Високе жовтаве чоло було покраяне глибокими зморшками, з-під віхтів-брів пронизливо світилися сірі очі, довгі жовто-сиві вуса спадали аж до грудей. Тонкий горбатий ніс надавав обличчю гордовитої краси. Майнувши поглядом по дідовій постаті, Оленка здивовано відзначила, що вбрання було у повній дисгармонії з об-личчям. Ветха, полатана свита, штани з кропив’яного мішка, грубі ялові чоботи, старезна смушкова шапка.
Дід, ще не видобувши й слова, пробіг пальцями по струнах кобзи. І знову Оленка, як і вчора в посадці, відчула вражаючу спорідненість музичних акордів із простором, небом, своїм настроєм, з усім тим, що з ними тепер відбувалося. Кобзар дивився на пломенисте коло сонця, що вставало над лісом, і тихо, урочисто співав приємним глухим баритоном:
Човен золотий в океані див,
Зоряне вітрило напинається.
Воротар життя знов у путь відплив,
До землі закохано всміхається…
Розкриває міх зоряний гінець,
Щедро сипле диво-самоцвітами…
А земля спліта сонячний вінець
Травами, деревами і квітами…
Слався, ясний човен кохання,
Ти пливи, пливи в далину!
Даруй надію, даруй світання,
Даруй вам вічную весну!..
Затих останній акорд. Оленка відчула, як по тілу пробігають тривожні й радісні водно-час струмені незримої енерґії. Дід Василь розгладив вуса.
— Діти мої! Я привітав вас сонячною величальною. Хай сонце ясне, оспіване тисячами минулих поколінь, стане свідком вашої радості, вашої любові, вашої вірності. Доки сяє воно над світом, доти хай пломеніє ваше почуття… тобто довіку. Чуєте, діти?
— Чую, — сказав Микола.
— Чуємо, — прошепотіла Оленка, схвильовано переглянувшись з Миколою.
Дід приязно узяв молодих за руки, урочисто сказав:
— Хай незрадлива доля освятить вашу дорогу, любі молодята. Бачу в очах ваших щирість і любов. Бережіть їх. Життя важке. Але не зважайте на те. Ідіть назустріч негоді, так як учора. Доки іскра у вашім серці не згасне, все зле, навіть смерть, відступатиме перед вами.
Дід почоломкався з Миколою, пригорнув до грудей Оленку.
— А тепер — ідіть. Там уже чекають гості… і мати.
— А ви куди, діду?
— Я не буду на весіллі, Миколо. Пробачте… Ви знаєте — я не п’ю, а сидіти поторочею серед веселих людей… Ну, ви зрозумієте. Згодом. Отам, під горбом, бачиш димок? То моя землянка. Там я живу. Заманеться — прошу в гості. Вгощу рибкою, печеною бульбою.
Дід важко рушив до землянки, ніжно пригортаючи кобзу до грудей. Молоді здивовано перезирнулися. На поріг вийшла мати, заклопотано гукнула:
— Чого це ви забарилися? Пора, дітки, до столу.
— Що це з дідом? — пошепки спитав Микола у матері.
Мати розвела руками, у її синіх очах промайнула печаль.
— Як вернувся додому, так і почалося. Одягнув свитину, старий льох переробив на землянку. Там ночує, сам собі варить, грає, співає. Давні товариші приходять до нього, щось там гомонять. А по селу вже шушукаються, що буцімто він… не в своєму умі… що там, на Камчатці, з ним щось сталося… Та то байки, поговориш з ним сам. А тепер — прошу до світлиці, Оленко, Миколко, гості чекають.
За столом зібралися Миколині родичі й друзі, знайомі. Звідусіль сипалися щирі вітання, кружляли склянки з шипучим хмільним медом. Розв’язувалися язики, чулися дотепи:
— Сто літ вам жити, дюжину дітей народити!
— І всіх музикантів, як батько!
— Та ні, хай і хліборобів та робочих родять, бо, окрім пісні, треба ж нам і хліб, і до хліба!
— А скоро, куме, настане пора, що будуть люди і льотчиками, і піснярами, і хліборобами… і чим завгодно. Недарма ж грамотних тепер — як горобців!
— Еге, куме, як будеш отак, як нині, горілку кружляти, то чорта лисого, а не отаке майбутнє побачиш!
— Горілка — це, браття, пережиток капіталізму! Нам, у яких ще родимі плями, важко боротися з нею!
— Завели казна-які балачки! Краще за молодих вип’ємо. За твій талант, Миколо!
— Спасибі!
— Не розгубив по столицях таланту свого, дідівського?
— Хвалитись не буду.
— А ти не хвались… не хвались, а покажи. А ну-бо подайте йому кобзу, Марусе! Хай Микола підтвердить нам, чи не дарма штани там протирав.
Микола притулився щокою до кобзи, ніби прислухався поза потоком дружніх щирих вигуків до чогось таємничого, нечутного. Задзвеніли струни. Всі затихли. Микола проникли-во заспівав:
Розкажи мені, дубе, по щирості,
Де захована міцність твоя?
— У глибинах землі материнської
Її дивна пливе течія…
У глибинах землі материнської
Зберігається сила моя…
Де ти, орле, напоєний силою,
Хто викохував крила тобі?
— Міць польоту у горах зродилася,
А надія — в тяжкій боротьбі…
Міць польоту — у горах зродилася,
Зору ясність — в тяжкій боротьбі…
Розкажіть мені, зорі тривожнії,
Де прихована міцність буття?
— Крила всесвіту — в подиху кожному,
У найменшій іскрині життя…
Крила всесвіту — в подиху кожному,
У щоденній хвилині життя…
— Оце по-нашому! — закричали гості. — Справжній кобзар! Не осоромив рідний сміянівський рід! Та й горенківський — теж співаки добрі були!
— А слова які! Молодець, Миколо! Тримайся за землю, не пропадеш. І талант розквітне.
— А що думаєш далі робити?
— У Сміянах хочу зостатися. Народну творчість плекати. Клуб підняти.
— Хороше діло. Хор віднови. Колись який важнецький хор був. Люди знайдуться. А то все частіше чуються по селу якісь дурні витребеньки.
— Правильно. Окрім хліба, людині пісня ой як потрібна. Народ без пісні не може. Ану, сусідонько, затягуй!
Сусідка, тітка Оксана, заспівала приємним контральто:
Ой у полі три криниченьки,
Любив козак три дівчиноньки…
Оленка слухала й не слухала. Вона майже не чула слів, лише вловлювала настрій — усім серцем, всім єством. За вікнами шуміли сосни, велично колихався, виблискував на сонці весняний Дніпро, промінці грали на веселих обличчях гостей. Гості виводили слідом за тіткою Оксаною:
Любив тебе я дівицею,
Люблю тебе молодицею,
Довго, довго буду ждать,
Доки станеш удовицею…
— І я тебе так люблю, — шепотів Микола дружині на вухо. — Навіки, незмінно… Що б зі мною не сталося!
Кров хлюпала Оленці до серця, жаром обдавала тіло. Вона стискувала Миколину руку, німо дякуючи за ці хвилини, сповнені радості й щастя.
Білоголовий, плечистий Сергій, Миколин товариш, приязно дивився на молоду, гаряче говорив:
— Це добре, що ви будете працювати в селі… та ще вчителькою. Для дитбудинку на-шого треба молодих, енерґійних учителів. Директор ой як вам зрадіє! Треба, щоб у село йшли вчителі не аби-які, а з добрим смаком і знанням культури. Щоб знали й музику, і поезію. Щоб учили дітей етиці, естетиці, словотворчості.
— А що воно таке — етика, естетика? — під’юджував Сергія хтось правобіч.
— То наука, як дівчат обнімать та цілувать!
— Ха-ха-ха! Наші діди теж непогано знали таку науку.
Оленка сміялася, запитувала:
— А ви теж учитель?
— Закінчую інститут. Майбутнього року закінчую — І сюди, в Сміяни. Будемо разом працювати.
З протилежного боку гукали:
— Ой леле, гірко!
— Гірко! — дружньо підхоплювали гості.
Оленка опускала вії долу, червоніла. Сергій докірливо дивився на Миколу.
— Чого чекаєш? Давай займу твоє місце — роздумувати не буду! Ось так!
І знову звучала, вихлюпуючись із хати, буйна мелодія народної пісні, несла на своїх крилах радість єднання юних сердець, вливаючи її до океану простору, до свята могутньої, урочистої, всепереможної весни.
ПОГОНЯ
Оленка не повернулася додому ні ввечері, ні вночі. Мати зняла тривогу, повідомила Олену Антонівну. Та авторитетно заявила:
— Це той капцан її вкрав! Точно кажу. Треба наздогнати й забрати назад.
— Голубонько, Олено Антонівно, допоможіть!
— Все зроблю. Я ж серцем уболіваю за неї. Такий жених — Русанов! Чи вона сліпа, чи дурна? Зовсім зіпсовані дівчата пішли. Одягайся, поїдемо!
Олена Антонівна не марнувала часу. Вони разом з Оленчиною матір’ю під’їхали до гуртожитку консерваторії. Комендант сказав, що Горенко Микола виїхав додому. А сторож додав, що не сам, а з молодою дівчиною. Еге ж, синьоока, білява, гарна…
— Яке село? — рішуче запитала Олена Антонівна.
— Сміяни. На лівому березі Дніпра, — відповів комендант.
— Машиною можна доїхати?
— Мабуть, можна. Хоча там піщана дорога.
З шофером "емки" домовилися за сто п’ятдесят карбованців. Не гаючи часу, рушили в путь. Оленчина мати плакала, схлипуючи, приказувала:
— Чи я ж її не годувала, не одягала? Чи я ж їй не бажала добра? Отак оддячити! Вона мене в могилу покладе. Куди він її завіз, проклятущий?
— Нічого, нічого, — ворушила губами Олена Антонівна. — Від нас не втече.
За годину доїхали до лісу. Машина захиталася на вибоїнах, забуксувала в піску. Жінки вийшли з машини, дивилися, як шофер підкладає соснові гілки під колеса. Марія Іванівна сплескувала долонями.
— В глушину, в яму поїхала! Він, напевне, її опоїв чим-небудь, не інакше!
— Ну, не кажи, — блудливо всміхалася Олена Антонівна. — Він мужчина хоч куди! Якби вбрати та хорошу квартиру…
— Якби ж то! А то одні штани та й ті ззаду світяться. А живе де? Ти тільки поглянь — ні дороги сюди, ні тротуару. Та тут, мабуть, і магазину нема. Я йому такий скандал утну, що він мене на все життя запам’ятає!
— Беру все на себе, — авторитетно заявила Олена Антонівна.
Машина вибуксувала з піску. Рушили далі. Незабаром під’їхали до води. Шофер зупи-нив авто, розвів руками.
— Амба. Непередбачена перешкода. Моя машина, на жаль, плавати не може.
— Що ж робити? — сполошилася Марія Іванівна.
— Шукайте човна.
Півгодини розлючені жінки шукали перевозу. Нарешті між деревами з’явилася велика плоскодонка. Веслувала огрядна жінка з добродушним обличчям.
— Куди вам? — гукнула вона.
— Перевезіть до села. Ми заплатимо.
— Нащо там платити. Я можу й так. Все’дно пливу туди. Це я з плаву вибирала дощеч-ки, колоди, дровця та складала на сухому. Висохнуть — заберу, пригодиться. То сідайте ж…
Домовилися з шофером, що він зачекає біля води. За годину переправилися до Сміянів. Ішли за жінкою лісовою стежкою, мовчали, набиралися люті. Біля першої хати на горбі, між соснами, жінка зупинилася.
— Оце вам хата Горенків. Сьогодні там святкують. Син приїхав з невісточкою, весілля грають.
— Весілля? — аж задихнулася від злості Марія Іванівна, заходячи крізь хвіртку на подвір’я. З відчинених вікон чувся гомін, лунала пісня. Олена Антонівна зневажливо скри-вилася.
— Мужва. Яка ганьба! Викликай її сюди. Надворі поговоримо.
На порозі з’явилася постать літньої жінки.