Ну, що про таку сказати, га?
— Бо їй хлопці в голові, а не ваші чабанські зуби,— каже Демидиха сердито.
— Не один же ти в неї, Корнію,— заступається за лікарку Демид.— Скільки тих хворих тепер... Фронти, окопи, голодовки — все вилазить боком... Приїхала, попрактикувалась — і далі.
— Не має вона права на мені практикуватись,— обурено вигукнув Корній, вже кутуляючи.— Вимагатиму тепер, хай замість пенька цілу щелепу мені вставить. Тільки ж як її знайти? Тоню, ти там не бачила на Центральній тієї швигалки?
— Не до неї мені було,— блиснула Тоня до всіх своїми горіхово-карими.— В мене екзамен був!
— Ну як? — поцікавився батько.
— Можете привітати. Хоч і жарко було, а здала!
— Що ж ти здавала?
— Твір,— засміялася Тоня і додала багатозначно: — На вільну тему!
— І написала його, мабуть, азбукою Морзе? — весело зауважив брат. Тоня зайшлася рум'янцем:
— Ти вгадав.
Матері не подобалось, що вони розмовляють якимись натяками та загадками, і, осікши дочку поглядом, вона звернулась до сина:
— Ти ж, сину, хоч пиши частіше. Та більше описуй про себе. А то он і в госпіталі лежав, і рука була в гіпсі, а ми про те аж коли дізнались... Розказав би хоч тепер, що в тебе з рукою було?
Льотчик мовчки переглянувся з сивуватим своїм командиром і почав неквапом нарізати на сковороді яєчню.
— Нічого страшного, мамо. Рука нормальна. Зрослася як слід. Бачите, пальці всі працюють.— Повеселілий, він ворухнув у повітрі пальцями, демонструючи руку матері.— Рука як рука. Така, як і до того була. Не довша й не коротша.
— І хабарів не бере,— підкинув один з льотчиків. Всі засміялися за столом, а найбільше ці останні слова батькові припали до душі. Він аж плечі розправив від гордощів за сина, за його руки, що можуть ламатися, а не безчестять батька, як буває в інших... Коли в кого нероби та хапуги часом виростають, ресторанні лобуряки в сорочках розцяцькованих, то його син знає, для чого живе, він недаром їсть хліб народний...
— А своєму командуванню передайте,— насурмлено каже батько,— що ми тут теж не трава, не затулили нам світ овечі хвости... Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість. Бо краще вже згоріти на роботі, ніж заіржавіти від неробства.
Демид тим часом, підсунувшись до свого сусіда-льотчика, мовчазного, білобрового, якого товариші називають просто Павликом, починає настирно допитуватись, чи не знає він чого про теперішню долю якогось генерала Іванищева, з яким він разом воював в сорок першому в оточенні... Мало не з кожним приїжджим заводить Демид мову про того свого генерала і дивується, що ніхто про нього не чув і не знає, хоч генерал був справжній, не покинув солдатів у біді. Не чув про нього й Павлик. Слухаючи Демида, він не зводить погляду із Демидового Мишка, який, мовби зачманівши, стоїть перед ним, вп'явшись оченятами в одну точку, а тією точкою є значок у Павлика на грудях, значок у формі маленької бомби, що, наче крапля, ось-ось капне додолу.
— Чого ти дивишся? — нарешті не витримує Павлик.
— Скажіть, а бомба важка?
— Нелегка.
— Це в нас мудрець,— зауважує Демидиха з ласкою в голосі.— Вчора підійшов до мене, в одній руці пташеня, а в другій іржавий патрон, ще й куля стирчить у ньому... "Скажіть, мамо, що важче: куля чи голуб?"
— Це дійсно запитання,— ледь усміхнувся Уралов своїми блідими губами.— Не одразу й відповіси...
Ще не встали вони із-за столу, як задеренчав у повітрі пропелер над самою хатою, крила гойднулися, вітаючи товариство льотчицьким привітом: Сіробаба прилетів. Вже видно з кабіни голову його в шоломофоні, і чорні вуса, і білозубу посмішку...
— Можайський прилетів! — посхоплювавшись із-за столу, загомоніли льотчики.— Батя вітчизняної авіації!
І загукали в повітря, вказуючи Сіробабі просто на стіл:
— Сідай! Сідай!
Для Тоні це було мов кіно дивитись, як Сіробаба, посадивши неподалік свого "кукурузника", вилазить з кабіни, сплигує на землю, здирає з голови шоломофон і вже розвалькувате йде товариству назустріч, широко усміхаючись, і в обох. руках у нього блищать, як гранати, пляшки шампанського. Красень — не льотчик. Щоки налиті здоров'ям, цвітуть, як рожа, а вуса такі пишні, пухнасті, якісь, сказати б, шляхетні... Такі вуса справді в кіно тільки можна побачити за двадцять копійок.
— Я ж кажу, що хто не рискує, той шампанського не п'є,— збадьорився Корній, мовби заворожений Сіро-бабиними пляшками.
— В тім-то й річ, що цей якраз і не рискує,— засміявся вузькоокий льотчик, що його звали Корольок, а старший, командир, додав з добродушною зверхністю:
— Цей тільки при сонці літає... Коли "чуден Днепр при тихой погоде"...
— А коли чорні бурі?
— Тоді сидить і не щурухне...
Ткнувши котрійсь із жінок пляшки, Сіробаба пішов по льотчиках з обіймами, бо це все, виявляється, були його знайомі та приятелі по дотеперішній службі.
— Курчат возиш? — запитав Сіробабу Корольок, коли знову присіли за стіл.
— Не тільки,— заперечив Сіробаба, безцеремонне нагортаючи собі в тарілку яєчні з салом.— Різний буває вантаж... І курчат з інкубатора, і сперму в термосах із лабораторії, а то ще бабу яку-небудь із заворотом кишок до хірурга. На носилки її і в касету під крило, хай там полементує... А найчастіше, братці, з гербіцидами маю справу. Ви ж тут усі невігласи, певне, й не знаєте, що таке гербіцид? А гербіцид — це такий препарат, що ним колишній військовий льотчик Сіробаба веде хімічне прополювання ланів. Біда тільки, що тих гербіцидів поки що більше нема, ніж є.
— Ви ж і пошту возите,— підказала Тоня.
— Що пошту. Я навіть і горох опилюю, і по виноградниках хімікатами війнути — це теж моє амплуа... Ви ж не забувайте, що перед вами людина найширшого трудового профілю — льотчик-універсал,— говорив він далі, володіючи бесідою. Вистріливши з пляшки корком, поналивав усім шумовиння з такою певністю, що навіть льотчики не зважились відмовитись.— Ну, будьмо! Літаймо! За тебе, Уралов! За здоров'я твоєї дочки,— підняв склянку Сіробаба.— В нього ж там така степовичка росте...
Уралов знову розцвів при згадці про доньку, а Сіробаба став смачно закушувати, припрошуючи і льотчиків теж:
— Це вам не оті спецконсерви, що сто років на складі лежали, а їх потім бортовикові дають...
— Отже, бачу, ти цілком тут акліматизувався? — промовив старший з льотчиків.
— А чого ж не акліматизуватись? — глянув на нього Сіробаба великими, чистими, як у вола, очима.— Чим у нас тут погано? Тут коли спека, так уже спека! Коли вітер, так уже вітер! Роздолля, простір, де хочеш, там і сідай... І люди в степах — де стрінеш людей такої широкої вдачі, де красуні такі, як наші. Ба яка мулатка! — окинув він поглядом Тоню, аж дівчина спалахнула враз.— Вуса, бачу, тобі мої подобаються,— провів Сіробаба рукою по своїх пухнастих вусах.— До вподоби, еге ж?
— Еге ж.
— Тільки мала ти ще виросла до цих вусів,— змінивши тон, суворо кинув він дівчині, і вона зашарілась ще більш.
А Сіробаба вже гомонів до льотчиків:
— Спершу, коли відчислили, ох, як кисло було вашому Сіробабі. Ну, як це гордий реактивний льотчик-винищувач та стане винищувати комарів? Приїхав додому, місця не знаходжу, мама, правда, радіє, щаслива, на сьомому небі старушка!
— Та як же ж не радіти їй,— тихо зауважила Петрова мати.
— А мені, почуваю, без крил життя нема,— вів Сіробаба далі.— Іду на аеродром, на найближчий аеродромчик, де загін се-ге авіації базується. Тихо, всі в розгоні, лише де-не-де літаки, як цикади, дрімають по степу та під кущами дрімають пасажири на клунках. Наш пасажир, знаєте, терплячий, бере з собою клунок з харчами. Туман? Нельотно? Він і похилив до автобуса... Спершу ганяли мене по наземних роботах. Глянеш, як літак пурхне в повітря, аж отут тобі смокче... Потім курси для переучування таких гавриків, як я. Були там серед нас і майори, й капітани — всі переучувались на цивільний кшталт... Уявляєте, реактивникові, швидкісникові на полотняному АН-2 опинитись! Цілковите з мого боку презирство. А проте потім, як роздивився... та він же трудяга! Та на ньому ж політати вранці над полем — одна насолода! Курчат возити? Ну й що? Хай живе курча, кача і індича — ось мій девіз!
— Що не кажи, а важко в тобі впізнати колишнього військового льотчика,— зауважив підтягнутий, підібраний Корольок.
— Ну, ти не думай, що Сіробаба тут став якимсь баптистом,— швидко відреагував Сіробаба.— Він цінує і твоє діло, але і в свою кашу наплювати не дасть. Коли хочеш знати, тут льотчик теж мусить бути класу не тюхтійського. Тут у тебе ні штурмана, ні радиста, сам за всіх — і швець, і жнець. Зате ж натреновуєш око в орієнтації, налягаєш на техніку пілотування, на дядька не надієшся — тільки на себе. Це тобі не просто злітав, відбомбився, влучив, не влучив і вертай назад... Ми теж бомбимо, але не по порожньому місці, не по макетах, а по живих ворогах — по осотах, свиріпі, по гусені, по плодожерці!
— Після цього, друзі,—глянув старший на своїх льотчиків,— нам нічого не лишається, як тільки подавати командуванню рапорти та переходити на переучку до Сіробаби. Візьмеш?
— Ще буде час — всі ви перейдете на мирні крила... Ще разом доставлятимемо курчат на Марс.
— На отаких таратайках? — всміхнувся Павлик. Сіробаба любовно глянув у бік свого зелено-сірого літака, біля якого вже крутилася чабанська дітвора.
— Якщо по суті розібратись, так оце в мене якраз і є справжній літак. Бо він тобі не болванка яка-небудь, він з крилами, створіння дійсно крилате! І хоч з мого польоту земля не кругла і не в голубому ореолі, але й з такої висоти, запевняю вас, вона чудова! Летиш і милуєшся всім: і сріблястою нехворощю, і лісосмугами, і ворохами золотими на токах, і білою дівочою косинкою, що майне десь в куряві... Ну, і, звичайно ж,— він підморгнув до чабана,— оцими вашими тополями, що п'ятикутне в небо ростуть.
— Сіробабо! Та ти ж поет! — вигукує Корольок, а Павлик спокійно зауважує:
— Це він тут поетом став, а в нас йому, пригадуєте, скільки разів перепадало за вибрики в повітрі, за його авіакозакування...
— І все ж ваші літаки красивіші,— каже Тоня до брата, мовби втішаючи його.— Правда, що ви могли б через океан — туди й назад — без заправки?
— Тобі це треба? — покосився на дочку чабан Горпищенко і, відсунувши склянку з недопитим шампанським, важко поклав на стіл свої вузлуваті руки.
А Демид палив цигарку за цигаркою та сумовито розмірковував:
— Марнотратство яке на світі, ох, марнотратство...