І сказав йон Даринї так: "Реквізувала дім ваш радянська влада, і тепер я тут проживаю із сім'єю своєю. Бо постановлено було нами буржуїв з домів їхніх переселити в хижини за провини перед пролетаріатом. А як нема у вас притулку іншого, дозволяю я по доброті своїй і давньому нашому знайомству у флігелі, в саду проживать". А добрий йон такий був перед Дариною, бо вже став Терпилом писатися, сином селянським, а вона знала, що Купріян — син Опанаса Журавського, пана пакульського, покійного давно. І боявся йон за місце своє начальницьке, за галіфе своє хромове боявся.
І стала Дарина з дітьми в халупині старій, у саду своєму проживать, а Купріян — у домі її паном розкошував. Бо власть нова — нові закони, і все — од Бога. І не ремствувала Дарина ні до кого, бо душа її дєтвою зайнята була, як ту дєтву од холоду й голоду порятувать. А дєтвою обростала яна і далєй, як старий ясень край лісу порослю молодою, бо по місту бродила, наче причинна, і збирала сиріток безпритульних, обпалених хвищею вогняною. Так люди мринські познєй розказували, бо на їхніх очах сеє робилося. І було так болєй году. Вихори воєнні котилися через Мрин, власті мінялися, але жила біля Мар'їного гаю, в халупині Матір дітей людяцьких, і дєтва коло неї жила. А як став Мрин пустинею холодною, голодною, пустинею кам'яною, як усі города тади, повела Дарина дєток своїх у Пакуль, де ще хлібець у людяк був, аби живими дєтки зосталися і світові пораділи в жисті своїй стражденній. Хіба не так і звірина, і пташина виплод свій з лісу виводить, калі ліс горить? Є закон жисті, якому усе живе підкоряється, і не ми? сей закон придумали, був йон до нас, буде і послі нас.
"Яко птах, збираючись у теплі краї, ширяє над місциною, де гніздо звив та пташенят виплодив і вигодував, так і я, Дмитро Листопад, озираю очима душі своєї змученої перед відльотом її веремію життя земного. Але не в теплі краї одлітає душа моя, а в небуття, в холод. Я достатньо випробовував себе і переконався, що я — людина сильна і здатен не чекати в покірності, смішній і наївній, поки той холод, що його персоніфікує Смерть з косою, прийде по мене. Я здатен покликати його до себе, як Фауст покликав Мефістофеля в поетичній казочці Гете. І покличу я той холод не для того, щоб пізнавати таїни буття, а щоб елементарно — перестати буть. Гак на горищі і мотузка, якою я усю зиму тягав сушняк з Мар'їного гаю, — усе це для слабодухих і безвільних. Справжня людина, яка твердо вирішує не жити, може померти й без того примітивного причандалля, інструментарію класичних самогубць. Вона може померти зусиллям волі. І це чи не єдине, що вирізняє людину з-поміж інших земних істот. Душа, розум, Бог — усе це химері ї рефлексуючих інтелігентиків, одним з яких був і я, поки не зрозумів основного закону життя. А основний закон такий, що життя — нема, воно — не реальність, а тільки витворок уяви, шалощі невідомих нам космічних сил, а єдина реальність — смерть. Я навчився зусиллями волі зупиняти біологічні процеси в своєму тілі. Досить мені заплющити очі, зосередитися і сказати подумки: "Ноги мої мертвіють, ноги мертвіють, кров у них зупиняється і крижаніє…", як ноги мої справді стають дерев'яними колодами, нечутливими до болю. Так само — з іншими частинами мого тіла. Биття серця я довів учора до мінімуму потрібного, і вже свідомість моя згасала, проте в останню мить я вирішив продовжити на деньок насолоду буть. А єдина насолода моя нині в тім, щоб дивитися, як у каміні догоряють книги, які я збирав увесь свій вік, наївно вірячи, що в них — кладезі світової мудрості. Догорять книги, погасне вогнище в каміні — погашу себе і я… Дарина думає, що в останні роки підточували мене, хилили до могили старість, хвороби тілесні і нещастя з дітьми нашими. Бо віддалилася вона од мене, зчужіла до душі моєї, зосередившись на горі і тривогах своїх материнських. Я — розумію і ні в чому її не звинувачую, тим більше — у своїй повній самотності. Матір є матір, як у тій пісні давній співається: "Ой горе тій чайці, горе тій небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі…" При дорозі, якою простує її Вельмишановна Дурість Історія, народили ми діток своїх, і похрускують їхні кісточки під її залізною, невблаганною ходою. Можливо, і в материнськім відчаї своїм не віддалилася б так од мене моя Дарина, коли б побачила, що я в спромозі та силі утримати на краю прірви діток наших. Але як міг я їх утримать од загибелі? Демон безумства оволодів ними, бо що таке, як не безумство — зосередженість на одній політичній ідеї, коли кожен, хто думає інакше, твій ворог смертельний і слід його треба негайно зітерти з лиця землі? Та коли б тільки моїх дітей вразили іринії фанатизму й ненависті, мовив би я до себе: "Ось, виродків породив", — і, зітхнувши тяжко, пішов би геть із світу сього, рятуючись забуттям. Але ж не лише мої діти такі нетерпимі і переконані виключно у власній правоті. Такий сьогодні увесь світ довкола мене, і, якщо норму визначає більшість, то я із своєю тверезістю і скепсисом — божевільний, а вони усі навколо — великі розумаки, як кажуть у нашому Пакулі. А якщо хтось експериментує над нами, землянами, і ми усі, з високими, світоглядними проблемами, — лише колонія мікробів у скляній колбі, до якої небесний лаборант вкрапнув невідомої досі хімічної сполуки і вивчає на нас, піддослідних, її дію? А якщо справді отруйні промені чи гази від комети Галлея досягли планети нашої і спричиняють безумство мурашника людського?
Отож, не старість, не хвороби і навіть не горе батьківське (війна, революція, знову війна так привчили нас до смерті, що навіть загибель своїх дітей не сприймаєш як щось несподіване і виключне) женуть мене притьма із світу сього, а повна і остаточна зневіра в будь-якому сенсі людського існування. З Богом я і раніше був не в ладах: вільнодумство молодості, прогресивно мисляча особистість… А все ж у глибині свідомості жевріла надія на Бога, принаймні як на моральну категорію. "Людина — це звучить гордо!" — повторював я один час, слідом за співцем революційної бурі, і вірив у високе призначення звільненої від соціальних пут людини. Сьогодні я назавжди похоронив для себе — і міф про Бога, і міф про людину. Я переконався в повній правоті Демокріта: ми, люди, — тільки пліснява, яку породила волога землі, без участі будь-якого творця і без розумної мети. Небеса — порожні. Усе, чим ми, люди, населяли їх упродовж тисячоліть зі страху перед невідомістю і смертю, усе — плід нашої хворобливої уяви, і тільки. І усі наші погордливі фантазії навколо нібито безсмертної душі людської — смішні й безглузді. Безсмертної душі у кожному з нас не більше, аніж у тілі шолудивого пса, який здихає в канаві. Восени сімнадцятого осатанілий по чергах, голодний натовп на моїх очах розтерзав і затоптав стару єврейку, звинувачену кимось із того ж таки натовпу у спекуляції харчами. Коли юрма розбіглася, жінка залишилася лежати посеред Царського майдану, який тепер зветься майданом Пролетарської диктатури, — купа кривавого, витолоченого чобітьми людського м'яса. "Де ж, Саро, твій хвалений біблійний Бог, який одділив світло од темряви, а тепер знову усе перемішав, темряву і світло, добро і зло, розум і безумство?"— запитував я подумки, дивлячись з вікна гімназії на те, що тільки-но мислило про себе як про найвище творіння Господнє, а за мить стало тим, чим було насправді: землею. Мішок з кістьми, кров'ю, м'ясом та лайном смердючим — ось що таке людина. І більш нічого в ній нема і не було ніколи. А всі високі слова, які вона напридумувала про себе, смішні і тлінні, як і сама вона. Наближається час, він уже почався, коли земля стане звалищем трупів смердючих, і тільки вітер із слів, напридумуваних людством, гулятиме над неоглядною трупарнею, але й він скоро вщухне, бо не буде кому той вітер слухать. Бо ні звірині, ні комахам та птахам, ні рибам та рослинам не потрібні наші словеса, наступники людей на землі житимуть природним життям, радіючи смерті тих, хто багато мислив про себе…
Отака гранична тверезість і безпощадність розуму, що позбувся останніх узвичаєних ілюзій роду людського, і унеможливлює дальшу участь мою в комедії земній, написаній (якщо й написаній, у чому я теж сумніваюся!) вкрай бездарним і жорстоким драматургом. Найменшого зла своєю втечею зі сцени я нікому не приношу. Дарина, якщо вона десь і жива ще, і повернеться колись додому, зосереджена, як і кожна матір, на дітях своїх, живі вони чи мертві. Богдана, якщо й вона жива ще, така ж божевільна, як і всі навколо, в своїй затятості ощасливити людство з допомогою маузера. А бажаючих і далі акторствувати на земній сцені вистачить і без мене, Дмитра Листопада. У переважної більшості комах з людського мурашника над розумом переважає тваринна жага існування попри все. Вони готові на будь-які страждання і муки за ще один ковток отруєного випарами людської череди земного повітря. І лише одиниці, окремі особистості спроможні зусиллями волі вирватися з біологічного капкана земної круговерті. Як сказав древній філософ, життя — ніщо і смерть — ніщо, нема ні землі, ні неба, ні світла, ні темряви, ні добра, ні зла, а є тільки — смішний ілюзіон… А може, це сказав я, Дмитро Листопад, відстав-чий учитель Мринської гімназії і це — одна з останніх реплік моїх у цій комедії, на арені вселенського цирку?
Людство надимається, як індик, і саме на себе в дзеркалі із власних слів милується. А час підмітає за нами, як двірник, і залишає од цивілізацій кучку сміття, і тільки. Колись я вчителював у Рогощі і розкопував тамтешнє городище, бачив і знаю. Кістки — і ті зотлівають, розсипаються на порохняву. І там, де проживала людина століттями, де вона любила, страждала, боролася, надіялася, там — лише сірі вкраплини в глині, так званий культурний шар. Чи не найбільша удача для археолога — знайти древній смітник. По наших смітниках про нас судитимуть, ось по чому. То від древніх хоч череп'я залишилося, по ньому археологи датують сліди цивілізацій, рахунок іде на тисячоліття. А що залишиться од нас — помережаний нашими перами папір, вік якого — вік іскри над нічним вогнищем? Що воно важить, миттєве людське життя, поруч із тисячами безслідних і непроглядних літ? Я ж не прагну і цієї, паперової, відстрочки перед остаточним і безповоротним зникненням своїм зі сцени.