Крізь верховіття дерев просвічувало тільки бліде небо.
Вони хутко спускалися в темряву, що розступалася перед ними.
Гілка куща зачепила Розалію, вона тихо скрикнула й мимоволі обхопила шию Кармелюка.
— Не бійся, пані, держися міцно,— промовив він одрив-часто і сам притиснув красуню щільніше до своїх грудей.
Мимовільний дрож пробіг по всьому тілу Розалії... Ця близькість коханого чоловіка, і темрява, і тиша, що розстелялися кругом,— п’янили її... "Чого тобі ще ждати? Він твій... Лови хвилину!" — немов шепотів їй на вухо якийсь украдливий голос. Але Розалія не піддавалася.
"Ні, ні, не це,— казала вона сама собі.— Треба його сп*янити, його скорити й довести до шаленства! Нехай він просить, і молить, і прагне її ласки,— тоді вона владарюватиме безроздільної"
Аж ось Кармелюк дійшов до дна яру й почав хутко підійматися на протилежний бік. За кілька хвилин він вибрався па гору й обережно спустив Розалію на землю*~Труди його високо здіймалися, обличчя палало. Чи швидка хода, чи близькість чарівної жінки, яка тріпотіла в його руках, зняли в його грудях гаряче хвилювання, але кілька секунд він стояв мовчки, поривчасто дихаючи.
Нарешті йому вдалося перевести дух, і він тихо свиснув. Ту ж мить у глибині лісу почувся тріск і знайомий уже Розалії козак підвів її коня.
Кармелюк підсадив красуню в сідло й промовив глухо:
— Пані, я проведу тебе до узлісся.
— Дуже добре,— коротко відповіла Розалія.
Мовчки рушили вони лісом. Кармелюк ішов * попереду, придержуючи коня за вуздечку, Розалія похитувалась у сідлі, так само не мовлячи жодного слова. Та коли б хтось міг освітлити лісовий морок і глянути в обличчя красуні, той би побачив горду радість, яка сяяла в усіх її рисах.
Розрахунок Розалії виправдався. Коротке побачення з Кармелюком справило на нього хоч і плутане, але в усякому разі сильне враження. Ні, ні, та й усе-таки думка його поверталася до дивної красуні пані, до її не доказаних слів... Перед зором його часто поставали сумні очі красуні, що ховали в своїй глибині якусь нерозкриту таємницю; коли ж він надівав свою черкеску, то йому здавалося, що вона ще видає тонкі пахощі чарівної жінки, яка приторкалася до неї. І хоч в уяві Кармелюка все ще панував строгий і чистий образ Олесі, а в голову закрадалася не раз підозра: чи не мають часом наміру піймати його за допомогою хитрої й гарної добродійки, та в усякому разі, коли одержав від Розалії другу записку з запрошенням з’явитися, то Кармелюк з задоволенням поспішив на поклик.
І цього разу кликала його Розалія недаром; їй справді пощастило довідатися про важливу новину: Янчевський посилав від імені всієї комісії естафету до київського генерал-губернатора з проханням ужити негайно найрішучіших заходів. Розалія дізналася, коли й яким шляхом відправлено гінця, й поспішила сповістити про це отаманові. Поводилася вона так само, як і на першому побаченні, тільки трохи тепліше. На всі запитання Кармелюкові особисто про неї відповідала ухильчиво, не розкриваючи тієї таємниці, що її окутувала, і тільки між іншим дала зрозуміти Кармелюкові, що походить вона з бідної шляхетської сім’ї, що її продали проти волі старому маршалкові, котрого вона не любить і зневажає від усієї душі, що єдина мета її життя — допомагати Кармелюкові й помститися... На кому? Красуня цього не договорювала. Перед прощанням Розалія запропонувала Кармелюкові з огляду на швидкий розвиток подій, котрі можуть мати для їхнього діла фатальне значення, не чекати одне від одного записок, а приїжджати через кожні три дні в призначений час на те ж саме місце для спільного обмірковування дальших заходів..
— Мене можуть затримати,— закінчила вона,— але ти чекай мене тут! Якщо ж я не спроможна буду того дня й на хвилинку вирватися з дому або коли довідаюсь про щось страшенно важливе раніше, то вкину в йуб записку, а твій чоловік нехай частіше навідується до нього; але боронь боже, щоб хтось не помітив його!
Кармелюк з великим задоволенням погодився на все. Розпрощався він з Розалією, ще більше зацікавлений і зачарований красунею; але" розум його все ще не піддавався чарам звабливбї жінки.
— Та чи не хитрує жінка, щоб заплутати мене й переда^
т
ти до рук панів? — казав він собі раз у раз, не відаючи, в чому знайти розгадку поведінки красуні. Та наступного ж дня йому довелося переконатися в тому, що Розалія і говорила, і діяла щиро: він послав своїх хлопців засісти на вказаній дорозі, і справді гінця, про якого казала Розалія, схопили, і коли Кармелюк прочитав одібрані в нього папери, то зрозумів, яке вони мали для нього значення. Цей факт остаточно переконав його в тому, що пані говорить і діє щиро. Новий благородний образ сумовитої красуні зовсім затьмарив собою кокетку, з якою він зустрівся три роки тому в домі маршалка; що ж до скарг селян па жорстоке поводження папа й пані, скарг, що спонукали Кармелюка вчинити напад на дім маршалка, то спогад про них якось зовсім розтанув серед сили-силенної подібних нарікань.
"Вона недоговорює чогось. Але хто вона? Може, теж колишня хлопка?—питав він себе.— Можливо, можливо... Може, тому й бере вона так близько до серця його долю й діло, яке він затіяв".
І тому що побачення з красунею, крім сердечного інтересу, мали для нього й істотне значення, бо давали можливість одержувати найточніші відомості про заходи панів, то Кармелюк з нетерпінням чекав призначеного для побачення дня.
Стан справ йому тепер сприяв.
Зараз же після першої зустрічі Кармелюк залишив табір, щоб ужахнути своїм страшним судом усіх комісарів; він розподілив ватагу на кілька дрібних загонів, котрі й порозсилав у різні місця; з одним із загонів відправилися Уляна й Дмитро. Сам же отаман мав поспішати до Пігловського, з яким він давно вже хотів поквитатися; але, перечитавши перехоплені листи, підписані головою Янчевським і секретарем комісії Лепинським, він зразу ж перемінив свій намір.
Лепинський славився на всю округу страшним, жорстоким поводженням з селянами, і, побачивши його підпис, Кармелюк одразу ж прийшов до щасливої думки...
Другим своїм побаченням з Кармелюком Розалія зосталася ще більш задоволена, ніж першим: не було сумніву, що Кармелюк почав піддаватися її чарам, але... це досадне "але" не виходило їй з голови.
Чому він тримає себе з нею так далеко й політично? Боїться образити? Пусте! Можна говорити про любов і не ображаючи жінки,— справжня пристрасть не може мовчати. Ні, між ним і нею все-таки стоїть ненависна суперниця. Щоправда, видно, що Кармелюк уже не так любить Уляну, як про те казав Зеленський. Та все-таки свідомість того, що та жінка зостається там, з ним... щодня, щогодини мучила шукачку пригод...
Поки та змія буде там, їй, Розалії, не пощастить цілком заволодіти Кармелюком. Жінка може ошукати всякого чоловіка, але жінка жінку не одурить ніколи! Та біла тигриця догадається, коли ще не догадалася досі, що Кармелюк їздить на побачення до жінки, і тоді — хто знає, чим закінчиться вся ця історія? Ні, треба якнайскоріше позбутися Уляни; тепер найзручніший момент! Кармелюк знає, що вона, Розалія, навмисне заради нього взяла нібито участь у комісії, і якщо Уляну вловлять, він ні в якому разі не запідозрить її в цьому. А так, коли не стане тієї лиходійки, вона цілком оволодіє ним; є для його душі славний вихід... він може стати героєм, проводирем нового, шляхетського повстання60. Слава, гроші, шляхетство — все це прийде само собою.
Все це обдумувала Розалія, солодко потягаючись на козет-ці в своєму будуарі й переживаючи дражливі враження від останньої зустрічі.
Сьогодні вона побачиться з Кармелюком,— усі перепони вона заздалегідь усунула: Рудковський примчав учора, але вона відрядила його ще в одне місце, звідки він міг повернутися тільки післязавтра.
"У всякому разі, після повернення дурня треба вже буде взятися до роботи,— подумала Розалія, з усмішкою розглядаючи свої перлисті нігті.— Треба ж його хоч чимсь потішити, а то ж посада листоноші може й набриднути. Та не вадило б якось позбутися і Янчевського, але про нього, либонь, потурбується сам Кармелюк".
Розалія усміхнулася й, обернувшись у другий бік, відкинула голівку, примружила очі й поринула в солодкі мрії.
Мрії її були сповнені такої чарівливої сили, що вона й не чула гуркоту карети, котра підкотилася до ганку, і гамору голосів гостей, які зайшли в будинок.
Вона очутилась тільки тоді, коли в кімнату вбігла Фрося.
— Ой пані ласкава! Останній час надходить! — закричала
вона ще з порога й, підбігши до козетки, на якій напівлежа-ла красуня, впала перед нею на коліна.— Кара божа! Нещастя! Погибель! До правди, ліпше втікати всім звідціля!.. ' . ■
— Та що сталося? Встань, що ти мелеш! — здивувалася Розалія й підвелася з місця.
— Ясновельможна пані знає пана Дембицького?.. ОхІ Такий слічний, гарний мужчина...
— Та що ж таке, що?..
•— Вбито! Ой матко боска, звечора, кажуть, вечеряв з усіма за столом... І пішов спати в свій кабінет, $ вранці, коли пішли кликати його до гербати й служка відчинив двері, то побачив, Єзус-Марія, що пан Дембицький висить на вірьовці, а на шиї в нього записка: "Те саме чекає і всіх комісарів",— і підписано на ній: "Кармелюк".
— Але звідки ти це знаєш? Хто сказав тобі?
— А хіба вельможна пані не чула? Приїхав пан Бойко з панею й обома панєнками та панство Пожецьких з дітьми... і ось нянька...
— Куди? До нас?
Оскаженівши від неприємної несподіванки, Розалія схопилася з кушетки й спинилася посеред кімнати.
— Авжеж, до нас! І ясновельможний пан просить пані до салону.
— Що ж це, вони гадають у нас зупинитися?
— Не знаю, пані... вони з пожитками... Я ще не встигла розпитати...
Розалія злобно прикусила губу й пройшлася по кімнаті. Нічого більш небажаного вона не могла собі навіть уявити: пані, паненки! Хіба під поглядами цих цікавих, пронизливих очей можна буде вирватися з дому? А той буде чекати, може, вже чекає!
Та міркувати не була коли. Розалія підійшла до дзеркала, глянула на своє розгніване, почервоніле обличчя, поправила зачіску, припудрила щічки й з найчарівливішою усмішкою вийшла до вітальні.
У вітальні вже зібралося все товариство. Гладкий пан Бойко з своєю найдорожчою половиною, яка мало чим поступалася перед ним, і з двома дівицями, котрі дуже скидалися на довгов’язих гусок.