Табунчанці тривожно перезиралися: "Що воно буде?" На ґанку стояло троє німців, мабуть, офіцери. На них все було однакове і все начищене до блиску: блищали хромові чоботи, шкіряні портупеї, кобури, погони й кокарди з орлом, який держав земну кулю у своїх хижих пазурах.
Офіцери стояли навитяжку, задерши голови, і з-під блискучих козирків розглядали натовп. Від цих спокійно-пронизливих поглядів жінкам ставало не по собі, й вони тихцем відступали назад, подалі від ґанку.
Мабуть, багатьом пригадалися колгоспні збори. На них йшли, як на свято — цілими сім'ями, набивши дома кишені гарбузовим насінням. По дорозі перекидалися з сусідами жартівливо-колючим словом; чоловіки вихваляли свій тютюнець, гомоніли про "політику" і види на врожай, жінки — про сільські новини. Засиджувались в клубі до поночі, докладно міркували над артільними справами... А це були не збори, ні, це були принизливі "оглядини": переможці хазяйським оком оцінювали свою робочу силу.
Один офіцер, високий, моложавий, з білими вусиками на застиглому, крейдяному обличчі, ступив крок уперед, плямкнув губами, видно, приготувався говорити. З-за його плеча визирнуло кощаве і в'яле, як недостигла груша, жіноче обличчя. Льонька очам своїм не повірив... Тітка Феля!
— Валько! — штовхнув Льонька брата. — Та це ж мати Ліщинського!
Валько покосився на Грицька, а той сіпнув Володьку Шумила. Хлопці здивовано витріщились на тітку Фелю: чого це полізла бухгалтерша до німецьких офіцерів? Можна було б запитати Адика, але він стояв спереду з роззявленим ротом, показуючи жовті вищерблені зуби.
Офіцер, той що з вусиками, проджеркотів по-своєму — і Ліщинська зігнулась, витягла шию, ніби понюхала гострим воронячим носом офіцерський погон. Потім задерла ніс і сказала:
— Громадяни! Це пан комендант, і вони дуже раді з вами познайомитися...
"Отаке! — подумав Льонька. — Бухгалтерша розуміє по-німецьки!.."
А —Ліщинська погордливо озирнула натовп і заспішила перекладати офіцерові слова:
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера прийшла сюди, щоб звільнити вас, тобто нас, від більшовицького рабства...
— Пан комендант кажуть, що велика армія фюрера наведе у вас, тобто у нас, справедливий порядок...
— Пан комендант кажуть, що вони поважають чесних громадян і не потерплять більшовицьких шпигунів, диверсантів і злодіїв. Хто не скориться новому порядку, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою на дереві, тобто на стовпах...
— Пан офіцер кажуть...
Словом, ще довго казали пан комендант, і стало ясно, що треба негайно здати німцям вогнепальну зброю (і де вона візьметься у колгоспників?), негайно приступити до роботи, негайно вивезти зерно, негайно відправити половину робочих коней для потреб переможної німецької армії, негайно... Кожне "негайно" кінчалося: "а хто чинитиме опір, пан комендант кажуть, що повісять вірьовкою..."
Комендант слухав переклад своєї промови і задоволено гладив кобуру нагана.
— Які будуть питання? — повела гострим носом Ліщин-ська.
Вже стемніло, і людський натовп здавався у сутінках холодною мовчазною стіною. Було тихо, і чулося навіть, як дзвенять комарі.
— Ну, сміливіше, пан комендант раді відповісти...
— Не, слухайте сюди! — вихопилося раптом з натовпу. — Як нащот земельки? Обча буде, значиця, чи вотдель...
Хтось, мабуть, турнув Швайку, бо він, гикнувши, подавився на слові.
— Да, нащот земельки, — підтакнув Федоренко. Біловусий офіцер поважно плямкнув* губами.
— Пан комендант кажуть, що ви, тобто ми, як вільні громадяни, маємо визначити самостійно: чи будемо хазяйнувати в общині, чи індивідуально...
— Ну як же?.. Гуртом... гуртом, — похмуро відгукувались жінки. — Куди нам... самим?
Озираючись, табунчанці стали поспішно розходитись, і кожен відчував за своєю спиною чужу невідступну тінь. Швидко впала на землю ніч, і в густій темряві загубилася сільська вуличка, потонули, щезли лапаті дерева, власне не дерева, а зрубане гілля, яким були замасковані притихлі німецькі гармати й танки.
Не бери чужого — опечешся!
Першою перемогою, яку здобули німці в Табунчансько-му, був розгром колгоспної пасіки.
На Нерубаївці, у вишневому садку, стояла добра сотня вуликів. Літом, коли сходить сонечко, коли в лузі тихо й парко, а трави пахнуть медом, в таку пору чисте, проціджене крізь густу марлю садів повітря наповнюється радісним гудінням. Цілими роями вилітають бджоли по нектар, і здається, від пасіки в берег тягнуться золотаві тремтливі нитки. Назустріч цьому потокові — вгору, до саду — рухається інший; отак іди за бджолиною трасою і потрапиш до вуликів.
Поліщуки не бачили, як німці громили пасіку. Але, за переказами очевидців, то була грандіозна битва.
Завойовники провели операцію за всіма правилами німецького воєнного мистецтва. Спочатку в наступ пішла могутня техніка. Як розлючені леви, рвонулись машини в сад, гнули й трощили вишеньки, перекидали вулики. Потім піднялася піхота і за димовою завісою сипонула на лінію вогню. Безстрашні штурмовики, відбиваючи нальоти крилатого противника, рачки й на череві підповзали до вуликів, хапали пахучі рамки і, зойкаючи від бджолиних укусів, набивали роти вощинами, а потім облизували розпухлі, зліплені медом руки.
За годину пасіка була спустошена. Заодно штурмовики розваляли й теплицю, де взимку перебували бджолині сім'ї. Після цього побоїща з десяток німецьких вояків, забинтованих з ніг до голови, відлежувались у польовому госпіталі.
Коло пасіки, а точніше — тепер коло її руїн, жив Адик Ліщинський. Валько все частіше задумувався: "Що воно за птиця — Адик?" Та й Льоньку він зацікавив, особливо після того, як його мати виступила в ролі перекладачки. І от брати зібралися до Адика. Хотілося, крім того, подивитися, що зробили німці на пасіці.
Хлопці сиділи на розваллі глиняної теплиці. До них непомітно підійшов Адик. Він був у новій кремовій сорочці, в коротких штанцях. Ріденький білий чубчик акуратно зализаний назад. Адик став ніби ще худіший — гостре зеленкувате лице, глибоко запалі світлі очі.
Сідаючи поряд з Поліщуками, Ліщинський поважно покректав і, мов ненавмисно, підсмикнув рукав сорочки. На його руці блиснув маленький годинник. Адик відкинув назад голову, підніс руку до очей:
— М-да, вже пів на третю...
Кому він це сказав, Валько не второпав. У нього чогось засвербів кулак...
Підійшло ще кілька хлопців, табунчанських і нерубаїв-ських. І всі, хто з подивом, а хто із заздрістю, розглядали Адиків годинник.
Сонце обливало землю вогнем, та сховатися було нікуди. Замість вишневого саду стирчали обчухрані стовбури; купи зів'ялого гілля, потрощені вулики були чорні, ніби після пожежі.
Хлопці пеклися на сонці, тоскно мружили очі. Валько копирсався пальцем у землі, недобре зиркав на Адика.
— А де ти взяв... годинника?
Адик недбало чвиркнув крізь вищерблені зуби:
■— Пан комендант подарували. В нашій хаті, знаєте,
штаб... М-да, штаб розмістився.
"Пан комендант подарували, — повторив Валько про
себе.—Бач, у матері навчився!" Кулак засвербів ще дужче.
— Значить, подарували? — спокійно допитувався Валько.
— М-да... Для них це дрібнички. То в нас, знаєте, голим тілом світили. А німці живуть — ого! У кожного машина, а,то й дві, дім цегляний, добра того — під стелю.
— Ясно! — сказав із притиском Валько.
— Ясно!—підтвердили хлопці. Льонька побачив, що вони переморгуються між собою і таємниче кивають на Адика. Ліщилський, не помічаючи того, торохтів далі:
— Ми, знаєте, відсталий народ. Живемо отут, як в печерах. А німці дадуть нам машини, ну, кожному — і мені і вам, хлопці, — відкриють школу, щоб ми техніку знали...
— Слухай, ти! — підвівся Валько (щоки у нього сіпалися). — За що все-таки подарували тобі?..
— Годинника? Ну, я чоботи чистив, обід офіцерам приносив...
— І офіцери тебе пригощали?
— Аякже! Хлібом... Такий пахучий...
— А ти нашого не наївся? — Валько за комір підвів Адика. — Не наївся? Тоді на, стерво... добавки! — і він, розмахнувшись, вліпив "добавку" в Адикове вухо.
Тріснула кремова сорочка, з перекошеним ротом упав Адик. Хлопці навалились на нього і загупотіли кулаками, як ціпами по снопу.
— їж до ригачки!
— Затикай пельку!
Адик в'юном звивався під ногами і щось белькотів, синіючи од страху. Раптом почувся жіночий вереск:
— О, боже!.. Що ви робите, йолопи!., хами!
З рогачем летіла в садок Ліщинська, ладна розтерзати хлопців на шматки...
Брати отямилися вже тоді, коли були далеко від пасіки — в густому чагарнику, на березі річки. Валько ніяк не міг заспокоїтись: "От потвора! І як земля таких носить?" Льонька слинив подряпане тіло, з тривогою думав: "Що ж тепер буде? Ліщинська не простить нізащо. Сама прибіжить до нас, а то й німців приведе на розправу..."
Ліщинську добре знали в селі, хоч вона й жила тут недавно. Приїхала з міста перед війною. Дали їй хатку, влаштували бухгалтером у контору. А вона чорно кляла всіх і все — і сусідів, і правління, і вчителів, і наші порядки. Недарма про неї казали — чорнорота. Частенько свою жагучу лють зганяла на синові. Колись, скаженіючи, так потовкла Адика, що він пролежав літо у постелі й залишився калікою — шкандибав на ліву ногу. Адик був якийсь прибитий, заляканий і водночас нахабний і жорстокий: сильніших за себе боявся, а над слабшими сам знущався з насолодою.
...Оглядаючись, хлопці проскочили тихцем понад річкою у свій сад і залягли: чи немає нікого у дворі? Ні, дома наче спокійно. А оно, на городі, мати з Лідою пораються. Картоплю копають. Дзень, дзень — сумовито обзивається порожнє відро.
Мати, болісно розгинаючи спину, раз у раз зиркає з-під руки на дорогу. Мабуть, їх, вітрогонів, виглядає. Обоє вони, Ліда й мати, як журавлі, що одбилися від свого ключа, печальні, одинокі на пожовклому від спеки подворищі. Коли хлопці виходять із засідки, мати опускає руки і мовчки, з докором дивиться на приблудних синів. Ліда стомлено хмуриться:
— Де вас носить?.. Совість би мали.
Хлопці скоріше беруться за роботу, щоб якось загладити свою вину. їм соромно перед матір'ю, вічною трудівницею, з темними, як сама земля, зашкарублими руками, соромно перед Лідою, що так рано похмурніла, схудла, ніби висохла на сонці.
Хрумкотить під лопатою коріння, дзенькає відро, а Ліда стиха ділиться сільськими новинами.