І чому один чоловік живе — розуму наживає, а він, Марко Субота, сам себе не береже, з розуму виживає, десь та скочить у халепу?
Калістрат Сильвестрович поки йшов понад пластмасовими листами накриття, він то рожевим був, то заголубів раптово; а то вже фіолетовим сяйвом спалахнув; і то на жовтого обернувся; а то гарячим червоним кольором засяяв. Він хутко міняв кольори, кольори на ньому спалахували — й гасли, спалахували — й гасли, аж поки таки вибрався з-під барвистого накриття, яке захищало від жнив’яного сонця, й тепер обер-нувся-таки на зелено-рудого діда, обличчя в якого було побите мертвотними коричневими плямами, й такі самі мертвотні коричневі плями темніли на його довгих руках, які звисали нагаями. Йшов поміж людей рівно, зовсім не горблячись, і дивився прямим орлиним поглядом відважної людини, яка ніколи в житті не боялася, так само не боїться й тепер.
• Здавалося, рій родичів, який супроводжував Калістр
Здавалося, рій родичів, який супроводжував Калістрата Сильвестровича, шукає в нього захисту, бо завжди знаходив у нього захисток і підтримку.
Вадим забрав у баби Лукії мікрофон, мовив до Калістрата Сильвестровича:
— А ви не до мікрофона?
— Розбалакалися,— стиха поміж родичів проказав той.— Добалакаєтесь... Я з вами не тут побалакаю.
І обличчя в родичів проясніли, бо родичі почули, що не тут побалакає Калістрат Сильвестрович, не тут, а таки побалакає.
Харитон Барвінок стояв ні в сих ні в тих, геть збаранілий на виду.
Калістрат Сильвестрович сів у "Волгу" за ворітьми у вулиці, машина рушила, за нею покотилося ще кілька машин.
Молодий звівся за столом, стиснув молоду за лікоть:
— Поїхали, Олю.
— Куди? — В неї в очах стояли сльози.— Куди поїхали?
— До нас. У нас відсвяткуємо весілля. А сюди я більше ні ногою.
— Як то більше ні ногою? А школа, а твоя робота в школі?
— Тут я ніколи не вчителюватиму. Поїхали.
— Як же так? — і зовсім розгубилася Ольга.— А весілля?
Отак без весілля? Та що тут відбувається? Де взялася ця страшна баба, хто її напоїв і напустив на нас? Хіба ми винуваті, що бабу напустили на нас? Мовчала стільки — й заговорила. Язика їй треба вирвати за такі балачки. Обмовила Калістрата Сильвестровича! Як же він тепер захиститься від баби?
Збліднувши, молодий міцно стискував лікоть молодої, намагаючись витягнути її з-за столу, але вона чомусь упиралася й не йшла.
— Я не знаю... А що батько з матір’ю скажуть?.. Як же я отак із Заливанщини подамся? Це ж і в твоєму селі тепер усі довідаються про наше весілля, то що казатимуть?
Сердячись, він узяв її на руки, намагаючись винести з-за столу.
І таки поніс, а вона, зодягнена в білу фату, обома руками трималася за його шию. Народ зойкнув і загомонів. Харитон Барвінок подивився на свою розгублену жінку, вона подивилася на свого розгубленого чоловіка, наче кинули одне одному по рятівній соломинці, аби якось виплисти в морі такої біди.
— А ми ж хіба винуваті? — бубоніла Барвінчиха.— Не було в нас знаття, не було. І діти ж не винуваті. А весілля... а отаке весілля! Щоб пропало отаке весілля, наче в бурю. Ото заговорила баба, хай би ти мовчала до скону... Людоньки, що ж це коїться? Куди ото несуть нашу дитину? Харитоне, забери Ольгу!
— Як же я заберу її? — буркнув той.
'— Забери! Бо отак усе винесуть із нашого обійстя^ коли хазяїн не встереже.
— Таж розписалися!
— А як розписалися, то чого красти?
Ольга, чуючи балачку між батьком та матір’ю, зуміла скочити на землю і, плачучи, побігла до хати, сховалася. Молодий, поміркувавши, подався слідом за нею, а народ, зойкаючи та бідкаючись, утупився в хату, очікуючи, як то далі все повернеться, бо має якось повернутися.
Харитон Барвінок щось говорив до весільчан, але, здається, сам себе не чув.
Барвінчиха плакала.
— А ви, бабо Лукіє, йдіть додому,— наказав Вадим.— Хоч народ і не розходиться, ще чекає вашого виступу, але йдіть... Чи ще побалакаєте в мікрофон? Може, ще згадали щось, то хочете сказати? Аби вволю набалакатися?
— А трясця його матері,— вилаялася баба Лукія.— А він чого прийшов на весілля? Аж із самого Києва приїхав? Якби не приїхав, то не впізнала б душогуба. А це ж матері моєї душогуб, матері Домки, і мій душогуб. І куди він поїхав?
І куди його пустили? Та його ж ловити треба, як звіра, та в ланцюги закувати. Бач, веселиться. А веселитися б тобі на тому світі, а не на цьому. І який цей світ страшний. І чого він такий страшний? Либонь, ще страшніший за той світ, на якому всі будемо.
Похитуючись, баба Лукія пішла з обійстя, а люди розступалися перед нею, і всі дивилися на неї, мовби й справді бачили привида, який звівся з могили і якому немає іншої дороги, як повертатися назад у могилу.
Раптом зупинилася, роззираючись по людських обличчях. І кожне, до кого прикипав бабин погляд, якось внутрішньо сахалися, і всі мовчали.
— Ви чого боїтеся мене? — поспитала.
Ніхто не відповів, то головою покивала:
— Чи я така страшна...
З гурту вихопився хтось:
— Та не вигадуйте, бабо, ніхто вас не боїться.
Але тут із обійстя долинув лихої досади голос Харитона Барвінка:
— То вже та нечиста сила пішла чи не пішла? Отой клятий лихий язик?
— О, чуєте, чуєте, я — нечиста сила.
Подріботіла далі від обійстя, з якого мусила тепер тікати, адже так негадано розбила весілля людське, а за бабою ув’язалося кількоро цікавих пияків, бо, либонь, іще не натішилися вволю.
— Ви, бабо Лукіе, історію Заливанщини годні перевернути, либонь, стільки всякої всячини ваша голова береже,— гомоніли.
— Ой, береже! — Баба Лукія постукала себе кулаком по голові.— Чуєте, як гуде? Ото й справді в моїй голові вся За-ливанщина гуде. Забути годилося б, а воно чомусь не забулося, вариться й вариться в моїй голові, а голова пухне й розривається. Я оце вас усіх бачу, ой, бачу, дивлюся, мовби через скло, такі ви прозорі. І в землю отако бачу, повірте. І все отако бачу кругом, аж страшно. Чи не пороблено щось зі мною? Сама себе зараз боюся, ото й ви мене боїтеся, бо кожне б злякалося. Коли хочете побалакати, приходьте до хати, я вам геть усе порозказую.
— Ніхто ж вас не боїться,— посміювалися з п’яного гурту.
— А весілля ж як злякалося! — нагадала баба Лукія.— Де весілля? Нема, бо злякалося.
П’яний гурт довкола баби розпався, то вона йшла поволеньки, бесідуючи сама з собою.
— Голівонька моя важка та велика, як оцей божий світ білий. А яка голова здатна вмістити білий світ і не заболіти?
Хоч би вже хутчій додому донести її і покласти на подушці, хай спочине, хай світ разом зі мною спочине, бо чого вдвох маемо так страшно мучитися, о, це пороблено так, це наврочено, і де б знайти свої вроки проти чужих чорних вроків...
Наталя Семенівна знала, що цієї хвилини всі дивляться їй услід.
Спиною відчувала погляди медперсоналу лікарні, ці погляди супроводжували з тоскною одностайністю, і їй хотілося вирватися з мережі цих поглядів, хоча, здавалося б, зараз усякі могли б бути думки, тільки не такі. Зелений лінолеум у коридорі, викладений квадратними плитками, не гасив кроків, які відлунювали, мабуть, у всій двоповерховій лікарні. Сходи з другого поверху на перший також загримкотіли під ногами, тепер уже гримкотіло пофарбоване зеленою фарбою дерево. Попід стінами на першому поверсі також стояли суворі няні в білих халатах та хворі в халатах непевного кольору й також дивилися на неї з одностайним тоскним співчуттям.
Сліз в її очах чомусь не було.
Йшла й дивувалася, чому сухі очі. Мовби в очах полум’ям випалено сльози. А може, Єльози випалено ще глибше, в душі?
їй трохи полегшало, коли нарешті опинилася за дверима лікарні. На подвір’ї, в затінку бузкових кущів, на лавках там і сям сиділи поодинокі хворі — сільські жінки в білих косинках та сільські дядьки з настовбурченими чубами, що звикли до картузів, а в лікарні доводилося ходити голомозими,— й також дивилися на неї з тихою печаллю.
На обійсїі, наче отямившись, Наталя Семенівна дістала з шкіряної сумки чорну газову косинку. Зараз їй було б важко сказати, як ця косинка опинилася в сумці, але таки опинилася. И зараз навіть подумала про те, чи не з запізненням згадала про чорну косинку? Може, слід було закутатися не тут, за дверми лікарні, а ще там, у палаті?
Перебирала подумки справи, які негадано звалилися, які слід було негайно заладнати, а в голові стояв сумбур, сумбур, сумбур.
Дійшла до відчинених воріт лікарні, вже намірилася повернути праворуч, де під тополями за звичкою залишила машину, але постать жінки, що. наближалася, привернула її увагу, змусивши здригнутися.
Пружна, білява, в голубій блузці, що розстебнулася на грудях, ця жінка квапливо ступала ходою відчайною й знервованою. Наче знала, що вже запізнилася кудись, однак усупереч обставинам іще сподівалася й надіялася, а тому поспішала. Нікого й нічого не помічаючи, засліплена й знетямлена, з набубнявілими від сліз очима, з припухлими покусаними губами, вона вже порівнялася, вже проходила мимо, коли Наталя Семенівна озвалася:
— Таню...
Жінка начеб не почула, ще ступила крок-другий, та раптом немовби спіткнулася на рівному місці, звела очі, поглянула. Мабуть, першої миті не усвідомила, що звертаються таки до неї, а тому дивилася оторопіло, сині її очі сяяли сльозами.
— Таню... — повторила Наталя Семенівна.
Сині заплакані очі ожили журливою мовою, і Наталя Семенівна зрозуміла, що її впізнано.
Вони дивилися одна на одну так, наче бачилися щодня, а востаннє розлучилися якщо не сьогодні зранку, то вчора звечора. Таня не розгубилася, як не розгубилася й Наталя Семенівна. Хоч на зустріч не сподівалися, та з цієї зустрічі біля лікарні не здивувалися. Обоє почувалися так, наче все знають одна про одну. І зовсім тут не важило те, що Наталя Семенівна довідалася про Таню недавно, з листа, якого не повинна була читати, але прочитала.
Раптово в неусвідомленому пориві Таня гойднулась до Наталі Семенівни, обняла, тицьнувшись обличчям у плече. Наталя Семенівна відчула тепло її рясних сліз, вловила погамоване схлипування, похапливе зітхання. У відповідь не обняла Таню, у відповідь не схлипнула, й сльози не потекли з її очей, які немов посухішали та пошорсткішали. Вона тільки заплющилася, терпляче перечікуючи, а коли Таня зрештою відняла голову з її плеча, Наталя Семенівна дивилася на неї холодним поглядом, у якому не було ворожнечі, а тільки безмежна жорстока пустка.
— Ти куди? — зрештою важко обізвалася Наталя Семенівна.
— В лікарню,— схлипнула Таня.
— Ти вже знаєш?
— Знаю.
Наталя Семенівна вмовкла, наче сподівалася почути, від кого ж Таня довідалася про чорну звістку, але вбита горем агрономша з Польової Лисіївки тільки схлипувала.
— Чого ж ти йдеш у лікарню?
Таня не відповіла, судомно зітхнувши.
— До нього йти вже пізно...