Гостра сутичка. Несподівана секретна інформація
— От! — усміхнувся Сашко Циган. — Андерсен! Звичайно, мабуть, ти щось і додав зараз на ходу. Мабуть, не все воно так гладенько тобі снилося, але мені подобається. Ти такий хоробрий. Не побоявся піти визволяти Тайфун Марусю. Хоч і уві сні, у вигадці. Молодець!
Хлопці вже підходили до Липок. Ще здаля вони побачили, що на подвір'ї діда Коцюби біля вуликів разом з дідом порається й бородатий Сергій.
— О! Що я вам казав! — метнув на хлопців вогненний погляд Сашко Циган. — Турист. Ох, не подобається мені цей турист!
Хлопці розгублено мовчали.
До садиби діда Коцюби добиралися вже крадькома — де перебігаючи, а де й поповзом.
Та не встигли вони як слід умоститися на спостережному пункті у лопухах під дідовим тином, як загуркотіла машина і до дідових воріт під'їхав колгоспівський "бобик".
З "бобика", крекчучи, важко вивалився огрядний, як то кажуть, ширший, ніж довший, бригадир, потім виліз довготелесий шофер. Бригадир, відсапуючись, попрямував у двір. Шофер, витримуючи дистанцію, — слідом за ним.
Бригадир ступав так, що, здавалося, аж земля вгиналася під ним. Причому при кожному кроці він розвертав плечі і всім тулубом повертався то вліво, то вправо.
— Здоров, діду! — хрипким голосом привітався бригадир.
— Привіт! — таким же хрипким голосом привітався й шофер.
— Драстуйте, як не жартуєте, — кивнув дід.
— У тебе гості? — повернувся всім тулубом до Сергія бригадир і простягнув йому свою здоровенну, як лопата, руку. — Бобешко. Бригадир…
— Сергій, турист… з Києва…
— Бобинець, — простягнув йому руку й шофер.
— Сергій.
Бобешко розвернувся до діда:
— Як діла, старий? Давно тебе щось не видно. Зарився тут, на пустирі. Тижнями ні ти людей, ні вони тебе. Хіба можна? І не страшно тобі тут самому?
— Не страшно. Та й не сам я. Бджоли зі мною. Оно, чуєте, гудуть.
— Тобі не страшно. А мені, брат, страшно, — схилив голову набік бригадир. — За тебе. Вхопить тут тебе якась трясця — відповідай тоді. Як скрутить, не догукаєшся.
— Як скрутить, — зітхнув дід, — то гукай не гукай — не" поможе. Молодості й здоров'я не догукаєшся.
— То все пусті розмови, — насупився Бобешко. — їхати не збираєшся?
— Куди?
— У Київ хоча б.
— Збираюся.
— От, — усміхнувся Бобешко. — Нарешті. Правильно.
— Через тиждень. У ту суботу… Онука заміж виходить. Галочка.
— Вітаю тебе, старий! От і залишайся там. Правнуків гоцати.
— Ні,— рішуче сказав дід. — Хай уже без мене гоцають. Досить, що я онуків гоцав.
— От егоїст! — скривився бригадир. — Ні! Не можна тобі тут жити самому. Не можна. Людина мусить жити в колективі. Людина — колективна істота. Не комаха якась, щоб…
— Ви комах не чіпайте, — перебив його дід. — Комахи — це… Чи бачили ви, приміром, щоб будівельники здали об'єкт без недоробок? Бачили? Не бачили. А чи бачили ви, щоб бджоли, скажімо, соти недобудували, недоробили, або мурахи мурашник, або… Ні, не бачили! Бо такого не буває.
— Припини, діду! — гримнув бригадир. — Припини! Сидиш тут без людей, і, бач, у голову всячина лізе…
— Іменно! — підхопив Бобинець. — Іменно — лізе. Натякає, понімаєш, сам не знає на що…
— Знаю. Знаю на що! — в очах у діда спалахнули блискавиці.— Ви оно корівники поприймали з недоробками? Поприймали. Вітер по них тепер узимку гуляє. Корови хворіють. А будівельники премію одержали і — будьте здорові.
— Ну… — Бобешко на хвилину затнувся. — Ну, той, хто в цьому винен, того вже знято. Отже…
— А хіба сам він приймав? А правління де було?
— Ну, добре, добре! — нетерпляче перебив діда Бобешко. — Досить! Щось ти язика розпустив. Не для того ми приїхали, щоб дискусії тут з тобою розводити.
— Іменно! — підтакнув Бобинець.
— Так от! — голос Бобешка набрав металу. — Є думка розширити посівні площі нашого колгоспу… За рахунок земель, що гуляють. Зокрема вашого кутка.
— Чия думка? — спитав дід.
— Не прикидайся, старий! — насупив брови бригадир. — Будемо зносити оці розвалюхи, оцей гайок… Все одно тут ніхто не живе.
— А я?
— Тож-то й воно! Ти, старий, один гальмуєш нам усе діло.
— Іменно! Гальмуєш! — знову підтакнув Бобинець.
— Так от, є думка, щоб… той… — Бобешко говорив тоном офіційним, як на зборах. — Щоб переселити тебе, старий, десь у центр села. Або… ще краще, якби ти…
— Чия думка? — повторив дід.
— Ну, знаєш! — підвищив голос бригадир.
— Просто цікаво, з чиєї розумної голови випурхнула ця думка? Хто це вирішив мене переселити, зі мною не поговоривши навіть?
— Отож ми прийшли й говоримо, — скривився бригадир.
— Хто ж так говорить? "Є думка! Є думка!" Усе вирішено. Про що ж говорити? — Губи в діда тремтіли. — А куди ж я у центр села з оцими вуликами? Га? Від оцих лип? Від гаю цього? Для бджіл липовий цвіт — це ж…
— Не кажи, діду, дурниць. Прекрасно знайдуть твої бджоли інший цвіт. Оно в Демиденка теж пасіка.
— Та хіба ж можна рівняти! У мене ж мед…
— Гай ми, діду, все одно… — невблаганно сказав Бобешко.
— Ні! Ні! — стрепенувся враз дід Коцюба. — Не поїду я нікуди! Чуєте? З місця не зрушу. Тільки силою, на налигачі. Як совість вам дозволить…
— От бачиш, що робиться, коли людина одривається від
Колективу, від людей. Свідомість її перероджується. Вона дбає тільки про себе, про свої інтереси. Суспільні інтереси її не обходять.
— Іменно — не обходять. Одноосібник! — вереснув Бобинець.
І раптом…
Хлопці навіть здригнулися від несподіванки, почувши голос Сергія.
— Та хіба можна… Хіба можна вирубати такий гай? Це ж, пробачте, злочин!
Бобешко й Бобинець теж здивовано вирячились на Сергія. Вони, мабуть, навіть забули про його присутність.
Бобешко усім тулубом повернувся до нього й примружив очі:
— Ви, товаришу, хто такий? Турист? Так ото беріть свій мішечок і йдіть собі далі. І не лізьте не в своє діло.
— Іменно — не лізь! Включай третю швидкість і… газуй! — Бобинець зробив красномовний жест.
Сергій гордо скинув голову:
— Крім того, що я турист, я ще людина. Радянська. Якій не байдуже, що робиться на землі, по якій вона ходить. І я прошу пояснити, чим викликане рішення вирубати цей гай.
Хлопці здивовано перезирнулися — от тобі й диверсант! Бригадир Бобешко зробився червоний мов буряк. Здавалося, він зараз хукне із рота його вирветься полум'я.
— Я бачу, що товариш турист балакучий. Гаразд. Пояснюю. Оцей куток села і цей гай, а точніше, гайок, а не гай, вклинюються між колгоспних ланів. Як бачите, хати тут дошками позабивані, безгосподарні. Один дід, як гайстер у гнізді. І через одного товариша діда гуляє кілька гектарів прекрасної орної землі, яка може дати народові нашому радянському кількасот центнерів добірної пшениці. Ясно?
— Але ж такий липовий гай… — почав Сергій, та Бобешко перебив його:
— От іменно — липовий! Гайок. Якби сад фруктовий — інша річ. Тим паче, деревонасаджень у нашому колгоспі — слава богу. Не треба робити культу з кожної гілки. Берегти зеленого друга треба, але в межах розумного.
— Нема питань! — одрубав Бобинець. Сергій примовк.
— Отож не встрявайте, не розібравшись що до чого, молодий чоловіче, — повчально сказав Бобешко.
— Не газуй, не глянувши, куди їдеш! — вкрутив і своє слово Бобинець.
Дід Коцюба мовчки зайшов у хату, потім прохилив двері, висунув голову:
— Не поїду я нікуди!.. Я тут вісімдесят год живу. Тут і вмру. Все! — і з грюкотом зачинив двері.
— От же ж кадр! — ляснув себе по стегну Бобешко. — Ну! Піднімай з такими господарство. Інтенсифікацію проводь. Ну! — Він повернувся усім тулубом до Бобинця. — От що. Я тут ще з ним побалакаю, пороз'яснюю. А ти поганяй до голови. Доложи. Хай дає бульдозера. Почнемо сьогодні ж… Поки що з отих халуп. А там… Бо скоро жнива, не до того буде. А тоді переоремо все по-новому.
— Нема питань! — Бобинець сів у машину і одразу газонув так, що аж курява знялася.
Хлопці тільки мовчки перезиралися. Звістка, яку вони почули, приголомшила їх. Невже Липки, всі оці хати, садки, городи, оцей буйноцвітний липовий гай, з якого лине зараз такий запаморочливий аромат, — усе буде знесено, переорано й перетвориться на рівне поле? Якось не вкладалося все це в голові.
Бобешко потупцявся на подвір'ї, потім підійшов до зачинених дверей хати й голосно заговорив:
— Даремно ти, старий, ото демонстрації влаштовуєш. Ти ж, здається, мудрий дід. Мусиш розуміти. Нічого з твоїх протестів не вийде. Проти розвитку, старий, проти прогресу не підеш. Отак! Мовчиш? Думаєш? Ну посидь, подумай гарненько… А я поки що піду гляну на той гайок, з якого місця його починати зручніше.
І Бобешко перевальцем, важкою своєю ходою подався в гай, зник за деревами. Сергій похмуро мовчав.
— Мда… — прошепотів Марусик. — Ситуація…
— Хоч би там що, а мені жаль Липок, — зітхнув Журавель. — І діда Коцюбу жаль. Усе життя тут прожив і раптом…
— Жаль, звичайно, — прошепотів Сашко Циган. — Але… Він не встиг договорити, бо в цю мить, наче з-під землі, з'явилася Тайфун Маруся. Горщика з медом у неї вже не було. В руках вона тримала букет волошок.
— О!.. — роззирнулася вона на всі боки. — А… де дідусь? Сергій ніяково усміхнувся:
— У хаті… Замкнувся.
— Чого це? — здивувалася Тайфун Маруся. — Ти що — образив його?
— Та не я… — почервонів Сергій.
— А хто?
— Та от, виявляється, весь оцей куток зносити будуть. І гай теж. Переорюватимуть під поле. Комсомол у курсі?
— Н-ні… Не в курсі…— тепер уже почервоніла Тайфун Маруся.
— Дід засмутився, звичайно. Не хоче нікуди йти звідси. Та й справді жаль. Такий гай вирубувати! — Сергій потроху розпалювався. — Тут же є дерева, яким років сто, не менше. А липа доживає іноді до п'ятисот, а то й до тисячі років. Невже не можна якось?..
— Н-не знаю, — винувато опустила голову дівчина.
— Я розумію, посівні площі треба, звісно, розширювати, треба, звісно, боротися за кожен гектар орної землі. Але нищити таку красу! ЇЇ ж відновити потім життя людського не вистачить…
— А хто дав розпорядження?
— Та приїхав бригадир Бобешко. Он він іде. З гаю, важко одсапуючись, виходив бригадир. Тайфун Маруся кинулася до нього.
— Невже є рішення правління вирубувати гай? — дзвінко вигукнула вона.
— О! Турист уже наговорив, — Бобешко кинув злий погляд на Сергія. — Та що ти слухаєш того київського дармоїда?! Що він у наших справах тямить. Він хліб тільки їсти вміє. А як той хліб робиться, він і гадки не має.