Будка — аж репається, і галіфе на заду трохи не трісне, Кабанчиком його в районі дражнили. "Посадиш оцього хулігана на десять діб, — киває у мій бік Льонька. — Щоб навік запам'ятав, як начальству дулі сукать". Той мене за шкірки — та з машини, і вже я — в кутузці, уже мені небо крізь грати. І висидів я в них на казенних харчах дев'ять днів і ночей. На десятий день дають мені в руки мітлу і в двір міліцейський виводять. Мету я той двір широкий, а попід парканом — вишеньки, і вже яни добряче червоні. А мене од перловки їхньої та присмаки солідольної печія пече, і горло — тертушкою. Я і зірвав три ягідки, в рота кинув. А йон, Кабанчик, з кабінету свого у вікно сеє і побачив. Вихилитав у двір, підзиває: "Ну, як тобі у нас?" — "Добре Іван живе, пише — в тюрмі сидить…" — одказую баляндрасою пакульською. "А вишеньок скільки зірвав?" — "Три". — "Ну, то ще троє суточок і погостюєш у нас…" Дак я трохи чобіт його хромових не цілував, коліно мені боліло по-страшному, без ноги, думаю, зостануся, а кому я без ноги треба? Одвернувся, бурмило, і слухать не хоче, пошелестів крильми галіфе, хромом обшитого, до нужника. І одсидів я ще три дні і три ночі довгі. Дак Мишко той, Кабанчиком прозваний, не знаю де подівся. А в Льоньки портфеля познєй одібрали: справжню контрибуцію на колгоспи наклав, додому йому возили. Та, мабуть, погано з вищеньким начальством ділився. Як одібрали в Льоньки портфеля, йон тут і тріснув, наче гриб-бздюшка, а то ще як, було, надимався. Од пережиттів великих розбив його інсульт: і ноги, і руки, і язик одібрало, тольки мекав, наче баран. І сім годочків лежав йон колодою, черва ще живого його їла. Дак, мо', і є де йон, Бог? Мо', йон і бачить що, хоч калі-не-калі, на землі нашій клятій — з неба високого?..
І казав Микола Гриневич, учитель пакульський, Дарині, Матері дітей людяцьких, коли востаннє бачився з нею: "Протримайтеся з дітками ще тиждень-два. Написали друзі мені, бо я телеграфував, що люди в Пакулі пухнуть. Написали друзі мені, що можна Пакуль трохи порятувать. Завтра виїжджаю до Києва, а звідси — в Одесу. Надіюся дуже, що не впорожні повернусь я". Але тільки й відповіла на те Дарина: "Як будете ви в Одесі і будете коло моря, вклоніться од мене морю, бо у морі — могилка моєї Богдани, так товариші її мені написали".
А що б яна ще гомоніла, калі вже на ладан дихала, і в кожному окові її світилося: прийми мене, сирая земля та рідная мати. І догоріла яна тихо, як тая свічечка догоряє, і погасла навік. Дак я, та Уляна Несторка, та Христя Євменова її обмивали і хоронили. Матвій Мохнач, хай йому і на тім світі спом'янеться добром, запріг конячку свою та й одвіз тіло Дарини на старе кладовище, а ми й дєтки її слідом теліпалися. А на старе кладовище — бо уже б ми, голодухою висмоктані, на гору Вишневу не виплели ногами. Дак опустили ми тіло Ті в сиру землю і могилку сяку-таку нагорнули. А вже познєй, як Кузьма, син Нестара Семирозума, з лісів повернувся, поставив йон хрест на могилі і вирізьбив на хресті: "Тут спочиває од жисті горісної Дарина, Матір дітей людяцьких".
Поховали ми Дарину, а дєток — кого люди пакульські розібрали, кого у Мньов, а тамочки вже був дитячий патронат, одвезли. І вже наш Пакуль смерті у вічі дивився, поробилися людяки од недоїдань наче сонні мухи. З лободи та висівок маторженики пекли, а на картоплину гнилу, толєшню, де яка в землі завалялася, дивилися, як на сонейко. І було сеє в годі двадцять переїм. Калі ж одного дня, бачимо, пристає до нашого берега, коло цегельні, байдачок моторний, а в байдачку тому — мішки пузаті. І возсідає на тих мішках учитель наш, Микола Гриневич. А се йон нам жисть привіз, бо вже багато хто в Пакулі болем про смерть думав. А в мішках — рис був. Ми ж досюль і не знали, що се-бо яно за таке, рис. Де вже єдєння тоє смашнєнноє роздобув, ніхто в Пакулі і по сей день не знає, не відає. А тольки ж почали ми той рис у казанах, коло школи, варить, і приходили людяки з горшками та мисками, як по манну небесну, і гак ми рятувалися, до перших колосків. Давно сеє було, і вже забувається, бо ще нас тридцять третій год попереду піджидав, і війна страшка піджидала, і хіба один із сотні пережив усе теє. Як ми, останні, у землю ляжемо, не буде кому й пом'януть добрим словом ані Дарину, Матір дітей людяцьких, ані учителя Миколу Гриневича, спасителя нашого. Калі б не в годі тридцять четвертому, уже Микола Гриневич у Мрині рабів, прокотилося по язиках, що забрали його, а за які провини перед властю і куди — ніхто того досюль не знає. Тади ж Михаль Громницький наказав із землею зрівняти могилу Дарини, Матері дітей людяцьких: "Яна дворянка була, яна не пролетарським духом дихала". І зрівняли. У війну, як не стало чим топить, а морози скажені були, обезхрестилося старе кладовище, у печах та "буржуйках" хрести згоріли. І зрабілося старе кладовище наче море застигле, зелене, де кожна хвилька — пам ять про людяку, яка колись у Пакулі проживала.
Уже опосля війни, як трохи обжилися, заходилися край старого кладовища ферму колгоспну мурувать. А тади Цоб у колгоспі головував. Ось якось ми на кагатах картопельку перебираємо, аж під'їжджає машиною Цоб. Руки — за спину і погойдався між кагат гоголем, на нас і не дивиться. Я тут не втримала язика свого дурного та й гомоню: "Як-бо сеє твориться, що на кістках наших дідів-прадідів свині розкошуватимуть?" А йон ошкірився, яко песюга: "І на наших з тобою костях, бабо, хтось світле майбутнє вибудує, так жисть людська устроєна". Мене аж колотнуло всю: "Хоч ти, предсідатель, і начальник великий, а — бовван дерев'яний, не було в тобі душі і нема, потерть сама…" Йон крутнувся, до машини — і тольки задиміло за ним. Дак змурували сараї, обвалували шмат поля навколо, старе кладовище тамочки, у зону тую попало. І потекла із ферми гноївка, і море чорне, непродихне зрабілося. То й досюль, як плетуся я мимо у яр по щавель, Дарину, Матір дітей людяцьких, згадую і заплачу: "Ось яно як получилося: казала ти, що могилкою для дочки твоєї Богдани море стало, а й над тобою, бідною, — море розливанноє…" А може, море теє рукотворне не над Дариною, а — над усіма нами? І усі ми, хто животіє покуль, давно у тому морі смердючому душами своїми очерствілими потонули? А Богданка, дочка Дарини, сеє крізь гадки побачила, з паростків провиділа, які ягідки гіркі будуть, і — не взяла гріха на душу, отакеє з собою, маладьонкою, вчинила?..
Дак у городі Одес була яна, у городі Одес була Богдана Даринина, за більшовиків кріпко була яна. А тади приходить до Дарини у сні і каже матці своїй: "Ой мамо, мамо, нема уже в тебе дочки на цім світі, уже я плаваю в морі теплому рибкою холодною…"
Повернулися ми уночі із походу, з німцями-колоністами під Одесою билися. Багато кровиці пролилося, краще не згадувать, краще забуть — вогнем і мечем пройшли ми по куркульських селах, що повстали супроти пролетарського порядку. Повернулися ми уночі на квартиру свою, спочити трохи, а Богдана упала не роздягаючись, у шкірянці, на ліжко і простогнала до мене: "Уже, Хаво, я більше не зможу жити, уже я крові людської перепилася". Це втома, кажу їй, минеться. А сама думаю: "Уже всі ми кров'ю пролитою пов'язані навік, уже нам назад шляху нема, тільки — до повної перемоги над світовим імперіалізмом". А вона ще в Мрині мов несамовита робилася, як у дворі монастирському усю ніч машина торохкотіла, щоб не чуть було з вулиці, як буржуїв у підвалах на пню корчують. А ще як побачила жолоб цинковий, по якому голуба дворянсько-офіцерська кровиця текла… А ще як примчав він, нарком, поїздом персональним (розкішні, царські ще, вагони, кухня, салон, телеграф, а попереду і позаду поїзда — вагони броньові, а сам — наче крук хижий), і зрозуміла Богдана, що уся та кровиця — зверху вона ллється, а не тільки місцеві, мринські ентузіасти її проливають. Уже тут, в Одесі, запросили її на корабель, день народження одного з наших бойових товаришів святкувать. Гульнули хлопці, звісно, добре, тоді кожен день ми жили — як день останній, хиталася наша доля на вагах історії. Уночі це було. А під ранок — давай вони, хмільні, на людях живих, білячках різних, тренуватися, хто краще стріляє. Біля борту, над морем, на коліна їх ставили, і — хто точніше вцілить здаля… Жорстокий був час, що казать, і ми робилися жорстокі. Уранці вона повернулася, обличчя бліде, губи тремтять, розказать нічого не може, це вже мені пізніше розказували, що на тому кораблі творилося. Линула спирту у кухля, ковтнула, як воду, димом цигарковим затяглася, аж тоді голос прорізався: "Злочинці ми, злочинці перед людьми і Богом…" Я, правда, й кажу: "А хіба забула, що біляки в Одесі витворяли, коли їхнє було зверху?" А Богдана мені: "Усіх нас, і червоних, і білих, і усяких — ще суд судитиме, людський і небесний". Я ж не вельми тоді усім тим переймалася, вірила старшим товаришам своїм більше, аніж сама собі, без вагань і роздумів віддавалася нещадній боротьбі за майбутнє щастя трудового народу…
І ось, заснула я як убита, ще ж молода була, це я вже по тюрмах та в магаданському таборі спать розучилася. Раненько прокидаюся — постіль Богдани так і не розстелена, і самої її нема. Важкота така мені на серці раптом зробилася, я — до моря, а ми коло моря під квартиру дачу буржуйську зайняли, і море Богдана дуже любила, як випаде коли вільна хвилина, по березі все ходить. До моря я, аж лежить на піску білому одяг її чорний, шкіряний, і сліди її босих ніг — до води, а назад слідів — немає. І сходить сонце червоне, на вітер, на бурю, і кров із нього по морю струмками тече, а саме море — синє-синє, наче очі Богданки. І заплакала я за товаришкою юності бойової, а думала, що вже навік розучилася плакать…
І зійшла вона на пісок білий, як на поміст дерев'яний, із дощок свіжоструганих. Ще сонце не викотилося з-за обрію, а небо було червоне і море розбурхане в червону сорочку вбралося. ДИКТАТУРА ПРОЛЕТАРІАТУ ЄСТЬ ВЛАДА, ЯКА ОПИРАЄТЬСЯ НЕ НА ЗАКОН, НЕ НА ВИБОРИ, А БЕЗПОСЕРЕДНЬО НА ЗБРОЙНУ СИЛУ. І виковзувала вона із свого одягу чорного, шкіряного, наче од машкари звільнялася, недобрим чарівником насланої. КАРА МОЖЕ БУТИ ЛИШЕ ОДНА — РОЗСТРІЛ. ПОРЯДОК БУДЕ НАВЕДЕНО ЗАЛІЗНОЮ РУКОЮ. І кинула вона на пісок з голови стриженої картуза шкіряного, з кривавою раною зірки на нім.