Давано послам лиш три хліби житні, щучини в’яленої і бочечку меду відер в шість, а коням самого сіна. Отаман перепрошував, що за великою водою риби свіжої не можна вловити, а овса не було зовсім, бо хліб не родився, а подекуди за війною його й не сіяли.
Коли згодом прибув послом Унковський, то сказав мені на прийомі: "Царській величності відомо учинилося, що у вас хліб не родився і сиронча поїла, а солі за війну привозу нізвідки не було. І царська величність тебе, гетьмана, і все Військо Запорозьке пожалував, хліб, і сіль, і всякі товари в своїх государевих городах купувати вам і в Запорозьку землю пропускати велів". Цілий той рік везли безперестанно з окраїнних руських земель на Україну хліб, сіль, мед прісний, товари всякі, себто селітру, порох, свинець, аж і в тих землях всі запаси вичерпалися.
Казав я тоді московському послу в Чигирині: "Государева милість до мене і до всього Війська Запорозького велика, і в хлібний недорід нас з голоду не поморив і велів у такий злий час прокормити, і многі душі від смерті жалуванням його царської величності учинилися свободні і з голоду не померли".
І Неронов і Унковський знов чули від мене слова про піддання під високу руку царську, їдучи ж по Україні, бачили й чули, як всяких чинів люди кажуть, що вони царської величності під високою рукою бути раді й о тім Бога молять.
Боярство тим часом лякало царя то Річчю Посполитою, то Швецією, то аж Францією, додавалися до того ще й бунти в Москві, у Пскові й Новгороді, — все промовляло проти спілки з козацтвом непокірливим, і я мав терпляче очікувати, поки приймуть в одну родину з народом російським мій народ, бо ж по крові і мові єдині, а самому ще кілька літ треба було світити очима перед вельможним панством і притакувати для годиться їхнім намірам. Многоглаголивий Кисіль, задобрюючи мене всіляко, за моєю спиною виписував до нашого найтяжчого ворога Потоцького свої хитромудрі дискурси:
"Або утишиться саме се бурливе море, і ми хоч ще рік приложимо до свого вигнання — мало що куштуючи господарства і достатків наших, але вітчина, маючи спочинок, могла б і нас рятувати, а ми б поволі запізнавалися із здичілими підданими нашими, спочатку вдоволені самим признанням панської влади навіть без доходу. Або знищить Бог махінатора Хмельницького і розсипле все те, що зміцнив і об’єднав на кару за гріхи наші. Або, скаравши нас нашою черню, дасть і нам Божа справедливість помститися над нею".
Магнатство, втративши свої добра на Україні, тепер готове було битися вже й не зі мною, а з самим королем. Вишневецький на грудневий сейм, де мав ставитися на затвердження Зборівський договір, прибув з цілим військом своїм прибічним: попереду князя їхало сто слуг на аргамаках, обіч нього йшло двісті піхотинців з мушкетами, всієї челяді, пахолків і гайдуків княжих налічувалося аж за півтисячі. І хоч шляхта великопольська, яка не хотіла війни, лякаючись бунту власних підданих, домоглася затвердження Зборівських пактів, високе духівництво й магнати не хотіли й чути про ту умову, і вже одразу після сейму Вишневецький, Конецпольський, Лянцкоронський з ватагами стали чинити наїзди на приграничні землі, мордували людей, чоловікам ноги відсікали, вирізали у жон груди, дітям виколювали очі. Каліки повзли через усю Україну до Чигирина, до гетьманського двору — поглянь, гетьмане, батьку Богдане, як — то ти дотрактувався з панами. ї вже не розминешся з ними і не втішиш ніяким словом.
Притерли ми роги магнатству, а тепер вони знов одростали.
Все те падало на гетьмана, і чи ж підставив хто бодай руку, аби полегшити страшний тягар, що звалювався на мою голову? Шкода говорити!
Життя людське — як лазня: хто вище сидить, той обфітніш потіє. І соболі мають болі. І свічка на вівтарі має щипці, що їй носа втирають.
В березні хан випустив з неволі найлютіших ворогів козацьких Потоцького й Калиновського, хоч як я просив його тримати їх у себе. Господар молдавський Лупул, забувши про віру православну, клопотався за Потоцького й Калиновського, поміг викупити їх, ще й полегшував переїзд до королівства. Хотів моєї згуби, лякаючись зрослої сили козацької, мов недовірок бусурманський. Хан писав до короля: "Аби приятельські листи були тим миліші, посилаємо Потоцького, обдарувавши його волею за здоров’я голови вашої — що звольте ласкаво прийняти".
Їдучи до Любліна, Потоцький послав королеві листа, де прямо закликав до війни: "Коли вони такі вірні піддані і Хмельницький такий цнотливий слуга, чому він так часто посилає до хана, розпалюючи його на війну? Чому різних монархів і княжат запрошує до спілки у війні? Я так розумію, що з природженого свого лукавства він недобре замишляє вітчизні і маєстатові вашої королівської милості. На доказ мені вистачає того, що козаки ніколи не дотримувалися нам віри статочно і що більше складали присяг, то більше у них було хитрості, неправди, зла, незичливості. А що маю доказів стільки, як волосся на голові, то ніяк не можу дати себе збити з такої опінії про козаків і Хмельницького, що у них не те що слизька вірність, але ніякої вірності нема!
Але припустім, не упереджаючи подій, що Хмельницький буде чесний і, пам’ятаючи таку ласку і добрість вашої королівської милості, схоче затримати чернь в обов’язку. Як же він, прошу, її затримає, коли у неї так розбіглись колеса своєвільства, що їх жодним чином не можна затримати? Чи у них один Хмельницький? Тисячами б їх рахувати треба! Одного сьогодні стратять — на його місце іншого — здібнішого, справнішого виберуть і то такого, щоб їх сторони пильнував. Переконався я в тім під Кумейками: зимою знищив Павлюка, ожив Острянин на весну, не вважаючи на такий великий погром. Погромив я Острянина — того ж моменту обрано на регімент Гуню, і я дванадцять тижнів вів з ним війну, та ледве привів до послуху — зброєю і не малим розлиттям крові. Всі комісії, скільки їх бувало, ніколи не кінчалися без пускання крові, і доки хлопство не побачило сильного війська з нашої сторони і земля не скропилася кров’ю, доки шаблі не затупляться на їх шиях, — побачиш і тепер того, ваша королівська милість, — не погамується та сваволя і цнотливими вони не будуть, поки не побачать нашого оружного війська та його рішучості. Коли за давніх часів, як цвіла ще Річ Посполита, тяжкі вони були до послушенства, то надто тепер, коли сліпе щастя наповнило їх пихою, за сею карою Божою. Хотів би я бути фальшивим пророком, але все мені показує, що тих хлопів ніщо не може привести до послуху і від бунту відігнати може одна тільки шабля".
Здавалося мені після трудів кривавих, що вже подолав усіх своїх ворогів, розметав і понищив, і тепер, звільна ширяючи розумом по констеляціях політичних, твердою рукою вестиму човни козацькі до певно захищеної гавані спільної із золотими царськими стругами.
Озирнувся — од ворогів аж Чорно!
Тяжке було моє життя, навіть смерть іноді буває легшою. Страшний тягар гетьманської булави, і часто думав я: чом не поліг десь у чистім полі, чом не зостався навіки під вітрами в степах, чом не заспівав до коня свого вірного:
Не стій, коню, наді мною,
Біжи, коню, дорогою,
Біжи степом та гаями,
Долинами, байраками,
Стукни в браму копитами
Та забряжчи поводами.
Ой вийде брат — понуриться,
Вийде мати — зажуриться,
Вийде ж мила — порадіє,
Стане, гляне, та й зомліє…
Мертвим завсігди легше, ніж живим. Я ж був живйй, і моя мила Мотронка, хоч не зомлівала, однак мала напади головних болів такі тяжкі, що й у мене самого душа краялася. Від Грицька Великого поїхав я з двома козаками на пасіку до старого козака Кирила Яременка аж над Дніпро. Мотронка не поїхала, бо в неї боліла голова. Як то часто було в неї! Голова болить — і життя довкола зупиняється. Сад замкнений. Джерело запечатано. А моя голова, хоч мала б розколюватися від тягаря думок, не боліла ніколи. Дарунок небес чи, може, кара? Хто ж то знає.
На пасіці в Яременка показалося роїв аж тридцять сім, мої козаки, відклавши щаблі, взялися помагати пасічникові струшувати й ставити рої, а я пішов до води, сів у густих лозах, примкнув очі, перебирав у думці дні й місяці свої останні, вслухався в звук води і в безвідповідь небес, гамував зойк душі своєї вічно розтривоженої, для якої ніде на світі — тепер уже відав напевне — не знайду спочинку. Клопоте, горе, діткливості всілякі не є чимось, що зродилося сьогодні, щойно. Вони існували вже тисячі літ тому. А хіба людині від того легше? І хіба конче треба повторювати всі людські заблуди так само, як вчимося ходити, витрачаючи цілий перший рік свого життя тільки на те, щоб звестися на ноги! А мисль людська визріває ще повільніше й болісніше, і мова в людині росте тяжко й довго, як райський овоч, і то лиш для того, щоб чоловікові упродовж усього життя намагалися затулити рота, забити ту мову назад. Шкода говорити много!
І найбільший може щомиті стати найменшим. Над кожним нависає загроза так само, як усі ми смертні. Істина, справедливість і благо — споконвічні устремління людини, її жадоба й туга, та чи ж завжди вони доступні й приступні? Люди, безсилі підкорятися справедливості, вважають за справедливе підкорятися силі, яку знаменують собою королі, багачі, полководці, тирани й деспоти. Сі ж не хочуть бачити величі людей розуму, які, з свого боку, не помічають зовнішнього блиску цих великих людей, бо й що блиск, коли і найбільший може стати найменшим.
Над кожним навйсає загроза так само, як смерть шумить косою для всіх однаково.
Прошуміла вона й для мене на тій пасіці тихій, вриваючись крізь спів вивільги і прийгру бджіл, розлякуючи мої думки тяжкі й повільні дикою тупітнявою, криками, стріляниною, а тоді останньою засторогою одного з моїх козаків:
— Гетьмане, спасайся! Погибель! Геть…
І нічого, все вмерло, все вбите, чарівність світу сього зеленого впала в чорну сіть — дурна і страшна пригода гетьманська. З смертю, як і з душею, не іраються. Як сидів, у одязі, з шаблею нерозлучною, з люлькою і капшуком для табаки, скочив я на рівні, метнувся в зарості, зірвав очеретину, обкусав її від колінців, затиснув у зубах і, коли тупотнява покотилася від пасіки до води, забрів у зелені нетрі якнайдалі й підтопився тихо за козацьким звичаєм. Міг тепер пересидіти хоч і цілу орду, хоч, може, й справді орда якась налетіла на пасіку, вистежуючи мене пильно і терпляче.
Я відтопився у воді, мов посполитий безрадний.
Коли стемніло, вичалапкав на берег і, як був, у куширі, в жабуринні, мокрий і знікчемнілий, побабілий, холодний, як мрець, посунув берегом, беручи подалі від Яременкової пасіки, де могла чигати засідка.