуло в очі:
"— Куди це ти, парубче, наджигурився? — питають з полу дід Лаврін і прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап'яв і кібчика на голові прислинив,— може, я на збори піду?..
Іду до дверей, а вони:
— Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки снитимуться, а ще й привидяться.
— Діду, перестаньте,— прошу.
— ...бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!
— Просто в неї міцний характер,— кажу спокійно, аби швидше виприснути з дому.
— Еге ж,— бубонять,— і тюрма міцна, та чорт їй рад..." —Читав, і цнотлива, як весняна сльоза, сповідь про перше
кохання вливалася в моє серце.
"Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись ногами в кручу, деруся на гору.
— Максимко, а я? — жалібно шепоче Соня.
І від того шепоту в мене паморочиться голова, а серце починає калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону цілую в рипучу холодну хустку.
— Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький...— видихає Соня й сміється якось покірно й лагідно..."
"Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать ранні базареві машини і шофери горлають із кабін щось веселе, заохочуюче і безсоромне..."
Довго ж сидів, оглушений, невспромозі розстатися з останньою фразою. Прислухався до солодкого щему на серці: все це мене оминуло, армія, а потім розпроклята війна вирвала з життя найкращі ті роки, коли людина здатна дивитися не-замуленими очима на світ і до кінця розчинятися в ньому.
— Нікуди я вас не відпущу! — сказав Грицеві, коли він став збиратись додому.— Поживете в мене, поки ми щось вирішимо.
Того ж дня спіймав у Спілці Павла Загребельного, дав йому оті аркушики:
— Почитай! При мені!
— Так горить?
— Горить!
Павло мигцем прочитав, і очі його заясніли: він по-дитин-ному радів кожному новому талантові.
— Хто це?
— Григір Тютюнник. Молодший брат Григорія. Треба його влаштувати в Києві.
— А де він зараз?
— У мене.
— Завтра приходь з ним до Спілки. Я хочу з ним познайомитись.
Так Григір поїхав додому вже працівником "Літературної України"...
І писав новели. Писав по-тютюнниківському важко, кожне слово пропускаючи через серце, кожну фразу сто разів промовляючи вголос, кожен епізод програючи, як на сцені театру,— винятковий слух на художнє слово жодного разу не давав йому сфальшивити, схибити. Він подовгу носив уже написану, передруковану, сто разів виважену новелу, сперш ніж дати її до журналу. Охоче, напам'ять, читав своїм друзям, перевтілюючись у своїх героїв, так з ними зростаючись, що відірви — кров потече. Він таки був неабияким актором: не на сцені — в житті, щохвилини, щомиті, він і новели свої не стільки писав, скільки грав, щоразу міняючи інтонації,— це у нього було в крові, у роду, починаючи од далекого пращура аж до дядька Филимона Васильовича, у якого що не слово, то й образ.
І щоразу приходив до мене. Якийсь особливо, по-святковому, урочистий та чистий.
— Оце нашкрябав новелу: не дає чорт спокою. Мо', послухаєте?
— Ні, Грицю, не послухаю,— сміявся у відповідь.— Що ведмідь потоптався по вухах, а ще й клята редакторська звичка: краще раз побачити, ніж сто раз почути. Давайте вашу "каку" сюди, я її почитаю.
У нього обличчя одразу ж ставало, як у малої дитини. У якої взяли та й одібрали цукерку.
— Почитайте,— казав якось аж неохоче.— А я покурю на балконі.
Тицяв мені сердито новелу (позбавив же можливості її програти "у лицях"!), ішов на балкон і, поки я читав, курив, аж цигарки шкварчали.
А я з насолодою поринав у тютюнниківський світ:
"Над покійником ніхто не плакав, бо ніхто його за життя не любив: ні жінка, Стеха, весела й добра за вдачею, але зморена багаторотою сім'єю та Маркіяновими стусанами, ні родичі, ні односельці, ба навіть діти, що тільки зазнали від батька якоїсь витрішкуватої, часто-густо безпричинної лайки та образливих, завжди неочікуваних ляпасів або ж палиці навкидя. Тому й лежав Маркіян у своєму останньому притулку неоплака-ний, посеред гнітючої тиші й ледь чутного шепоту та зітхань — вуса йому прилипли до запалих щік, худе виснажене обличчя взялося воском, лише брови, як і при житті, були сердито зведені на переніссі, й тим, хто добре знав старого, здавалося, що він ось-ось підведеться і, вирячивши налиті гні— вом очі, крикне одразу на всіх: "Порядок треба знать!"
А ось покійника винесли з хати:
"Кура надворі не вщухла, а ніби ще дужче розбурхалася на вечір. Вітер шарпонув Маркіянові вуса, розпушив їх, настовбурчив, і лице покійника стало враз не сердитим, а навіть якимось розбишакувато веселим і добродушним. Таким був Маркіян лише в компанії: на Перше травня, на Жовтневі, а ще як у село повернулися ті, хто зостався живий.