Сагайдачний схопився перший, за ним — Іскра. Вони зараз пізнали, в чому діло, що їх підійшли непрохані гості.
— Гей! Де вартовий? Нам вкрали коней...
А вартовий спав, мов неживий у тяжкій замороці.
Сагайдачний копнув його ногою з досади.
— Вашмосць, спиш? Тепер підемо пішки, а ти нестимеш наші клунки... От вартовий, матері твоїй ковінька! Коли б мені таке козак зробив, я б його приказав розстріляти... Тьфу! А то — баба, перина! — Сагайдачний став далі лаяти шпетними словами. Шляхтич підвівся з землі і дививсь заспаними очима, не розуміючи, що з ним.
На те прибіг Пшилуцький.
— Не гримай на нього, вашмосць, він зачадів від спеки, ще за дня жалувався, що йому голова болить...
— То чому мені того не сказав? Я був би кого другого поставив. Тепер, як наших коней не відшукаємо, то треба буде татарам забрати силою або вкрасти... Добре, що хоч сідла нам лишилися. Але наш поворот дуже через це припізниться. — В обозі настала метушня. Кожний проклинав і лаяв злодіїв. Їх бралась розпука, коли подумали, що серед такої спеки треба буде стільки дороги волочитись пішки...
Сагайдачний, покинувши ляхів, став нараджуватися з Іскрою і запорожцями. В обозі осталось всього четверо коней...
Стало на тім, що як лише розвидніється, піде Іскра з двома товаришами за слідом. Треба було конечно коней відшукати або роздобути.
Вже не спали до рана. Пшилуцький сам сердився на шляхтича, другі докоряли йому теж, що через нього втратили найменше один день дороги, а коли коней не роздобудуть, то й цілий тиждень.
Як лише розвиднілося, поїхав Іскра з козаками слідом і пропав у степу.
Всі були в лихім настрою духа. Посідали мовчки. А тим часом заносилось на дуже гарячу днину, бо на небі не було ні одного облачка... Сонце піднялось на обрії і страшно жарило. Жінки скрилися під шатро.
Козаки полягали на кожухах і куняли. Шляхтичі проходжались мовчки. Сагайдачний сидів на сідлі і курив люльку. Одна Анна не втратила бадьорості.
— Чого ви всі понадувались, мов сови в полудне? І що ж такого страшного сталося? Ми вже не таке переживали. Перебудемо і це. Я вам кажу, що пан Кона-шевич видумає щось таке, що нікому би і не приснилося, і все буде гаразд. — Вона поглянула на Сагайдачного і заспівала пісеньку, та пішла у траву квітки збирати.
— Панночко, — говорив Сагайдачний, — дайте-но спокій сій роботі по траві, а то ще гадюку замість квітки знайдете, а тоді нема для вас порятунку. Ви степу не знаєте і не прочуваєте, як тут всюди небезпека криється. Настає спека, і гадюка тоді дуже злюча буває. Не можна вам і на траві сідати. Коли утомились, так сідайте на сідло або ось на розстелений овечий кожух, гадюка до овечого кожуха не піде...
Анна поглянула ласкаво на Сагайдачного і каже:
— Спасибі за осторогу, але співати мені можна? Піснею чей же гадюки не прикличу?
Сагайдачний усміхнувся:
— Співайте здорові! Хіба би між степовими гадюками був який зачарований царевич, так як у казці говориться. Отоді він, певно, на вашу любу пісеньку зва-биться, відзискає свою прежню постать, ну і тоді запрошуйте нас всіх на весілля.
— Спасибі за царевича, — каже Анна, кланяючись, — зависокі пороги на мої ноги.
Тепер заспівала Анна своїм срібним голоском українську пісеньку, аж степова птиця у траві замовкла.
Сагайдачний узяв рушницю на плече і каже до Пшилуцького:
— Я ненадовго відходжу. Коли б що поганого трапилось, так дайте мені знати стрілом.
Сагайдачний пішов у степ і за хвилю пропав у траві. Нараз залунав з того боку стріл. Подорожні посхапувалися і не знали, що це значить, а Анна каже:
— Та чого ви налякались? То пан Конашевич, певно, щось сполював...
В обозі лишився ще один кінь. Анна побігла і видряпалась на нього, стала ногами на хребті і стала розглядати околицю. А далі сплеснула руками і вже була на землі.
— Пан Конашевич вертається, — каже схвильована і задихана.
Він вертав, справді таскаючи на плечах убитого оленя.
— Нуте, хлоп'ята, — каже до запорожців, — розведіть огонь, будемо обід варити...
Приніс оленя і кинув на землю. Анна була дуже з цього рада, бігала довкруги і плескала в долоні.
— Не казала ж я, що пан Конашевич не дасть нам загинути?
Козаки стали оленя патрошити, принесли в казанах води з потічка і розвели вогонь.
Незадовго варилася в казані юшка з кашею і пеклись на вогні куски м'яса. Розходилася люба воня печеного м'яса, аж слина в роті збиралася.
За достатньою їдою всі повеселішали. Завелась балачка, і стали собі з цілої пригоди жартувати.
— Пан Іскрицький повинен би вже вернути, вже більше чотири години, як поїхав.
— Так не можна казати, — каже Сагайдачний, — ми не знаємо, як далеко йому прийдеться їхати, тільки я того певний, що він надармо не поїхав.
А тим часом Іскра, знаючи добре степ, їхав за слідом в траві, не зупиняючись. Він поспішав, щоб тим часом, як сонце пригріє, столочена трава не піднялась.
Сонце вийшло високо і дуже гріло. Коні попріли і знемоглись, будилась степова муха і дуже до них присікалась...
Аж побачили, що в одному місці хвилювалася трава. Там пасся табунець коней. Козацькі коні заіржали, а тамті стали відзиватися. За тими стали показуватися кінчасті татарські шапки. Іскра поїхав до них прямо. Йому назустріч вийшло кільканадцять татарських конюхів, обідраних і напівголих. Вони зараз обступили козаків довкола. У них не було жодної зброї, окрім ломак.
— Чи не забігли тут часом наші коні? — питає Іскра по-татарськи.
— А скільки тих коней було?
— Ти не питай, скільки, а одвічай, про що я тебе питаю!
— А коли б забігли, то що?
— То панські коні, а пани дадуть вам викуп, скільки захочете.
— А ті пани де?
— Там, де ви в них коней вкрали, — каже сміючись Іскра. — Ви — гільтаї. Але добре ви зробили, бо пани заплатять золотом. Нам це байдуже. Приказали нам панів з Криму супроводжувати, так ми і робимо, це наше діло.
— А де ж це золото?
— Та годі ж мені було з собою золото везти, як я не знав, чи вас стріну. Скільки вас тут є вкупі?
— Більш шістдесят люда...
— А моїх панів лише п'ятеро, і нас троє. Пішліть з нами яких сорок люда, або хоч і всі ходіть. Приведіть коней з собою, а звідтам вернетеся з грішми. Це ліпше для вас як коні, бо золота вовк не буде їсти.
Татари стали нараджуватися поміж собою і так порадились, що п'ятдесят їх поїде з кіньми за Іскрою.
Вони його ні раз не підозрювали, бо по-татарськи так говорив, начеб між ними довго жив.
Посідали на коней і цілою юрбою поїхали за козаками.
— Чому ж ви і наших коней не забрали?
— Ти мудрий, але і ми не дурні. Перш візьмемо викуп, опісля ви приїдете за кіньми.
— Ті шельми щось недоброго замишляють, — каже Іскра до запорожців. — Держіться осторожно.
Іскра вирядив одного козака, щоб їхав передом та показував дорогу. З другим полишився позаду, підганяючи конюхів до поспіху...
— Знаєш, батьку, що я підслухав? — каже козак до Іскри. — Ті гільтаї, не догадуючись, що я їх розумію, говорили так між собою: "Візьмемо усіх в пута, та в ясир, а що при них знайдемо, то наше"...
— От і добре, — каже Іскра, — будемо мати трохи втіхи. Сагайдачний з запорожцями дасть їм раду. І ляхи без діла сидіти не будуть, а Антошко з своїм цапиним лобом якраз добрий до такого бою.
Вже було геть з півдня, як чуйне ухо Сагайдачного зачуло тупіт коней. Сагайдачний присів до землі і надслухував.
— Мосці пани! Не завадить оглянути порох на пістолетах, та шаблю під рукою мати. Лише прошу не вихапуйтеся наперед, а дивіться, що я робитиму. А ви, хлопці, візьміть у руки по дрючкові, з оцих, що казани на них висіли, та й мені дайте якого пригожого ціпка.
Незадовго захвилювала степова трава і стали показуватися зразу кінчасті татарські шапки, а відтак і їздці. Козак, що їхав напереді, почвалував щосили до своїх. Татари стали за ним кричати і пустились здоганяти, та він їх випередив.
— Отамане! П'ятдесят татарських конокрадів іде за викупом...
— А коней наших ведуть?
— Не хотіли, чортові сини. Перш, кажуть, гроші, а потім за кіньми посилай...
— Вашмосці, маєте яку скриньку, так давайте сюди, а ти, вашмосць, що знаєш татарську мову, скажи їм, що окуп вже для них приладжений, хай зараз поділяться тим на наших очах, щоб нікому не було кривди. Скажи, що на кожного випаде по п'ять золотих.
Зараз над'їхали татари. Побачивши таку юрбу напівголих дикунів, можна було справді налякатися. Вони були без сорочок. Тіло осмалене від сонця, мов у циган. Вони сиділи на конях без сідел, а замість зброї держали ломаки в руках.
Пані Дзюбінська налякалась дуже і ломила руки в розпуці. Анна дрижала теж, але показувала бадьору і потішала свою старшу товаришку. Вона була певна того, що пан Конашевич дасть собі з ними раду.
Товмач-шляхтич, показуючи на скриньку, говорив так, як його Сагайдачний навчив.
Татари позіскакували з коней і обступили скриньку так, як голодні поросята принесене корито з кормом. Брали собі скриньку з рук, через що повстала велика метушня.
Тоді Конашевич дав знак своїм козакам і вони всі, мов яструби, впали на юрбу з колами і стали з усієї сили бити.
— Держіть коней, щоб не розбігались, — кричав Сагайдачний.
Татари не сподівалися такого прийняття, збилися в купу і стали кричати.
Козаки з панами били по лобах, аж черепи тріскали.
Іскра ловив коней і зв'язував докупи.
Антошко храбрував і ціпком, і своїм твердим лобом. Котрого татарина штовхнув, то вже не встояв на ногах.
Анна, дивлячись на це, сердечне сміялась і показувала своїй подрузі Антошка. Він, що розбіжиться і вдарить, а татарин лише руки розведе і паде на землю.
Метушня тривала недовго. Ті татари, що вціліли, втікали в степ і ховалися в траву. До коней не було приступу, бо Іскра з козаками грозив рушницею.
Усі дуже знемоглись, сливе дух переводили.
Анна приступила з сіяючим з радості лицем до Сагайдачного:
— Дякуємо пану Конашевичеві, як нашому спасителеві. Я все була певна, що вашмосць не дасть нам загинути...
Конашевич не відповів нічого, лише подякував головою за привіт.
— Іване! — гукав Сагайдачний до Іскри. — А скільки коней піймав?
— Буде з тридцять...
— Добра заміна, — каже Сагайдачний, — щось так, як би за одного три. А того окупу, який їм дістався, вистане на цілий рік. Тепер, мосця панна, — каже до Анни, — прошу потрудитись зі мною, вибери собі коня, якого хочеш...
Анна покрасніла, мов вишня, і пішла з Сагайдачним до татарських коней.
— Коли панна Анна на конях не знається, то позволь, що я сам виберу.