Та про це Міщило не мовив. В обмеженості своїй душевній не відав того, що самі лиш імена будівель і міст вже викликають у чутливому серці образ їхній. Константинопольська Софія теж мала свій образ. Для Сивоока то була зелена просвітленість, мов ранкова морська прозорість. Так, колись уперше попав він до церкви Богородиці в Києві, і назавжди лишався йому вишнево-сизий спогад, і гучання дзвонів, і золоті проморги свічок. Та хіба ж про це можна розповісти? Тільки відчути може людина красу, можна тільки переживати, і лиш той, хто її відчував, може творити наново, тільки в тому є справжнє обдаровання. Невже й цей розумний і мудрий князь не вміє розпізнати чоловіка здібного від нездібного?
— Вірю, що збудуєш і для нас церкву славну й велику, — сказав Ярослав до Міщила і підняв праву руку, мовби благословив того на подвиг.
Міщило став на коліна, вдарив поклона князеві, пробурмотів:
— Поможи, боже, аби при малому таланті справи великі здолав.
Сивоокові хотілося кричати: "Не вір йому, князю, не вір!" Але що крик! Велося так повсюди. Міщило знав, що треба перед богом упосліджуватися, чим нижче,, тим ліпше. Хто ж то відає, який там завбільшки талант у Міщила насправді? Чи оці безмовні антропоси скажуть про це? Яке їм діло? Чужа земля, зроблять свою справу справно, повернуться назад до Константинополя, до свого Агапіта. Але ж він, Сивоок, не повернеться.
І земля ця йому не чужа, а рідна, дорога, єдина в світі! "Поможи, боже, аби при малому таланті!.." Нащо ж для такої землі та малі таланти! Держава завжди намагається купувати таланти, але скнарість заважає їй вибрати найкраще, а може, просто невміння вибрати, тому здебільшого куплені бувають або ж найгірші, або ж посередні, які вміють вчасно вискочити наперед, усі оті крикуни, що ведуться так, ніби мають у кишені грамоту від самого бога. А справжні великі таланти часто зникають в непам'яті, невідомі, відомі й невпізнані. Бійся посередності, о княже!
Але все те боляче билося лиш в думці в Сивоока, до вислову ж не давалося, він стискував кулаки від розпуки, знов коловся й ламався перед його очима світ, знов ставала посеред того явленого руйновища дивна церква, він бачив її всю зокола й зсередини, стояла вона яскравою писанкою з далеких років його дитинства, власне, була то й не церква, а образ його землі, який народився з давніх спогадів і з нової зустрічі з Києвом, образ пролітаючий, мов зітхання вітру в осінньому листі, неначе сповнені пташиного щебету досвітки, ніби золотиста мовчазність сонцева над білою тишею снігів.
А князь тим часом знов задзвонив у бубонець, увійшли якісь його люди, стали позаду, почався ряд з Міщилом, говорилося про речі дріб'язкові і несуттєві: про право вільного виконання робіт, найму мулярів та челядників, привозу потрібного з Візантії, підлеглість лиш княжому суду, а який княжий суд — видно було вже тепер, для князя ліпше теля прямойдуче, аніж бик, що метається на всі боки й рветься кудись у незвіданість. Ще мовилося про харчі для майстрів, про червоне вино, рис, .фіги, мигдаль, родзинки, корицю, ніколи Сивоок не думав, що Міщило аж так далеко може зайти в своїм здрібнінні, а той намагався виказати перед князем знайомство з щонайнезначніши-ми на перший погляд справами, здивувати Ярослава обширні-стю своїх зацікавлень — від справ божественних аж до якихось там родзинок для майстрів на свята й на неділі.
Князь теж увійшов у смак, йому, видно, сподобалася запопадливість Міщилова, він жваво обмовляв усі вимоги майстрів, приємно було спустити цих загадкових людей з захмарностей їхнього незбагненного вміння на грішну землю, спостерігати їхнє перетворення на простих смертних, виставляти їм вимоги: де мають мешкати, скільки працювати, які свята справляти, а які занехаяти, що їм робити вільно, а що ні, які розваги допускаються, а які заборонено, яка буде платня і як з одягом, і що буде, коли хтось з них невиліковно захворіє або втратить зір на княжому будуванні, і як мають дотримуватися посту, і про заборону ловів у княжих землях, і про недопустимість блуду, і про стеження за будівництвом, і про молитви...
Колись ще малим, прикутий своїми хворощами до ліжка, рятуючись від нудьги й розпачу, виліплював Ярослав з хлібної м'якушки неоковирних коників і пташок, потім пробував різьбити подарованим князем Володимиром ножем по чорному дубу, веселий воєвода Будий розхвалював ті дитячі витівки, казав, що ніхто так не втне, як малий князь, дохвалився до того, що Ярослав під час одного з нападів шалу став кричати, щоб йому зібрали до ложниці всіх київських малюків, які вміють ліпити чи різьбити; воєвода пообіцяв уволити князівську забаганку, справді, кілька день збирав по всьому Києву якихось зашмарканих і обдертих хлоп'яків, десь їх довго мили в бані й перевдягали, перш ніж допустити до малого князя, вони лякалися пишних палат, озброєної сторожі, численної челяді, яка сновигала по всіх усюдах, в Ярославовій палаті злякано тулилися коло дверей, не мовили й слова, та малий князь теж, здається, не горів бажанням вступати з ними в розмови, спитав тільки воєводу: "Ну, що вони там уміють?"
Будий мовчки став показувати князенкові ліплення й різьблення, там були речі досконалі.
— Брехня! Обман! — похмуро глянув на все те князенко.— Не можуть малі такого...
— А побачимо! — весело мовив Будий.— Ось дамо їм глину та дерево, і хай хто що хоче, те й утне!
— І щоб перед моїми очима, — сказав Ярослав.
Дано малим глину, дано дуб і різаки, хто сів на лавки, а хто й просто примостився на підлозі, хлоп'яки взялися до роботи запекло й віддано. Ярослав вирішив поки що втриматися, глянути, що з того вийде, він мовби передчував, що змагатися йому з цими малими киянами не виходить і не личить, терпляче ждав, коли з'являться з-під отих малечих рук перші ліплення і перші різьблення; малих нагодовано обідом разом з князем, коли стало темніти, запалено свічки, щоб робота не припинялася, хто першим викінчував свою надумку, брався до чогось нового; Ярослав не мав куди поспішати, однаково змушений був лежати, він сказав їм, що можуть тут жити хоч місяць, що згодом і він сам приєднається до їхньої змаганини, але чим більше носив йому в постіль Будий речей, зроблених нашвидкоруч, майже на бігу, отими безвісними хлоп'яками, тим мовчазніший і похмуріший ставав малий князь, тим з більшою нехіттю позирав на своїх суперників, бо збагнув, що коли б посадовити його з ними, то був би з-поміж них найгірший, найнездарніший, і з його ліплень та різьби хіба що сміялися б.
В нападі шалу вигнав їх усіх разом з розсміяним воєводою геть, зненавидів отоді всіх, хто має мистецькі здібності, але з роками в глибині душі став поважати за наслане від бога вмільство, бо відав тепер гаразд, як багато мистецтвом можна завоювати душ.
Через те сам приймав художників, викликаних з Візантії, сам радився з ними, навіть на прощання згадав про Сивоока, поплескав його по плечу, сказав Міщилові:
— Не зобижайте цього чоловіка.
— Христоса йому не вистачає, — сердито мовив Міщило. — Скрізь і завжди чогось шука!
Він ревниво заступав князя від своїх антропосів, найперше ж — Сивоока, боявся, видно, що Сивоок знов почне за рибу гроші, але той мовчки вклонився князеві, пішов з сіней в гурті своїх мовчазних товаришів, які вже давно пересвідчилися, що в їхньому ділі слова марні, важить тільки вмільство, та й Сивоок несвідомо притримувався тої самої думки, мабуть, саме Тому прикипів навіки серцем до Ісси, яка вміла весь світ вмістити в один-єдиний вигук-зітхання "іс-са!".
Для візантійських майстрів, стосуючи новгородський звичай з утриманням варягів, завчасу виділено окремий двір за валом, коло самого місця спорудження церкви, але Сивоок хотів мати для себе з Іссою окреме житло, пішов по Києву, щоб найняти хижу; довго шукав, Ісса ходила за ним тінню, закутана в хутро, яке Сивоок справив їй на торгу, бо мерзла вона вже й від осіннього вітру, нарешті вдалося купити в родичів умерлого старого коваля наполовину зариту в землю дерев'яну хижу коло Бабиного торжка; хижа мала добре складену піч, обіцяла тепло на довгу зиму, хоч трохи й лячно було спускатися на три скіпці в землю, так ніби сходив у могилу, надто ж беручи до уваги, що довкола височіли нові боярські й купецькі доми на підкліттях, з різьбленими прикрасами, з вікнами в свинцевих рамах, затягнених прозорим міхуром або й з вставками з заморського барвного скла, та Сивоок тішив себе надією, що житло це цілком тимчасове, сподівався він згодом поставити собі в кутку їхнього двору новий домик; для Ісси було байдуже, де і як жити, — їй потрібен був тільки Сивоок, вона лякалася, коли він ішов з дому, щільніше куталася в хутро, величезні її очі поблискували з-над хутра сполохано й болісно. Заставав її завжди, як і лишав, нікуди не виходила, не відлучалася з двору, терпляче ждала його повернення, не питала, де був, що робив, як там посуваються їхні справи, він приносив додому їдво й питво, купував Іссі київські прикраси, вперше в житті доводилося йому придба-вати все необхідне для житла, а знав, що тут не обійдешся, як на острові, найпростішим, тяжка зима заганяє людину до житла, і виявляється, що треба й те, й се. Одного разу він не застав Іссу вдома. Стурбовано оглянув дворище, зазирнув до сусідів, когось там спитав — ніхто не бачив її, ніхто й не знав, що в нього в хижі перебувало якесь живе створіння—такою непомітною й тихою була Ісса. Він перейшов Бабин торг, никав коло дворів, зазирнув на дитинець, проходив одні й другі ворота, питав у приворітної сторожі. Ніхто не чув і не бачив. Зрозпачений, повернувся додому, Ісса сиділа в кутку й щулилася від холоду.
— Де була? — спитав Сивоок, не сподіваючись на відповідь, але стриматися від запитання не міг, бо злякався навсправжки за неї і вперше відчув, що б то значило втратити цю мовчазну, але найдорожчу на світі душу.
— Вода, — сказала Ісса, і щось мовби темний усміх промайнуло в її великих очах, і тужний спогад засвітився в їхній чорній глибині, навчені ним колись слова поверталися тепер до нього по одному, і найперше було слово "вода", без якої, мабуть, не могла Ісса жити, звикла до її вічного дихання, до її гучної мови, до її глибинної прозорості й безмежжя.