Вона ж чекатиме, і... вона добра.
— З тобою, з тобою. А поки що — покличу Одарку, нехай посидить.
— Не заважай їй... Я сама. Полежу, подумаю. А ти повернешся...
— Я швидко. — Ще раз поцілував їй руку і вийшов до передпокою, довго стояв, слухав, та в кімнаті матері було тихо, тоді вийшов у двір, сказав Одарці, щоб кінчала полоскати білизну і зразу ж ішла до матері й сиділа біля неї, а він не забариться, швидко повернеться.
20
Минуло понад три місяці.
Битими шляхами Полтавської та Чернігівської губерній рухався обоз Полтавського театру; легка карета пана Імберха, розпорядника театру на гастролях, — у самій голові, а позаду, вервечкою, — на гарбах, мажах, просто у возах, напнутих ряднами, — реквізит, дещо з декорації і лицедії.
Рухалися неквапно. Коли траплялось з гори — швидше, а на гору — новагом, ледве-ледве, чоловіки сходили, щоб помогти коням тягти підводи. Ночували, як звичайно, на поштових станціях, а коли наздоганяла негода, нагло опускалась глупа ніч, не гребували і випадковим хутірцем або придорожньою корчмою. З третіми півнями, поки пани лицедії збирались, пили свій ранковий чай, візники встигали укласти вантаж, напнути ті ж самі рядна — і обоз рушав далі, до наступної поштової станції.
І знову тяглася безконечна дорога повз кучеряві верби над тихими ставками десь за Прилуками, через хисткі мости над Сулою чи Удаєм, повз вітряки на пагорбах побіля сіл за Пирятином, обминали болотяні зарості, на яких повагом походжали тонконогі, байдужі до всього на світі сірі лелеки.
Полтавські лицедії побували в Ромнах на ярмарку, потім у Чернігові під час дворянських зібрань, а коли зібрання закінчилися, все одно їх не відпустили, затримали ще на кілька тижнів, про це клопотався чернігівський губернатор пан Жуков, а його в свою чергу просив про всіляке сприяння гастролям сам князь Рєпнін, генерал-губернатор, і надіслав був з цього приводу особистого листа.
З Чернігівщини шлях обозові послався на Полтавщину. По дорозі додому не обминули Києва, і тут довелось затриматися тижнів три, просили про те місцеві любителі театру — чутка ж пройшла про цікаві гастролі в Чернігові; дали десяток вистав і вирушили на Кременчук — це вже ближче до дому. О цій порі там гримів на всю губернію так званий Семенівський ярмарок; за традицією, він тривав кілька тижнів, і, звичайно, збирав чимало і гостей, і негоціантів. Всі вистави на таких ярмарках давали повні збори і були для театру, як кажуть, касовими.
Після Кременчука театр чекали у Харкові. Запопадливий пан Імберх завчасно писав листи і, отже, домовився з тамтешньою міською владою про гастролі. Лише під Новий рік, а може, тижнем пізніше, полтавські лицедії мали повернутись додому, на свої зимові квартири, готуватися до нового театрального сезону.
Осінь йшла по слідах обозу. Котилося спустілим степом перекотиполе, то тут, то там вітер чіпляв його на гостре, голе вже віття дерев, і воно якийсь час гойдалося на ньому, потім зривалось і котилося далі — світ за очі, в негоду і ніч, без надії на притулок. Колись і полтавські лицедії, подібно отому перекотиполю, шукали своє щастя по світах, на ярмарках. У роз'їздах у деяких з акторів минало все життя. Тепер — ні, полтавські лицедії знали: у них є свій дім, власний, надійний затишок, він жде їх, в першу-ліпшу хвилину готовий розкрити свої обійми: приїжджайте лише. І це зігрівало у безконечних мандрах по шляхах несходимої імперії, і тракти здавались не такими твердими, як раніше...
Пряженківська їхала на передостанньому возі разом з Барсовою. Коли надокучало дивитись на подібні один на одного придорожні кущі та осики, подруги затягували пісню, а наспівавшись, повертались — вкотре — до спогадів про гастролі в Ромнах та Чернігові, переказували одна одній, як їх приймали там: були квіти, оплески, вітальні адреси, звані вечері та обіди, всього було. І все ж тягло додому, в Полтаву.
Останній лист від Івана Петровича Тетяна одержала за тиждень перед від'їздом з Чернігова. Він писав про те, про інше, писав, що скучив, і лише натяком про свою роботу, м'ожливо, "якщо все йтиме як слід", то по приїзді в Полтаву він дещо і почитає їй, Тетяні, і, можливо, не лише їй одній, а й колегам. От про це вона і говорила Барсовій, закрившись від надвечірнього сонця хусткою.
— Одно слово — або буде, або ні, — зробила висновок Барсова.
— А ти, матінко, як думала, це ж не ціпом махати, а писати. А може, не пишеться, — відказала Тетяна. — Хоча міг би і більше сидіти.
— Ось тут ти помиляєшся: він не тільки директор театру, але й наглядач дитячого пансіону, а це знаєш що таке?
— Та здогадуюсь... — Тетяна помовчала. — Господи, коли ж будемо вдома? Попереду — Харків. А це ж добрий місяць, а то й два. Який він нині?
— Запилючений, мабуть, який же ще?
— Але ж і люди там... Може, не всі нас забули, Соню.
— Якщо маєш на увазі меценатів, то вони всі вже жонаті.
— Не про це я... Та і не твоя турбота.
— І моя. Я ж тобі подруга... Роки пливуть, а ти як була одна, так і досі.
— А що ж робити? Років не спиниш, вони біжать, як ті он хмари.
— Ба ні, швидше... Незчуємось, як і в Полтаві будемо, отож, не сумуй.
Пряженківська закрилась хусткою зовсім, щоб подруга не загледіла, як у неї раптово заволожіли очі, нічого не відповідала. Уявила на мить кімнату в Полтаві, останній вечір перед від'їздом, який вона провела разом з Іваном Петровичем, просила сама, щоб прийшов. Господи, який щасливий був той вечір — один за все життя...
Засиділись. Пили чай, ще щось вона виставила на стіл. Та вони більше говорили. І все вона, він слухав, а коли притухала розмова, тоді він починав. І розмова спалахувала. Ніби востаннє була з ним. Сиділи поруч, а він навіть руки її не торкнувся, і вона не втрималась, жартуючи, сміючись, сказала: "От було б цікаво, якби ви, пане директор, хоч раз голову втеряли". Сказала і відчула, як зробилося млосно, ніби в ополонку плигнула, а по хвилі — весело до відчайдушності: а що справді і сказати не можна?..
Він забув про обачність, про все на світі; перед ним сяяли зеленкуваті, манливі, як нічні зорі, очі, забув, що голова у нього сивіє, ось-ось снігом обсипле, і не лише скроні. Вона теж була винна: незчулась, як земля пішла з-під ніг... Під ранок попрощались, а вже о десятій він був біля театру. Сухуватий, небагатослівний, кожному, проте, знаходив слово на прощання, а її ніби не помічав, лише в останню мить став біля воза, злегка потиснув руку:
— Не забувайте... Пишіть. Хоч раз... на тиждень. Чекатиму.
"Чекатиму", — шепотіла потрісканими вустами. Господи, хіба ж вона не лічить дні, коли скінчаться гастролі і вона буде вдома?.. І, заплющившись, шепотіла щось своє, а може, молилась своїй небесній заступниці...
А тим часом у Полтаві все йшло, як і належало, якщо не рахувати, що біля гостиного ряду серед білого дня запалала, як свіча, велика комора, а потім і хата купця Зінов'єва. Казали потім, що сам господар і винен: був добре напідпитку після гостювання у сусіди, і заманулось самому піти до комори за чимось, розбив гасову лампу, на розлитий гас впала іскра від люльки — і все миттю зайнялось, полум'я перекинулось і на хату.
У купця Зелінського якось вночі замки збито на соляній лавці. Злодій поцупив один мішок, та біля Спаської церкви половину мішка відсипав, а другу половину потяг далі, десь продер по дорозі його, і сіль, поки злодій тягнув мішок за собою, потроху сипалась. Прикажчики, які прийшли ранком до лавки, без особливих труднощів знайшли любителя чужої солі — слід привів до п'янички — рудого візника. За вкрадену сіль йому довелось віддати Зелінському останнього коня, п'яниця плакав гіркими слізьми, молив побити його або кинути до ями, тільки лишити йому годувальника. Не допомогло. В одному прикажчики уважили просьбу небораки: добре побили, а коня все-таки забрали.
Князь Рєпнін з усією сім'єю приїхав з Яготина і мав тепер зимувати в Полтаві. Велика Варвара не забарилась після приїзду викликати до себе директора театру і, коли той прийшов, спитала, коли ж вона слухатиме нову п'єсу. Почувши, що п'єси ще нема, висловила незадоволення, не забула сказати, що скучила за театром. "Коли ж він буде?" — "Під Новий рік, ваше сіятельство, можливо, на тиждень-два пізніше. У них контракти, а їх слід виконувати. Лишилось не так вже довго чекати". — "Напишіть, щоб не барились... і вдома роботи вистачить".
У гімназії повним ходом йшло навчання. Пансіон для дітей бідних поповнився новими вихованцями, серед них з серпня був і молодший Щепкін — брат актора...
Як і раніше, збирались братчики-масони у домі Олексія Капніста. Пильно придивлявся до них майстер ложі — начальник генерал-губернаторської канцелярії Михайло Новиков, маючи намір запропонувати декому з них вступити до підпільного "Союзу благоденства".
Ранки в листопаді холодні. Останнє листя, зірване вітром, котилось по стежці від собору і, посунувшись з відкосу, летіло за вітром вниз — лукою, до самої Ворскли... Напередодні Іван Петрович запросив до матері лікаря Опанаса Андрійовича Кондуру. Той прийшов, уважно вислухав хвору, спитав, на що скаржиться. А вона:
— Я не скаржусь... То Івась мій наговорив... Я ще ходжу. Інколи, правда, втомлююсь, то змушена полежати трошки, а полежу — воно й минається.
Здавалось, нічого їй не боліло, і вона не знала, з чого Іванко взяв, що їй погано. Правда, слабість не полишала, траплялось, за ніч не могла зімкути очей і кашляла, а він чув той кашель, чув, як вона постогнує, і теж не міг заснути, приходив до її кімнати, а вона прикидалась, ніби спить вже і не чує його кроків.
Вийшовши від матері, лікар відвів Івана Петровича у вітальню, всадовив у крісла, сам сів навпроти:
— Що маю сказати, дорогий мій.
— Скажіть, що з нею?
Лікар не квапився з відповіддю, довго крутив цигарку — Кондура нікому не радив курити, а сам палив цигарку за цигаркою. Бакенбарди його були руді, а може, присмалені; від його сюртука, потертого на рукавах, завжди несло карболкою та ще якимись незнайомими ліками. Вже немолодий, голова велика, скуйовджена, давно вже вкрилась легким пилком паморозі, але очі — ясні, відкриті — лишались молодими, а зараз вони здавались пригаслими, і це спостеріг Іван Петрович і затурбувався:
— Чого ж мовчите? Я ж надіюсь...
— Не треба.