Чому їм не реготати?" І, зітхнувши важко, геть одійшла від них.
Вона зобачила Здора, що, зібравши біля себе чималу купу людей, щось гаряче розказував і доводив, зобачила Супруненка, що, закинувши шапку аж на потилицю, ганяв по майдану від однії купи до другої; там стрівся з Перепелицею: "Гляди ж!" — гукав, потім — з Васютою: "А ви ж піддержте!", а далі — з Кібцем, там — з Миленьком... Він літав, як муха, і кожному говорив яке-небудь коротеньке слово. Ті мовчки одмахувалися головами, — добре, мов! — і або йшли далі, або стояли на місці.
"Це, видно, про мене трахтують, видно, про мою землю Грицько замишляє. Господи! Та й недобрий же який цей Грицько. Що йому з моєї землі? У самого — людям ще віддає, ні — ще й на мою заздриться. І зародиться таке лихе, і завдасться таке люте!" — Пріська трохи не заплакала.
— Ну, що, набалакалися? — гукнув старшина з рундука. — Кажіть скоріше: ще багато зосталося діла кінчати, а вже нерано.
Ближчі до рундука ряди щось забелькотали; Пріська не вчула — що.
— Так як, за Омельком ставити? — спитався старшина.
— За Омельком! За Омельком!
— Хай тільки за те відро горілки поставе! — обізвалося декілька голосів.
— З якої речі? — гукнув Омелько Тхір, що держав станцію при волості.
— Як з якої речі? Хіба малі гроші колупаєш?
— А розгон малий? Це не то, що в Свинарській волості, куди становий хіба тричі на рік загляне; а в нас куди не їде — та все через Мар'янівку. От і готуй тройку коней. Торік пару загнали — от тобі і заробіток! — виправлявся Омелько.
Пріська тоді тільки розчовпала, що то балакали про станцію. Щоб було чутніше, вона трохи наблизилася до рундука.
— Так усі згодні? За Омельком? — гукає втрете старшина.
— Усі! усі... За ним!
— Ну, а тепер будемо балакати про наділи. Дехто з хазяїнів помер, другі — недоїмки по збору позаводили... Що його робить, як громада посуде?
— Та хто ж там? Про кого судити?
— А ось. Прочитайте, Денис Петрович, — повернувся старшина до писаря. Той почав, за ним старшина вигукував.
— Кобила Назар! Іван Швець! Данило Вернигора! Василь Воля! Пилип Притика...
Пріська вся затіпалася, почувши те слово. Холод її пройняв від голови аж до ніг, і вона сама не знає — кому і чого уклонилася. Народ, почувши вигуки старшини, почав підступати до рундука. Декілька чоловіків, товплячись, штовхнули Пріську.
— І чого ше тут ся баба устряла? — поспитався рудоусий молодий чоловік, поспішаючи за другим наперед.
Пріська одійшла геть і наставила вухо. Громада гомоніла, клекотіла, чулися жарти, регіт. "Куди вже його реготатися? — думала Пріська. — Чи хто гадає про те, що тут доля людська рішається? Ціле життя береться? Ні, мабуть. Не реготали б так, коли б гадали".
Далі чула Пріська викрики старшини, вигуки громади: "Одібрати!" — "Не треба! Дати йому рік одстрочки: не поправиться — тоді й одібрати". Або:
"Діти у його малі, прийняти на громаду".
Аж ось старшина гукнув:
— Ну, а за Пилипа Притику?
— За Пилипа? — спитало декілька голосів. Пріська прикипіла на місці.
— Одібрати! — крикнув перший Грицько; за ним хтось другий... третій. У Пріськи в очах потемніло.
— Підожди кричати — одібрати! —чує Пріська Карпів голос. — Це діло треба розсудити.
Далі скоївся ґвалт... Слів не чутно, чує тільки Пріська — хтось десь бубонить, хтось кричить: "А дочка? а сама?" І знову другий голос: "Брешеш! багатирі! звикли тільки себе глядіти, а другі нехай з голоду пухнуть, хай здихають!"
Ґвалт, гомін і крик такий знявся, якого ще і не чутно було. Громада знову розсипалась на скільки куп. Кожна купа гомоніла, одна дужче, друга тихше. Од купи до купи, знай, бігав Карпо і гукав:
— Піддержте, братця! Що се таке? За бісовими дуками швидко не можна буде бідному чоловікові і дихнути. Як се можна? Де се видано? Коли б ви бачили тільки її... та ось і вона! — І Карпо, ухопивши Пріську за рукав, потяг за собою до Грицька.
— Оце та гладка! Оце та здорова! — гукав Карпо Грицькові. — Дивись! Дивіться, добрі люди: ось вона! Оце та Пріська! Здужає вона сама ®о робити?
— У неї дочка гладка! — гукає у свою чергу Грицько. — Хай найме дочку. Чого ж другі наймаються, а їй не можна?
— У неї одна дочка. Як найняти її, то і в хаті нікому поратись! — кричить Карпо.
— Та цитьте! цитьте! Підняли таке — розібрати нічого не можна! — гукнув старшина.
Громада потроху почала стихати.
— Ну, то як земля: за вдовою зостається?
— За нею! за нею! — ревнула більша половина громади. Грицько червоний, як рак, махнув рукою і геть одійшов. Це зразу — наче його опекло — знову посунувся вперед.
— Ну, добре. Земля, кажете, за нею зостається. А податки хто буде платити? хто викупне даватиме?
— Податки? Податки, звісно, на громаду, а викупне — на землю, — підказав Карпо.
— Бач, трясця його матері! — желіпнув Грицько. — І землю їй дай, ще й податки за неї плати.
— Не тряси, лишень, бо трясця не розбирає, на кого напастись. Часом як трусне тебе, — відказує Карпо.
— Так де ж се видано? Як се можна? І податки плати, і землю віддай.
— Правду Грицько каже, — обізвалося декілька голосів. — Коли землю бере — хай і податки плате.
— Люди добрі! — гукнув Карпо, наближаючись до громади. — Постійте! Підождіть!.. Як же ее так? Притиці приходилось тільки за одну душу платити; він один у ревізії. Коли б у його син був — друге діло, а то він один. Тепер він умер, — хто, як не громада, за його повинна платити?
— Брешеш! Не вмер, а околів! — гукнув Грицько.
— Не вмер Данило, так болячка вдушила! — хтось сказав з громади. Дехто зареготався. Грицько не вгавав...
— Усе на громаду та на громаду. Що ж громада таке, як не ми? Кому приходиться тягтися, як не нам? — гукав він, маючи надію доїхати Пріську не одним, то другим.
Громада почала схилятися на руч Грицькову.
— Та постійте, підождіть! — гука знову Карпо. — Вона по закону податків не повинна платити. Де се видано, щоб удова давала податки за помершого чоловіка? З того їх узяти?
— А земля? земля? — желіпае Грицько.
— Що ж земля? За землю викупне треба дати. Ну, викупне й буде давати, а податки з якої речі?
— Так! так! — ревнула громада. — Податки на громаду, а викупне — хто Землею володіє.
— Писать? — пита старшина.
— Пишіть! — гука громада.
Грицько з серця плюнув, поскромадив потилицю і геть відійшов від громади. Лице його було червоне, люте; очі стратили свою гостру колючість і якось похмуро дивились, немов казали: ну, тепер все пропало! Він справді бурчав сам собі під ніс, що тепер все пропало, коли голодрабці почнуть верховодити громадою... Скривджений і побитий він вийшов з того змагання, яке сам завів. Ні одна його думка не справдилася, ні одна надія не звеселила... Похмурий пішов він додому.
Зате Карпо несказано зрадів. Бігав од купи до купи і радо гукав:
— А що, взяв? Вертів, вертів хвостом, бісів Супруненко, та й довертівся! Так вам і треба, гаспидські дуки! Спасибі вам, панове, що піддержали.
— Тепер твій, Карпе, могорич! — жартуючи, сказав йому високий усатий чоловік.
— Твій! твій! — гукнуло ще два-три голоси...
— На чорта й краще! Хто кислиці поїв, а кого оскома напала. Хто землею володітиме, а кому могорич ставити, — умішався Гудзенко, непитущий Зроду.
— Чого? — гукнув Карпо. — За се і могоричу слід. Є семигривеник у кишені... ходімо, прогуляємо!
— От добрячий цей Карпо! Посліднім ділиться... Ходімо, ходімо, — відказав перший усач, видно, голінний до скляного бога.
Валка душ з п'ять відділилася від громади і напрямилася до шинку, що тута ж, тільки через майдан, стояв, червоніючи своїми вікнами.
Карпо, простуючи між народом, знову стрінув Пріську, що плуталася і не знала, куди і як їй вийти.
— Ви ще й досі тут тупцюєтесь? — обізвався він. — Ідіть додому. Ваше діло на лад пішло. Поздоров, боже, громади, земля зосталася за вами. Ідіть додому.
— Спасибі вам, добрі люди! — промовила тихо Пріська, низько уклонившись на всі боки громаді. — А тобі, Карпе, найбільше!
— Ні за що. Богу дякуйте. Ідіть додому та, якщо побачите Одарку, скажіть — хай не жде мене, може, я й забарюся.
Пріська, ще раз подякувавши, подибала вулицею.
Вечоріло. Сонце, цілий день закрите хмарами, надвечір вибилося з своєї неволі і, сідаючи за гору, обливало червоним світом усе село. Світ, падаючії на сніг, знімався високо вгору, красячи холодне зимне повітря: здавалося, воно палало-гоготіло. По небу шматками розіслалися хмари темно-зелені, аж чорні, і додавали ще більшої краси прозорому повітрю. Мороз дужчав. З села доносилися одинокі викрики жінок, з майдану чувся неугавний клекіт чоловіків. Якось чудно було, якось сумно, як тільки буває зимнього вечора. Пріська дибала та дибала, поспішаючи додому. Вона не примічала тії краси світової; її похилу голову клопотали свої думки. Вони не були гіркі; коли б Пріська не забула радіти, вони б були, може, і радісні; а тепер вони — тільки тихосумні, як і її зомліла душа. Вона думала про землю, за котру стільки боліла серцем, котру намірялися лихі люди одняти... І от та земля — знову її. Поздоров, боже, Карпа, він одтягав її. "Світ, видно, не без добрих людей... не без добрих людей", — шептала вона. Серце частіше стукало, очі наливались слізьми.
Уже коло двору вона стала перевести дух і озирнулася назад. Сонце якраз проти неї сідало; червоне, огнисте його коло так і іскрило світом. "І воно радіє доброму ділу", — подумалося їй.
— Ох, нехай йому! як я уморилася, — вимовила Пріська, увійшовши у хату і опускаючись на лаву. Вона вся трусилася, важко дихала.
Христя прикро подивилася на матір; по обличчю пізнавала, чи добру звістку мати принесла за ту землю, чи лиху. І її серце було непокійне; дивлячись на матір — і воно в неї боліло.
— Нуте, я вам поможу хоч кожушину скинути, — сказала Христя, запримітивши намір матері роздягтись.
— Поможи, дочко... Скинь, дочко... Ох! як я наморилася, — кволилася Пріська. — Сказано, нема сили, не стало здоров'я... Хто ж то коло тії землі буде ходити, як і влітку так буде?
— А земля хіба за нами зосталася? — боязко спитала Христя.
— О-ох! Поздоров, боже, добрих людей. За нами, дочко, — казала Пріська, спинаючись на піч.
Христя перехрестилася. "Слава богу! Слава богу!" — шептала вона.
— Як не кричав Грицько, як не гукав, як не підструнчував громаду, а по його не сталося... Спасибі Карпові...