— Мудрість твоя, промінний, трохи осяяла й мене від часу, як в орбіті світла твого я перебуваю. Тож ні, володарю, я не йшов з ними, лише за ними. Не відступав ні на крок. А в печері вифлиємській був я поміж пастухами, кочовницьким вівчарем переодягнений. Мудреці ж, як зволив ти назвати мандрівних тих зорезнавців, злякались твоєї справжньої мудрости і втекли. Втекли, пануючий, бо ж зрозуміли, що їм місце між пастухами, а не за володаревим бенкетом...
Ірод витер чоло рукою.
— Угу... бенкет... Та ще й сьогодні той бенкет... Скільки тих турбот і праці... А тута ще маєш того Месію, Спасителя народів...
— Та що таке перед твоєю міццю Месія? — зайшовся щирістю Геліодор. — Лише єдине твоє слово, єдиний рух твоєї всевладної руки...
Ірод примружив стрибаюче око, а другим трохи презирливо дивився на свого найдовіренішого слугу. Знав ціну улесливих слів та запевнень вірности, але також знав ціну своєї влади і розмір слухняности, з якою приймали кожну його примху покірливі підданці. Примружив і друге око, а губами глузливо посміхався. Справді: кого він має боятись? Плазуючих рабів, яким дарує золото? Чи тих, що не золото, але щоденний хліб діставали з його ласки?
Зробив рукою недбалий знак, що хоче лишитися сам. Геліодор, радий, що обійшлося без вибуху гніву, склавши на грудях руки, прикрашені перстенями та браслетами, й кланяючись раз у раз, відступав до дверей, не обертаючись до володаря спиною. Нарешті замовк брязкіт його нашийних прикрас, ланцюгів та амулетів. Великі фалди заслони-килима повисли нерухомо над виходом і в покою тетрарховім запанувала повна тиша. Ірод залишився в своєму кріслі, що нагадувало курульне. Його тяжка думка розкручувалась помалу, немов повільний віл тяг велику вагу на високий копець.
Нехай би, дійсно, Син Божий!.. Нехай собі... Чи ж мало було їх на світі, синів богів та богинь?.. Діоніс, Феб, Аполлон... Діяна.. І що з того? Вибудують кілька нових храмів, настановлять нових жерців, назначать нові святкування. І добре. Ні світ ні людство на цьому нічого не втратять. Навіть придбає нове джерело розваги та забав... Але ж те дивовижне вірування, з яким він здибався тут, в Юдеї! Цей Месія нібито має відібрати владу всім володарям, стане одиноким, за ким підуть, кого будуть слухати всі. Він обіцяє радість і життя вічне... "Хто ж ти, що боїшся людини?" — згадав слова, читані в тих незрозумілих, таємних і темних пророцтвах юдейських. Студіював їх, бо ж той загадковий прийдешній Месія чомусь не йшов йому з голови. "Боїшся людини, яка вмирає, а Господа Творця свого забуваєш", — говорить їх пророк Ісая. "Щоденно тремтиш перед лютістю гнобителя, що надумав стратити тебе"... Хм.. Для них гнобитель — це він, тетрарх.. Ах, на всіх безсмертних!.. Добре! Коли він гнобитель, то мусить їм показати, народженим і ненародженим і мудрецям і пророкам, що там де є він, Ірод-тетрарх, не може й не буде іншого володаря, як тільки він сам. Досить! Жодних Месій, жодних спасителів і жодних надій! Він дбає сам про всіх, і нема їм чого ані надіятися, ані виглядати спасіння. Без пророків він і сам добре знає, кого взяти під захист, над ким простягнути руку караючу... Але треба цей... непорядок якось припинити.
Підвівся і підійшов до вікна. З-поза відтягненої заслони вилився на нього промінчастий пурпурний водограй променів вечірнього сонця. Пурпур послався йому до ніг, одяг його світляним плащем, увінчав червоною авреолею.
— Почекайте! Я таки знайду на вас спосіб! — промимрив, відвертаючись від сліпучого проміння. — Не забудете довго мого наймення!..
Здалеку долітали різкі згуки сурми. То сповіщали з юдейського храму, що настала година офірування і молитов...
А ввечері розмови гостей, співи, флейти й арфи не розгладили зморщок на тетрарховому чолі й не втишили підстрибування його повіки. Він все думав, автоматично перекидаючи з руки в руку охолоджуючу кришталеву кулю, й помалу висмоктував з келеха охолоджене снігом вино.
Гостей огорнув неспокій, який щодалі збільшувався. Ох, ті турботи на чолі володаря, це ж — хмари на небі: що більше їх, то неминучіша хуртовина! Яка ж причина? Вісті з Риму? Нездоров'я? Ой, ой, хто ж буде в неласці? На кому зірветься досада панська?
Поривами холодного вітру перелітали невисловлені запитання, прикрашені вінками голови схилялись одна до одної, питаючись лиш поглядом.
Раптом блиснули тетрархові сіро-олив'яні очі. Наче вмить помолодшало обличчя. Ірод уп'явся поглядом в рудоволосу сирійську танцюристку, що звивалась перед ним на широкому килимі. Танок її був низкою поз, переливчастих, мов гра хвиль, змінливих, як форми хмарок. Хвилинами її всю накривало мідяно-червоне волосся, хвилями виринало алебастрово-бліде обличчя і пружний торс, рясно обвішаний дзвонячими прикрасами. Дим ладану з золотих кадильниць інтриґуюче сповивав дівчину, творячи ніби якусь містерію у хмарі.
Тетрарх, не відриваючи очей від танцюристки, нахилився до Геліодорового вуха. А той з радісною слухняністю схилив голову, щасливий, що зрозумів і поділяє тетрархове захоплення. Але ж враз обличчя "тетрархової тіні" згасло.
— Наказую без проволоки вимордувати всіх хлопців від двох років і нижче, — спокійно відказав Ірод. — Найпильніше провести наказ у Вифлеємі та околицях. Месія-людина не врятується. Бога ж вбити не можна. Зрештою, — тетрарх усміхнувся на повні уста, — Бог мені не страшний, бо ж наші шляхи різні і не можуть зустрінутись. Нам — не по дорозі.
__________________________________
[1] Тетрарх — правитель четвертої частини країни. У І ст. саме на чотири частини було розділене Ізраїльське царство
[2] халдейські мудреці — від прадавніх часів у Халдеї (Південь Месопотамії) процвітала астрологія, країна славилась своїми пророками і чаклунами.
********************************************************************************************************************************************************
ЩО Є ПРАВДА?
— Увільнити, Йосипе?.. Я ж бо не цезар, а лише прокуратор Юдеї.. Тієї Юдеї, що ненавидить мене і одночасно боїться, а тому вічно намагається знищити мене в Римі. Хіба ж ти сам не чув, як гукали, витикаючи мені мало не зраду цезаря? Вони завзялись за всяку ціну позбавити життя цього свого могутнього пророка, незважаючи на те, цар він чи не цар. Тепер вони вже не випустять його зі своїх пазурів. На відкритий бій вони не здібні, але хто знає, яку підлоту ще можуть вигадати? Їх зброя — лише наклепи, зрада й брехня...
Пилат несподівано урвав мову. Він був схвильованим проханням Йосипа Ариматейського; воно було таке саме, як вранішні благання його дружини Прокули, яка мала страшні сни-видіння. Схвильований прокуратор забув, що той, до кого він говорить, юдей.
Однак гарне Йосипове обличчя не виявило ані образи, ані обурення, тільки глибокий смуток. Голова низько впала на груди, біле тьмяне лице потемніло не лише від тіні, яку кидала на нього низько спущена арабська загортка, двічі пов'язана навколо голови зеленим дорогоцінним шнуром.
Пилат помовчав і глибоко зідхнув.
— Я не хотів вразити тебе, друже. Ти це знаєш. Як щирого приятеля приймає тебе Понтій Пилат. А коли римлянин дає своє приятельство чужинцеві, та ще й з народу, підвладного Римові, то, очевидно, знає що робить. Знає також і те, що така приязнь повна підводних скель та каміння, яких іноді оминути ніяк не можна.
Йосип підніс немов освітлені зсередини прекрасні очі.
— Знає, прокураторе, й чужинець, що саме він робить, коли приймає приязнь римлянина. Особливо, коли той римлянин ще й прокуратор.
— Зрештою, — продовжував свою думку Пилат, — мені здається, що ти завжди в опозиції. Помітив я те, що вони б радо знищили й тебе, як і мене. Ти, й справді, зірвав з їхнім Законом?
— Бо вони зробили Законом цілу сітку заплутаних обходів закону, лукавства, компромісів, ошуканства, подвійної моралі: одну, щоб проповідувати її в храмі в суботу, другу — зручнішу, для щоденного вжитку проповідників насамперед.
— Так... Ти не вважаєш цього палацу за нечистий тому, що живе в ньому римлянин. Бути гостем за моїм столом — для тебе не є знечищенням. Властиво... — на хвильку Пилат завагався. — Властиво, що може в'язати тебе, вільного душею і з ясною думкою, належного більш цілому людству, ніж якомусь окремому народові, що в'яже тебе з цим людом рабської психіки і наскрізь рабської вдачі?
Обличчя Йосипа лишилось нерухомо спокійним, лиш ніздрі орлиного носу трохи затремтіли:
— Понтію! Скільки століть цей нарід був у неволі? В неволі тим тяжчій, що ділила його з переможцями віра, яку гноблено. Тобто увесь світогляд, всі ідеали, мораль — все було гноблене й викорінюване. Що ж дивне, що батьки-раби могли виховати лише рабів-синів і онуків?!
— Але ж ти... Йосип розклав руки:
— Я... я, хоч що я робив би, хоч що думав би, я залишусь сином свого народу. Навіть, хоча б я не хотів цього з усього серця. І кров'ю, і духом я — їх. То дарма, що говорю, наприклад, твоєю мовою, як рідною, грецьких мудреців та поетів читаю, як власні святі книги, але ж ні греком ні римлянином від того я не став. Щось має в мені залишитись суто моє, й це щось завжди стоятиме стіною між мною і чужинцями. — Легенько махнув рукою, помітивши Пилатову усмішку, яку ледве можна було вловити. — Стривай! Тебе напевно попереджали, що я — зовсім не юдей, а навпаки, зрадник і ворог юдейства?
— Ну, ясно! Але що ж в'яже тебе з ними? Чому ти ходиш до них і на їхні наради та береш участь у їх дивовижних суперечках? Нарешті, от і нині підносиш свій голос за цього, як вони кажуть, підбурювача проти Риму, претендента на трон Давидів чи то Соломонів?..
— Не за претендента, Понтію — за Месію!
— Нехай, про мене. Бо ж мені це однаково. Зрештою, я й не мушу знати тих тонкостей. Але що тобі, Йосипе, Месія? Отой Месія, що вперто сам на смерть іде і дає мені зрозуміти, що це невідклично мусить статись? Я даю Йому явну змогу врятуватись: і варту Його зменшив, і раз у раз переводив Його з в'язниці туди й сюди, гадав, що учні Месії легко відберуть Його від вартівників; а отже, Він, як і Сократ, не хоче порушити закон, дарма що провини за ним нема жодної. Що ж тобі, Йосипе, цей Месія?
— Месія, Понтію, — це відродження мого зганьбленого, знищеного і дощенту спідлілого в утисках народу.