Шкода говорити! Хіба ж не сам породив тих яросних, підлих, огидних фурій користолюбства, жадоби, захланності й ненажерливості? Кричали: "Дай!" — і я давав. Домагалися: "Ще!" — і я безрадно розводив руки. Виривали один в одного з рота — я не вмів їх стримати. Народ проклинав мене за те, що брав у нього, відбирав много. Старшини проклинали, що мало давав. Гетьман не тільки для хвали, а й для проклять.
Матвій Гладкий, з сонними, як у Семка Забудського, очицями, з в’їдливим голосом, опухлий од жадібності, домагався ще й осібного універсала на полковництво.
— Позаписував полковниками, а кого! — кричав у мене в наметі. — Імені свого не вміють начертати, хрести малюють під універсалами. А полки? Що то за полки? В мене дві тисячі шістсот і тридцять козаків, а в Ніжинському полку дев’ятсот і дев’яносто дев’ять, в Чернігівському тисяча й сім, а в Київськім тисяча сімсот дев’яносто два. Чи ж мені рівнятися з Шумейком, Небабою або Ждановичем!
І я, грізний гетьман Хмельницький, відмахуючись од настирливого дзижчання мною ж породженого оцього чоловічка, мав скріплювати своїм підписом те, чого він так волів: "Видячи ми пана Гладкого старанність і в статечних поступках досконалість, розумієм його на уряд полковника миргородського бути годного, сподіваючись по нім, же і в дальший час в тих своїх статечних поступках і годних войськових працях не буде отмінен, зачим пильно приказуєм, аби кождий йому, пану полковнику Гладкому, чинил всегда яко старшому свойому пристойную учтивість і пошанування і подлуг давной войськової обиклості належитоє отдавал послушенство, знаючи тоє, же он пан Гладкий мієт од нас цілоє і зуполноє зміценьє добраго шановати, а преступного без фолиги карать".
Червоний кафтан, чорний оксамитовий пояс із золотими мушками, на плечах плащ рожевого сукна, з голубою підкладкою, застебнутий під підборіддям золотим аграфом, шабля вся в самоцвітах — таким викрасовувався переді мною пан полковник миргородський Матвій Гладкий і не дякував, не вклонявся за підписаний мною універсал, а гугнявив в’їдливо: "Наш король — пан і лишиться паном і королем, а ти королем ніколи не будеш, тільки як тепер єси, так і зостанешся нашим братом і товаришем".
— Іди з — перед очей, коли не хочеш, аби тебе вивели попідруки, як засватаного! — сказав я йому тихо.
До віку судилося Мені бути оточеним неслухняними, але є непослух розумний, вільний, на простір і на добро, а є — тупий, ослячий, мертвий, як холодний камінь посеред струмка. У Гладкого непослух був тупий, оброслий степом і салом, мов лепом, смерділо від нього потом, обмеженістю, підлістю. Де взявся сей чоловік і чом наставив я його полковником? Короткі ноги, пенькуватий тулуб, мертве обличчя, мертві очі, тільки рот завжди відтулений для сичливого крику, а як ходить, то буцає в землю так, ніби хоче пробитися крізь неї, риє під собою ями і норовить упхнути тебе чи в ту, чи в іну.
Підлість, коли й не відверта, однаково прочитується всіма просто і легко, то тільки героїзм завжди незбагненний і таємничий навіть для тих, хто його виявляє. Цей Гладкий ще мірятиметься й на моє місце, і я ще встигну стяти йому голову, та коли б же він був один!
Роїлися довкола мене, мов мушва настирлива, не лякалися мого гніву і гніву Господнього, не боялися проклять, не чули сліз сирітських і плачу вдів, респектом знатних услуг тягнули собі на корогов або й на довічне володіння млини, хутори, села, грунти, а тоді ще й верстали козаків у посполиті, щедро даючи в борг у шийках і відбираючи в них згодом землю й пожитки. Я повертав тих нещасних у козаки, але згодом їх знов верстали, і не було рятунку.
Влада приваблює можливістю творити довкола щастя і свободу. Але, даючи одним, відбираєш у інших, бо всього відміряно однаково і навік.
Іоаникій Галятовський в "Ключі разуменія" писатиме: "Которії чужі грунти, пляци і двори отіймують і собі пространное, а людєм тісноє місце чинять, будут міти товариство з дияволами, будут в пеклі як в скрині желізной тісной замкнені навіки".
Хто б там зважав на такі перестороги?
Вони брали, бо я давав, а я давав, бо сам вимушений брати — інакше не втримав би війська і не витримав у тій несамовитій борні, на яку став супроти шляхетства й магнатерїї чужинської.
З усіх сіл і містечок збирався годовий оклад грошовий, який звався стацією, також за показанщину, покузовне й станове, хто вино курить з козаків, а хто шинкує, з кухов, з станів збиралися гроші, а з пустових земель — хліб, з котрого збору частина до двору гетьманського віддавалася, а частину на плату служителям сотенним і військової полкової музики і на загальні городові розходи я позволяв. Стадії збиралися з могущого Двору один руб і п’ятдесят копійок, з середнього двору п’ятдесят копійок, а з убогого — п’ятнадцять. На болотах з могущого — сорок копійок, з середнього — двадцять, а з нищетного — п’ять. А ще на служителів сотенних, на хорунжого по одній, а на писаря по дві копійки, та на сторожів польових з усякого міщанського й посполитого двору по дві копійки, вівса по четверику, по хлібині, по гусці солі, по кварті пшона та на містра127 з усякого двору грошей по копійці. На гетьманську музику і на кухню гетьманську з усякого обивителя по пропорції їхнього майна мукою житньою, пшеничною і гречаною, солодами, сім’ям конопляним, горохом, маком, кабанами, птаством, а грошима не брано нічого. Перед настанням кожного празника збиралися для полковників з сіл і містечок на ралець гуси, качки, кури, яйця й поросята, а ще куниця передшлюбна з кожного двору, де були молодий і молода, а ще полковникові по тижню на степу косили сіно, йому ж хліб жали по два й по три дні на рік, та в рік на полкову музику з трьох чоловік бралося з кожного містечка жита по тридцять четвертей і овса толіке ж число, гречаної муки шість, пшеничної шість і пшона шість, гороху дві четверті і два четверика, маку півчетверті й один четверичок, кабанів три, сіна возів тридцять, дров возів тридцять, капусти триста качанів, буряків три вози, а на сторожа польового од вола робочого жита або овса по два четверички та по дві копійки й хлібу, а піші — від двох до десяти копійок. Та катові з кождого по копійці, також у ратуші стоювали на пошті по шість коней та піших по три чоловіки, а особливо піших на сторожі шість чоловік по неділі поперемінно з іншими ратушними селами, всього в єден год раз або й двічі, доставалось також для наїздів варива, як — то: капусти, буряків, огірків і протчого видавали по часті. Посполиті мали заготовляти на войськових степах сіно на зиму для військової армати, давати збори на користь полкових і сотенних служителів, писарів, арматної прислуги, музик, польових сторожів.
Після Зборова про мене казано: вернувся, мовляв, Хмельницький до свого Чигирина на спочинок, і в Київ не заїздячи, кругом його пиха та розкоші, надбав собі з старшиною здобичі річ несказанну, а козаки на війні мало здобулися, бо вже торік всю землю попустошили і тепер вернулися до домівок з порожніми кишенями і саквами.
Може, ті, хто пускав такі поголоски, хотіли, щоб я й зогнив у наметі під дощами, не маючи сорочки на заміну?
Тоді, під Зборовом, до короля, що засів на маєстаті в пишнім шатрі великім, послав спершу депутацію козацьку, зодягнувши послів своїх у найліпші шати і звелівши їм триматися належно. Посли впали кілька разів на землю перед королем, з плачем признаючи вину війська всього і просячи милосердя, а тоді подали супліку до короля від імені всього війська, і знов падали й підводилися, та й знов падали й підводилися, так що й не збагнеш: стоять чи падають. Бо інші впадуть і лежать нерушно або плазують коло трону, а тут падають і миттю підскакують — шана чи глум? — таке лукавство козацьке.
А тоді й сам я прибув до короля. Мав насунуту на вуха оксамитову шапку з двома перами в аметистах, золочений атласний жупан, кунтуш волосяний атласовий з дрібними срібними петличками, стояв і не гнув шиї перед його королівською мосцю.
Козаки йшли за мною розгойдано й безберего. Затиснули королівську сторожу, оточили дороге шатро Яна Казимира гуком, піснями, несамовитістю. Пісні підіймалися до самого неба, від танку козацького земля вгиналася і здригалася до найглибших глибин, барила з горілкою літали над головами, жилаві руки підхоплювали їх заіграшки, видовжувалися жилаві шиї навстріч струменям пекельного трунку, вмочалися вуса, текло на твердих підборіддях, в горлянки лужені, які могли б перекричати труби Страшного суду і проковтнути всі вогні пекел.
…Якби мені зранку
Горілочки склянку
І тютюн та люльку,
Дівчину Ганнульку!
…Ой густий очерет, та й лепехуватий,
Чи ти ж мене не впізнав, пришелепкуватий?
…Танцювала риба з раком,
А петрушка з пастернаком.
А цибуля з часником,
А дівчина з козаком.
— …Ой козаче чорновусий,
Чому в тебе жупан куций?
— Мене дівки підпоїли,
Жупан мені підкроїли.
Я з’явився в дорогому вбранні, а король не міг і перевдягнутися. Шатро все в золоті та шовках, а Ян Казимир — пронизаний потом, в бруді й розчухраності. Сидів на похіднім троні, вкритім коштовним аррасом, смикав головою, кривив уста, вдаючи монаршу пиху, але мова його була лагідна, тільки обіцяв, а не погрожував, — і я не втерпів: "Гаразд, королю, мовиш!", віжества й учтивості ж ніякої проти королівських слів не вчинив ні словами, ні в чім іншім, від чого вжахнувся царський посол у Варшаві Кунаков і, мабуть, налякав московських бояр моєю зухвалістю козацькою.
Я ж ще тоді, після Зборова, перед московським посланцем Литвиновим, випивши здоров’я царське, сказав: "Не того мені хотілося, і не так тому було бути, та не поволив цар, не пожалував, помочі християнам не дав на ворогів". І, так кажучи, заплакав. Шкода говорити!
Тінь ханської погрози вдарити на мене лягла на Зборівський пакт, вписано туди пункти про мою згоду на повернення шляхти на Україну, проклинав мене народ, проклинали мої старшини, проклинала й шляхта, якої я однаково ж не пустив у її маєтності, — за все мав платити я, бо ж я — гетьман, я — Богдан.
За все треба платити на сім світі. Були безіменні досі, тепер обрели імена, але якою ж ціною гіркою. Може, так і треба? Безжальність історії?
Я не бачив неба під Зборовом. Тяжкі хмари, дощ, туман, пригніченість і занепад душевний.