Наляканий надмірно останньою звісткою й міркуваннями дружини, він з* жахом дивився то на Демосфена, що наближався, то на дружину, ждучи від неї розв’язання цього небезпечного питанйя.
Але Розалія усміхнулася. ,
Коли вона побачила Янчевського, то її тёж охопила внутрішня лютість, проте вона постаралася приховати її, бо нізащо на світі не хотіла б розізлити Демосфена. Відтоді, як вона під пристойним приводом одрадила його жити в їхньому домі, між ними встановилися дивні напружені стосунки, але справжньої розмови ще не було. І от саме те, що Янчевський не приступав до розмрви, не наполягав на правах своєї любові, наводило її на всякі тривожні підозри. Правда, вихор нової пристрасті, що налетів на неї, затьмив ці тривоги, але щоразу, коли вона зустрічалася з Демосфеном, вони знову спливали в її свідомості, й до почуття антипатії й злості домішувалися ще страх і огидна свідомість своєї залежності від цього багрового юпітера. І минулий вимушений зв’язок з ним, і таємниця листа удаваного графа, яка зберігалася в його руках — все це зв’язувало Розалії руки й ноги і сповнювало її серце тугою. Тепер же вона особливо сильно відчула владу цього чоловіка, і поява його вселила їй серйозне побоювання. Тому-то Розалія з усмішкою простягла Яичевському ручку для поцілунку й промовила з дружнім докором:
— Нарешті пан згадав про нас!
— О, ми всі такі раді, такі раді! Така щаслива нагода! — хапливо заговорила пані Войко.— Я просто боялася подумати про сьогоднішню ніч... та якщо пан зостанеться з нами під одним дахом...
— Ах, і я тоді почуватиму себе спокійніше! Правда ж, мій коханцю? — звернулася Пожецька до свого чоловіка.— Це свята панна зглянулась над нашими дівчатками.
— Звичайно, звичайно, моя дорога,—погодився чоловік.— Тепер, коли нас четверо, ми можемо й захищатися.
— Та в чому ж річ, шановне панство? — Демосфен збентежено оглянувся навкруги.
— Пан хіба ще не знає? — простогнав Бойко.
— Чого?
— Ох, про вбивство нашого коханого пана Дембицько-го! — поспішила сказати пані Бойко.
— Як?! Хіба він убитий?
— Ох, і як ще жахливо! — І пані Бойко заходилася, перебиваючи всіх, розповідати історію таємничого вбивства Дембицького; при цьому вона не забула згадати, що нещасний небіжчик був їм майже родичем, більше ніж родичем, бо багато разів просив руки Юльці, але вона, не довіряючи молодим людям,— цю фразу мамочка промовила особливо виразно,— все відхиляла його домагання. Наприкінці своєї промови пані Бойко вигукнула:
— Маньцю, Юльцюі Проше до салону! Тепер можете бути зовсім спокійні: наш славний оборонець прибув.— І, звернувшись до Дрмосфена, вона додала з ніжною усмішкою: — Бідні дівчатка так стурбовані, та самий вигляд нашого героя заспокоїть їх.
Янчевський неуважно приклався до ручок дівчат, які випливли із зали, й звернувся до самого Бойка, що сидів у кріслі в позі засудженого на страту.
— Але коли ж це сталося? Л нічого не чув...
— І не дивно, що не чули,— відповів згаслим голосом нещасний комісар,— це ж сталося тільки вчора.
— Вчора?! Не може бути! — скрикнув Янчевський.
— Вчора вночі, це правда: я сам був там.
—— Незрозуміло... неймовірно... неможливо!! — заговорив Янчевський, розводячи руками, і схвильовано пройшовся по кімнаті.
— Та що таке? В чому ж річ?! — захвилювалися всі присутні й сама господиня.
— А те,— Янчевський спинився посеред кімнати й обвів усіх приголомшливим, убивчим поглядом,— що тієї ж самої ночі, тобто з четверга на п’ятницю, вбито в його садибі Лепинського!
Крик переляку вкрив його слова... Всіх охопило сум’яття; навіть сама незворушна Розалія не могла утриматися від крику.
— Убито иайнезрозумілішим, найжахливішим чипом,— казав далі Янчевський.— В домі було досить багато гостей, бо напередодні господь послав нещасному панові сина й иа хрестини поз’їжджалася найближча рідня. Після доброї вечері всі розійшлися спати по своїх покоях, і сам господар ліг поряд з кімнатою пані, а з нею була й баба-повитуха. Звичайно, за вечерею було випито чимало, а може, підла бабка ще підсипала чогось у питво, коли обносила чаркою гостей; ну, одне слово, не встигли всі добратися до подушок, як одразу ж поснули мертвим сном, і ніхто ие чув, що діялося вночі в домі; навіть сама хвора пані спала як мертва. Коли ж уранці служка ввійшов до пана, щоб одягати його, то побачив страшну картину: на постелі лежав сам господар, а в груди його над самим серцем був устромлений по руків’я кинджал і тут же приколота була забризкана кров’ю записка: "Те ж саме буде й усім комісарам. Кармелюк".
— Sancta Maria, ох, рятуй нас, грішних! —"пробурмотів нещасний Бойко.
— Та цього ще мало,— провадив Янчевський,— у руці небіжчика була затиснута розірвана й загиджена естафета, котру ми посилали до київського губернатора.
Всі заойкали одразу. —
— Дочечки мої, мої нещасні пташки! — лементувала Бойко, притуляючи до широких грудей голови своїх дочок.— У вас немає тепер гнізда, немає захистку!..
— О Єзус-Марія! Ромцю... я не витримаю... я вмру... рятуй мене... сховай мене! — схлипувала Пожецька.
Навіть Розалія сиділа мовчки, покушуючи губи: це вже переходило всякі межі! Такі шалені витівки повинні були викликати серйозні заходи з боку російського уряду, а тоді, хоч би й який був хоробрий Кармелюк, йому доведеться або вмерти, або знову попасти в руки органів влади.
Блідий Бойко тільки важко дихав і втягував, мов черепаха, голову в плечі, але маршалок упав в ажітацію.
— Розбій, убивство! Та це гірше, ніж війна! — заговорив він, переборюючи задишку, і з невластивою йому жвавістю схопився з місця.— Ми віддані на волю пашим хлопам! Кожен кусень, що ми їмо, може, несе нам смерть! Ніхто по знає, чи встане він уранці! Уманщина! Коліївщина! Ні, ні, Розюню, треба втікати звідси! Нехай собі москалі роблять з лотрами, що хочуть, але зоставатися тут... ні одного дня, ні одної години! В цього демона всі хлопи в послушенстві, а ми перед ними безсилі!
Слова маршалка викликали у всіх дам голосні ридання.
LXXVII
— Тихо! Спокій, панове! — грізно крикнув Янчевський.— Треба, щоб хлопи ие знали того, що ми їх боїмося, інакше вони й до появи Кармелюка розправляться з нами й самі!
— Ах! — вискнула Пожецька й заплющила очі.
— Пан маршалок правду каже,— провадив Янчевський,— небезпека велика: кожен байрак кишить тепер озброєними гадами.
— А ти, мій ангеле, ще їздиш кататися! — мовив з докором маршалок.
Я-ак! — Янчевський швидко обернувся до Розалії й промовив з удаваним подивом: — Пані ризикує виїжджати сама?
Розалія кинула в бік чоловіка погляд, сповнений злості, й гордо відповіла Янчевському:
—. Я поводжуся, як радить пан. Не хочу, щоб ці підлі хами запідозрили мене в боягузливості, властивій усім панам. Я вмію дивитися небезпеці одверто в очі..
— Та-ак? — протяг якимсь дивним тоном Янчевський і зразу ж додав: — Небезпека від небезпеки відрізняється, пані. При зустрічі з цим породженням пекла ні хоробрість, ні шляхетська одвага не допоможуть: вони не завагаються й хвилини і зірвуть з пані шкіру, висвердлять очі...
— Ай! — скрикнула Бойко й, заплющивши очі, відкинулася на спинку крісла.— Не кажи, пане, не кажи!..
— Я. не можу... не можу...— сльозливо застогнала Пожецька.
— Та заспокойтеся ж, панове, цього разу ви будете в цілковитій безпеці,— роздратовано крикнув Янчевський,— бо сьогодні ж надвечір прибуде сюди цілий полк москалів.
— Як, Феліксе, ти викликав їх сюди заради нас? О, тисячу разів...— і маршалок з вологими від радості очима потряс руку Янчевського.
— Гм... так... звичайно, й заради вас, і для того, щоб переслідувати ворога. У всякому разі, полк буде тут до заходу сонця й розташується в лісі, біля фігури.
— Що!? — скрикнула Розалія, й так голосно, що не тільки Янчевський, але й ближчі гості звернули на неї увагу.
— Зупиниться біля фігури,— підтвердив Янчевський, придивляючись' із злобною цікавістю до зблідлого обличчя Розалії,— а хіба це так неприємно пані?
— Аніскільки... та тільки... звичайно... в такий час... ах! — заговорила машинально Розалія, по маючи сили подолати хвилювання, яке її охопило.— Присутність війська може притягти сюди Кармелюкові зграї, і хто ще знає, хто кого переможе? — Та нараз вона ніби напала на думку й майже скрикнула: — Та нащо ж панові розміщувати їх коло фігури, чи не простіше ж і не краще розмістити їх у нашому дворі?
— О так, так! — підхопили всі жінки.
Але Янчевський, не звертаючи уваги на їхній гамір, відповів Розалії з ледве помітною злою усмішкою:
— Якщо пані боїться, що москалі можуть притягти розбійників і в лісі, то як же пані не боїться дати їм місце в своєму дворі?.. Скажу правду: саме ці міркування й примусили мене призначити їм місце стоянки біля фігури, тим більше, що є деякі думки... Я зостануся тут з однією ротою, а всі інші розташуються там; так буде краще й спокійніше...
•— Ах, нехай пан робить, як знає... Ці тривоги уб’ють мене! — з щирим одчаєм скрикнула Розалія, й непідробні сльози заблищали в неї на очах.
Вона притулила хусточку до обличчя й майже впала в крісло. Тепер їй стало ясно, що вона попала в жахливі лещата й підставила пастку своєму кумирові. Вона зрозуміла, що Кармелюкові загрожує майже певна загибель і що немає ніякої можливості одвернути її. Як умовилися, він чекатиме в землянці до вечора, до ночі... а тоді прийде військо... застукає, піймає... Муки... тортури... страта!.. Записку? Ні, їй тепер уже не вирватися з дому... Послати нікого, Фрося не піде й зрадить. Ах, вона сама, сама занапастила його!
Всі ці думки постали перед Розалією в одну мить з жахч ливою виразністю... Вона геть знесиліла, й істеричне ридання вирвалфя з її грудей.
Зважаючи на тривожний настрій усього товариства, це нікого не здивувало.
— Розюню, ангеле мій... Золотко моєї — скрикнув маршалок, підбігаючи до дружини.— Води! Ой, що ж робити?
В цей час у дверях показалася Фрося.
— Фросю, води, спирту! — гукнув їй маршалок.
Почувши це, Розалія розплющила очі й промовила з зусиллям:
— Ні, нічого; Фросю, допоможи мені встати, прошу прощення в панства, я зараз...
— Ми самі! — одразу скрикнули обидві панєнки, підбігаючи до Розалії, й хотіли були взяти її попід руки, та Розалія відхилила їхні послуги й, спершись на руку покоївки, вийшла до свого будуара.
І як тільки двері за нею зачинилися, нещасна впала на козетку й, звелівши Фросі нікого не пускати до неї, залилася слізьми.
— О Єзус-Марія...