Справді, важкувато прогупало під вікнами, і одразу одні й другі двері ніби самі розчинилися. Черкес ввійшов, як завжди, швидко й громохко, мовби вкотився танком, і вже таїлась, грала, світилась на його веснянкуватому лиці насуплена, сувора усмішка, дехто б назвав ту усмішку несерйозною, чудною, химеруватою, та Павлик любив її: вся відкрита, баламутна, добра й незлобива душа світилася в ній!.. Картуз на лаву, витер Черкес спітніле чоло і з висоти свого двометрового росту стурбовано глянув на Павлика: як він тут жив без нього?
— Лови, Павлушо, на! Доп'яв-таки книгу, яку обіцяв тобі. Вчись! Не тільки Черкеса, а й більших птиць будеш бити своїм засушеним тістом, себто гамбітним ударом.
Ніби й хмар, неприкаяного осіннього вітру не було за вікном — ожив, заусміхався Павлик. З Черкесом прийшло до нього щось баламутне, кипуче, театральне й веселе: тут і начхоз з його жартами, і політ на Марс, і вітряк, який буде крутить динамо, і битва гігантських медуз у космосі. Та крім захоплених розмов,— ось він, дорогоцінний для Павлика подарунок.
Мати й не знала, що то за книга: вона лише бачила, як Павлик допався до неї, читав, хмурив біленькі щіточки брів, а потім старанно, прикусивши язика, щось виписував з книги, заглядав на дошку і сам з собою шепотів, переставляв легенькі, вже з білими головками (бо витерлись в руках) фігурки.
— Над чим ти, синку, мучишся? Той Черкес, він тобі стільки клопоту на твою бідну голову звалює...
— Ах, мамо, це книга про шахи! Дуже гарна, просто геніальна штука. Тут про Альохіна, тут про Капабланку й Чигорі-на; які то, мамо, люди були! Аби ж я раніше народився. Або почав щоб раніше, з першого класу, а то стільки пропустив...
— Господи, ти говориш, як старий. В тебе все, все ще попереду.
— Ні, мамо, вони починали з дитинства. От Альохін з п'яти років граг — і як він грав!
Павлик печально зітхнув, ніби розтратив років сто свого життя, розтратив на щось пусте й нікчемне — і вже не повернеш минулого. Ну що в нього було: гасав по селу, та дражнив пса Салабаевого, та стрибав, як вихор, з верби? А люди тим часом (і на таких же собаках) пробивались до полюса, мерзли, вмирали в снігах, падали з гондол дирижаблевих в океан, люди жили по-іншому і для іншого. "Та що там!" — Павлик зітхнув. А мати з любов'ю, сумом, болем подивилась на сина (чого він хмуриться?), вона з кожним днем відкривала в ньому щось нове й тривожне, або ні, зовсім не так. Вона просто бачила, як Павлик глибшає, росте, дорослішає, як він оживає, пнеться до чогось великого, як очі в нього наливаються розумом і гарячковим неспокоєм. Павлика вона, здається, розуміла, хоч і боялась за нього, щоб не перевтомився. А от Черкес, він так і залишався для неї химерною, трохи загадковою людиною.
От що її дивувало: коли вона заходила в хату (а Черкес мало не завжди сидів на стільці, грав чи щось шкрябав з Павликом), сидів спиною до неї, однак він одразу якось поникав, голову втягував у плечі. Не те що ніяковів чи розгублювався, а ніби хотів стати непомітним, меншим. Кидав їй через плече: "Здрастуйте!" —і втуплювався в книгу або в дошку, але й гра в нього йшла погано і фігурки сипались додолу. Він, здається, обминав її, хотів не помічати, бути далі, чимось вона його сковувала.
Байдачна готувала підвечірок, подавала синові й припрошувала гостя:
— Сідайте до столу. Разом повечеряємо.
Оце "повечеряємо" та ще "разом" так спантеличувало його, що він скоріше хапав свій картуз із лави і казав: біжу, спасибі, до зарізу нема коли! Проте вона бачила, як у нього спалахували вуха і на рябому лиці все змішувалось бурею: страх, усмішка, трепет віспинок, що темніли і немовби розпікалися до сизого жару. Байдачна знизувала плечима і осміхалася: двометрова солдатина — і схоплюється, як в лісі од вовка. Невже вона така страшна?
Жіночим оком вона давно примітила, що на гімнастерці в нього, на тій клешнюватій руці, пропалено темним кружечком рукав (мабуть, колись впала жарина з плити або цигарки). І от він сам, грубо, невмілою рукою по-чоловічому наклав латку і зашив дірку крупними стібками, та ще й товстою рудою ниткою. Хотіла сказати: "Давай, чоловіче добрий, я вам по-людському залатаю". А потім спитати відверто: ну чого ви самі? Чого байдикуєте? Невже ніколи не щеміло вам серце, не томилося, не тяглось до когось на муку?
Нетяга Черкес, хоч і сидів до неї спиною, ніби ловив на собі її погляд і її думки. Він крякав, ще більше хмурився і грізно впивався оком в дошку; він весь зосереджувався на Павликові, на шаховій баталії, гримкотів: "А я вас слоном, а я вас бивнями!" Він сипав отими начхозівськими жартами, та навіть Павлик підводив на нього брови: щось чулося в Черкесовому голосі, в його жартах ненатуральне. Наче людина хотіла заглушити в собі інший голос або від чогось відмахнутися.
Грубо пришита латка дратувала Байдачну, та раптом вона зупиняла себе, завмирала над самим краєм ями і — одступа-лась. "Господи, прости мене, яка ж я дуриндя!" Що в ній проснулося? Колишня Таська? Гірких мук захотілося? Мало їй горя? Он поруч Павлик лежить, а їй бозна-що лізе в голову. Одхрещувалаея, одганяла бісівський болотний туман, мару од себе (сивина ж пробилася в косах, спину їй ломить од горя), бралася скоріше за роботу, та все одно душу їй каламутило, пливли, обплутували її думки про себе, про цього покинутого чоловіка: забутий, недоглянутий він, такий же сирота, як і вона з Павликом.' Тут мимоволі Байдачна згадувала свого безпутного Василя, коханого мужа, який більше двох днів не сидів коло жінки і коло дитини; мабуть, вродився легким перелітним птахом і дома його нудило. "Аби ж ти був тут, моє серденько,— всю свою перекипілу гіркоту вона вкладала в те слово "серденько",— аби ж ти хоч колись, хоч на свято сім'ю свою словом, ласкою пригрів та сина свого пожалів, то, може б, і я душею не тліла, не мучилась в самоті, і Павлика б, може, лихо таке обминуло".
А Павлик, облизуючи сухі, припалені губи, забув і про біль, про кляту спину, яка німіла й пекучо терпла, про закров'янілі пролежні на тілі. Він обожнював свого Черкеса. Йому навіть здавалося, що Черкес і з'явився на землі для нього, для Павлика; і з фронту він прийшов, а може, його командування прислало саме для того, щоб один хороший хлопчик мав у себе доброго друга, такого незвичайного, як і видіння на стелі про Аравійську пустелю, бедуїнів і печерні міста. Павлик з великим азартом грав і під'юджував партнера:
— Ага, стережіться! Зараз вам гаплик буде, як правильно казав Салабай!
— А ми ще подивимось! А ми вас буй-туром!
— А ми оцею кобилкою, Вас Івановичу!
Мати слухала їхнє веселе сперечання і, правду кажучи, трохи ревнувала. Ніколи вона, ні раніше, ні тепер, не була настільки близькою — розумом, серцем, душею — до сина Павлика, не вміла, не могла так прив'язати його до себе, як цей нахмурений солдат-журавель. Чим він взяв владу над Павликом, як влюбив його в себе, все те було для матері трохи загадкою. Вона бачила одне: що скаже Черкес, те для Павлика і одкровення, і радість, і закон. Він якось набурчав на сина.
— Павле, треба обтиратись холодною водою, ти солдат. Руки, шию, плечі — ось так бери й обтирай зранку холодною водою, тільки холодною, не бійся, гартуй себе, побачиш: кров заграє! Був один австралійський письменник (я забув його прізвище), не те, що ти, а зовсім без ніг, так він об'їхав всю землю, в Сахарі, на Півночі був, і все через те, що обтирався холодною водою. Зарубай!
Тепер Павлик просив зранку мокрий рушник і мучив себе, терзав — на страх матері: морщився, ухкав, неприємно щулився, та все-таки обтирав своє тіло водою і спідтишка, щоб мати не бачила, обмацував себе: чи прибула кров до його зжовклої, трохи обм'яклої, блідуватої шкіри. А Черкес наступав далі:
— Бігать, стрибать ти не можеш, спишемо, як то казав нач-хоз. А руки? Бони ж здорові? Махай, роби зарядку, накачуй біцепси. Куди то годиться: б'єш Черкеса в шахи, а руки — зелені й худі, як бадилини. Давай за мною, в темпі!
Двометровий дядя вимахував клешнею і здоровою лапою, крутив під стелею млинки, а Павлик сміявся і повторював за ним. У низенькій хаті їм було тісно, і скоро вони падали стомлені і веселі, задихавшись, дивились один на одного збуджено: ай, молодці!
Деколи своїми вигадками і дивацтвами Черкес до смерті лякав матір. Прийшла вона з роботи, глядь — Павлик лежить з обмотаною головою: дротики, дуги на ньому, залізні якісь кришечки.
— Ой, более! Сину, що з тобою? Упав, розбився? Були лікарі? Що то вони зробили з тобою?
А Павлик лежить і загадково, навіть блаженно усміхається, й та бліда притишена усмішка м'яко ясевріє на його губах.
— Мамо, це радіо, не бійся. Називається детекторний приймач. Аж з Києва чути. А це не пов'язка,— навушники. Хочеш, послухай, музику зараз гарну вибренькують.
Він подав матері навушники, і вона з деяким острахом приклала одну блискучу кришечку до вуха. Щось у тій кришечці шкрябало, шипіло, а коли вона притулила блилече, долинуло тихе-тихе, якесь неземне бриніння пісні:
Із-за гір та з-за високих Сизокрил орел летить.
Пісню цю розучував Павлик у школі під старенький, захриплий патефон, мугикав потім і дома, і пісня нагадала матері і школу, і вербу на греблі, і все, що в них скоїлося влітку.
— Аж із Києва співають?
— Із Києва.
— Химерно. Чого тільки не придумають люди. Це він тобі еробив?
— Він.
— І жердину, мабуть, у стріху на хаті він встромив? Щоб у дощ нам затікало?
— То антена, мамо. Дощ не затікатиме, бо там тоненький дротик у хату проведено. Отой дротик ловитиме нам пісні, мамо, і тихенько гратиме.
Вже' одійшовши трохи серцем, мати засміялася з себе і сказала про свій безглуздий страх: їй здалося, як тільки вона вступила в хату, що Павлик упав з ліжка, розбив собі голову, і то його обв'язали туго якимись дротинами і обручами.
Зітхнула вона. Більше про Черкеса і його музику не говорили. Та в думках, Павлик по-своєму, а мати по-своєму, перебирали вони все, що прийшло до них з цим незрозумілим чоловіком. Для Павлика дружба з Черкесом — щось таке природне й неминуче, як повітря, як небо, як яблуні в чужих садах або як широкі їхні степи до самої Салган-могили, де мати насипала дорогу, коли він ще бігав; одібрало у нього ноги, дало йому Черкеса, тут все законно.