І не один у селі захукав у голі долоні, застрибав горобцем. Оскільки до цієї роботи залучено насамперед поліцію, то й увесь реквізит було складено на постерунках, під її охороною.
Потім, з настанням тепла, німці наче забули про зібраний одяг, принаймні в Хоролівському районі. Чи то нагрілися так, чи то були переконані, що війну скінчать уже цього літа, тільки ніяких більше розпоряджень про теплий одяг не надходило, і Гайдук розпорядився уже власною владою: зібране переписати, списки надіслати йому, а весь одяг скласти, замкнути і зберігати до особливого розпорядження.
Ось вони, списки, у нього в сейфі. Усі до одного, в тім числі й по Тарасівці.
Івасюту привезли того ж дня, надвечір. Коли його завели до тісної камери та замкнули двері, він уже розумів: пахне могилою. Догадувася, чиїх рук це робота, і вони, оті руки, якщо його й випустять, то хіба що на шибеницю.
Всю ніч майже не спав: обсідали важкі, безпросвітні думки. Картався, що отак по-дурному втелющився, кляв Марфу, яка його видала. Та од того не легшало. Перед очима весь час стояло Гайдукове обличчя, його нещадний, крижаний погляд. Іван дорікав убитому батькові, який колись видав старого Гайдука,— не було б того випадку, не сидів би він отут, чекаючи неминучої погибелі.
Вранці попросився до вітру. Вивів його немо/одий уже поліцай: наставив карабін, ще й руки наказав за спину завести, так що йшов Івасюта вже зовсім арештантом. Коли ступив із темного, зачовганого й запльованого приміщення в подвір'я й побачив небо, сонце, клени, прикрашені ніжним листям, коли в обличчя війнув м'який ласкавий вітер, що залетів, мабуть, аж із поля,— така туга пронизала його, що аж схлипнув, аж очі заплющив, заточившись на рівному.
— Йди вже, йди! — буркнув поліцай, підштовхуючи його карабіном у спину— Бо ще не донесеш.
Іван обернувся, обпік поліцая таким поглядом, що той аж одскочив, закричав налякано:
— Ну, ти! Хочеш, щоб завернув тобі голоблі до камери?.. Споруда, до якої попросився Іван, стояла під високим, у
два людські зрости, парканом. Цегляна, побілена вапном, під бляхою. І коли Івасюта зайшов всередину й поліцай зачинив за ним двері, ще й примкнув знадвору, перше, що впало в око Іванові, було те, що дашок ширший од самого клозету: наче майстри збили його десь окремо, а коли принесли і наділи, як шапку, то позаду, од паркана, лишилася широка щілина. Серце тьохнуло, коли те помітив. Оглянувся на двері, ухопився за брус, підважився.
Щілина була не така вже й широка, але він, мабуть, пролізе: пуза, слава Богу, нажити не встиг. Подивився в щілину на той бік стіни, побачив гору битої цегли, торішній сухий бур'ян. Опустився, бо вже почали боліти м'язи.
— Ти скоро знесешся? — запитав поліцай нетерпляче.
— З животом щось... у мене. Ріже, як ножем,— відповів жалісливо Івасюта.
— То в тебе ведмежа хвороба. Давай кінчай, бо мені час додому.
Іван, почекавши трохи, постукав у двері.
І потім весь день тільки про оту щілину й думав. І молив Бога, щоб Гайдук не здумав перевести його до в'язниці. І чим нижче опускалося сонце, тим більше хвилювався. Під кінець дня його аж пропасниця стала бити.
Як тільки стемніло, знову попросився надвір.
Цього разу вів його молодий іполіцай. Навіть посоромився подати команду, щоб Івасюта заклав руки за спину,— певне, недавно на службі. Так, цього разу треба тікати. Досить було часу, щоб продумати все до дрібниць. Тому щойно опинився всередині, а поліцай замкнув за ним двері, сів на холодний і мокрий цементний приступок — ніколи розбиратися, що під ним, шукати сухішого місця. Зняв поспіхом один чобіт, другий, засунув їх за ремінь, якого поліцаї не здогадалися зняти, а онучі запхнув до кишень. Намацав брус, виважився, чіпляючись за нього босими ногами. Помацав, чи не стирчить де гвіздок, щоб не зачепитися. Обережно просунув ноги в щілину, став пропихатись донизу. Пхнувся, аж ребра тріщали і шкіра здиралася по животу. Протиснувся, по-котячому м'яко стрибнув на цеглу.
Завмер прислухаючись: мовби спокійно. Тільки серце шалено гупало в грудях, одразу пересохло в роті
Потім нагнувся, взяв цеглину — важку й холодну. Затиснувши її у руці, став обережно скрадатися попід стіною, обходячи клозет зліва.
Поліцай стояв до нього спиною: терпляче чекав. А може, й дрімав, приколисаний вечірнім спокоєм? Підкрався, щосили вдарив цеглиною в потилицю.
Постать поліцая враз підломилась, карабін випав з рук. Івасюта підхопив зброю, щоб не брязнула об землю та не вистрелила, а поліцай упав йому до ніг, глухо гупнувшись пробитою головою. Лежав і не ворушився.
Івасюта постояв хвилину, прислухався. Було тихо, лише од вулиці, з-за високих воріт, лунало покахикування вартового. Тоді Йван знову одступив за клозет.
Видерся на дашок, з дашка на паркан, а вже звідти впав на м'яку землю: тут починався чийсь город. Сів, взувся наспіх і, тримаючи карабін напоготові, побіг у темряву.
До Тарасівки добіг годин за чотири: ніч коротка, невдовзі й світатиме, а йому треба впоратися затемна. І саме в цю ніч. Завтра здійметься тривога, вся поліція стане на ноги, і Гайдук напевне накаже стерегти і його хату.
Добрався городами до свого двору, підійшов до дверей, поторгав за клямку. Двері замкнено, поліцаї, коли його забирали, і ключа, мабуть, прихопили з собою. Тоді Івасюта подався до комори, де в дровітні мала стирчати сокира.
Висмикнув її, повернувся до хати, тільки вже не до дверей, а до вікна, заклав жало сокири в щілину між луткою й рамою, натис. По той бік щось хруснуло — певно, зіскочив шпінгалет, вікно одчинилося, в обличчя вдарило застояним духом. Аж підвело живіт — так захотілося випити. Та стримався, не приклався до пляшки, яку налапав, а засунув до кишені: коли впорається, стоді й вип'є. Пройшов у спальню, знайшов два ключі: один сд дверей управи, другий — уже од його кабінету.
Без пригод добрався до управи. Забрехав, правда, в одному дворі собака. Він аж присів, матюкаючи пошепки невсипущу тварину, але нікого той гавкіт не потривожив. Івасюта пішов далі. Біля управи знову роззувся, босоніж піднявся на ґанок, припав до дверей.
Всередині було тихо. Черговий, замкнувшись, за звичкою спав у кімнаті, що була навпроти кабінету. Стромляючи до шпарки ключа, молив Бога лише про одне: щоб поліцай не забув причинити за собою двері.
Двері були зачинені. Івасюта обережно одімкнув кабінет, ступив усередину.
Ручний кулемет, як завжди, стояв у кутку, біля столу. Тут же, у сумці, лежали чотири заряджені диски. Притулив до стіни непотрібний тепер карабін, одягнув важку сумку через плече, взяв кулемет і вийшов з управи. Не забув замкнути за собою і двері.
Світанок стрічав уже в полі, за шість кілометрів од Тарасівки, на торішній соломі, що чорніла високою купою при самій дорозі. Вирив у тій соломі глибокий окоп, примостив кулемет, націливши його вздовж дороги, чекав терпляче, поки зійде сонце й появиться Крюгер, який виїжджав з Хоролівки на світанку.
Перед ранком густо впала роса. Коли зійшло сонце, степ заяснів, заіскрився мільярдами різнобарвних вогнів. Та Івасюті зараз було не до тієї краси: до болю в очах вдивлявся в пряму стрічку дороги, що слалася до обрію. 1 коли Крюгер нарешті появився у своєму фаетоні, з двома солдатами попереду, Іван припав щокою до мокрого приклада, завмер, чекаючи, поки німці почнуть спускатися в неглибокий видолинок, щоб коні не завадили їх вицілити.
Взяв усі три постаті в проріз прицілу, натис на спусковий гачок. Кулемет затрусивсь, як живий, гарячі стріляні гільзи застрибали довкола. Один солдат одразу впав коням під ноги, а другий ще хотів зіскочити, але теж звалився на дорогу. Перелякані рисаки розвернули фаетон, Івасюта послав дві довгі черги тепер уже в Крюгера. Од того тільки жовті краги мелькнули та покотився зелений капелюх. Один кінь теж упав —
бився й іржав болісно, а другий ставав цапа, намагався вирватися
з упряжі. :
Івасюта одірвався од кулеметі, зачекав, не спускаючи очей з дороги. Німці лежали непорушно, затих і поранений кінь, потривожена— тиша знову облягла побоїще, тільки їдко пахло порохом. Та вуха, не звиклі до стрілянини, мов позакладало ватою, і в них щось потріскувало. Іван почепив через плече сумку, підхопив кулемет, зсунувся з соломи донизу.
Повільно підходив, тримаючи кулемет дулом униз. І коли до німців лишалося кілька кроків, раптом один із них розплющив очі, звівся й вистрелив з карабіна. Стрельнув не цілячись, та куля, однак, не минула Івасюту: в стегно вдарило, мов молотком. Нога враз отерпла. Івасюта поспіхом підняв кулемет, бо німець уже досилав другий набій, щосили натис на гашетку: кулемет застрибав у руках. З грудей німця полетіло клоччя, він випустив карабін і повалився на спину. А Івасюта бив і бив, уганяючи в нього всю свою лють. Зупинився лише тоді, як диск спорожнів.
По лівій нозі стікала кров, там, де поцілила куля, пульсувало гаряче. Івасюта подумав, що треба зняти штани, перев'язати рану, але не мав на це часу: постріли напевно почули в Тарасівці, в Князівці. Ось-ось могли появитися поліцаї. Зціпивши зуби, перемагаючи біль, пошкандибав до фаетона, до неушкодженого коня, який стояв присмирілий, тільки дрібно тремтів. І тут наткнувся на Крюгера.
Крюгер лежав голічерева, з обличчям, задертим до неба. Черга пробила йому груди, але він ще був живий — сукав ногами, шкрябав дорогу пальцями. В грудях у нього хрипіло й свистіло, і губи вкривалися рожевою піною.
Підняв кулемет і важким, окутим в залізо прикладом ударив щосили в обличчя. Раз, удруге, втретє. Бив, поки од голови Крюгера не лишилася кривава каша.
Випряг коня, важко видерся на нього, рушив у степ.
Гнав спершу чвалом, аж поки не сховалася за горизонтом дорога. А потім пустив коня ступою, бо як не кортіло забратися подалі, їхати швидше не давало пробите стегно. В рану мов усгромили ножа, з кожним кроком коня ніж встромлявся все глибше і глибше. Часом здавалося: не витрима — знепритомніє. Згадав про самогонку, яку прихопив з дому, лапнув себе по кишені й застогнав од відчаю: кишеня була порожньою. Де посіяв пляшку: в управі чи пізніше — не знав. Здавалося, аби була самогонка, хильнув хоч ковток — одразу полегшало б.
їхати далі не міг. Натягнув повід, кінь став. В очах замерехтіли чорні метелики, запечені губи зовсім розтріскались — хотілося пити, але довкола, скільки око сягало, сіріла стерня, не було й натяку на воду.
Каламутними эчима озирався довкола, вибираючи місце, де можна б зупинитися, перечекати спеку.