Це нагадав йому оден з його сторонників, і закінчив так:
— Має який там арендар в місті заробити на могоричу, котрий заплатить Тучко, то краще хай заробить свій арендар шляхотський жид Мошко.
Зібрана шляхта повела попід руки обох противників просто до місцевої Заріцької коршми. По дорозі ще сипали на себе погрозами і лайкою, та шляхта зацитькувала їх як могла, навіть затикали їм руками роти.
— Мошку! — крикнув з порога шляхтич, що прийшов перший,— став шабасівку, а то пейси не твої.
* Лікарські оглядини.
Мошко знав добре шляхотські звичаї. Як лише почув в селі крик, догадався, що щось буде, а коли
побачив зближуючуся громаду, то прилагодив зараз усьо: горівку, вишняк, рум, гугель, сир, сметану, кришену цибулю.
Тепер усе це появилося в мить в коршмі на столі і Мошко стояв готовий до послуги.
Павло Федькович Стефанів узяв перший чарку з го-рівкою в руку і говорив голосно:
Панове шляхта! Мир вам і вашим хатам і вашим малжонкам і всім христіянам. До вас пю панє Якимє, на згоду і братерство, моспаненьку. Поперечились як це нераз між шляхтою трафляється, а тепер помирились як треба, як пристоїть добрій шляхті з діда прадіда, моспаненьку, віват! Хай вся сварка, колотнеча і так далі,— моспаненьку — всяке — моспаненьку — діявольське ізображеніє йде на ліси, на гори, на болота непроходимі, недоступні, де — моспаненьку — перець не росте, а когутячий голос не доходить. Ми все — моспаненьку — поладнували, шляхотські непорозуміння між собою, і від прадідних звичаїв — моспаненьку — ми не відступимо. Суд хай буде для хлопства, а не для нас. Ніхто, а цим менче який там писарчук — моспаненьку — не сміє знати, що в нас у селі робиться і як ми живемо, а то візьмуть нас люди на язики... любімся і мирімся — моспаненьку...
Віват! — кричала шлята, і чарка пішла кругом. Було ще рано, і кождий випив радо і став закусувати. Мова Федьковича всім подобалася. Оден Даньо Проч-ко не був з того вдоволений, бо це він ладився говорити, він же був в селі найбільше письменний, бо ходив до міста в школу і знав по німецьки, а Федькович його перебіг. Він не хотів свого подарувати і зараз при другій чарці заговорив: .
Та панове, панє дзєю, як шляхта почубиться, то не є ніц ані раз. Бо де чубляться, там любляться, а можна сказати "віцеверза", де любляться, там чубляться, панє дзею. А нам треба любови і братерства, панє дзєю, щоб із нас хлопство не сміялося. А то булоб дуже зле, панє дзєю — коли хлопство схоче з нами за панєбрацє — свиня з пастухом. Згода і братерство! віват!
Та цеї промови вже ніхто не слухав, бо кождому було пильно випити і закусити. Чарка кружляла без-впинно.
По довгих припрошуваннях і намовах та ну-кан-нях противники вкінці подали собі руки і пішли собі в обійми. Поцілувалися на згоду і братерство. На цім скінчилася церемонія перепросин таких звичайних поміж шляхтою, яку треба було основно запити. Тепер. сиділи погоджені противники побіч себе за столом, товкались чарками і цілувалися частенько, та слюбо-вали собі вічну згоду і братерство. Оба були дуже з цього раді. Тучко з цього, що тепер Ясьо замкне собі хавку раз на все і буде з ним спокій. Зноваж Ясьо не матиме ворога в такім дуку, як Тучко, котрий може йому в дечім помогти. От цеї осени його син ставати буде до рекрутації, а Тучко як поговорить за ним, то певно його не візьмуть.
По селу пішла гомоном вістка, що Тучко з Я сем помирились і тепер у Мошка запивають згоду.
А ви не йдете там подивитися? — каже Владко Гринів до старого Штокала, що стояв на воротах своєї оселі.
А мене там чого? Оден чорт їх посварив, а тепер другий розпиває. Чи одно, чи друге, то образа Божа.
Запивання, або як шляхта каже, напиваннє протяглось до полудня. Мошко все, що давав, записував крейдою на дверах в алькири із середини. Це всьо буде платити ІГучко, котрий в таких разах не дасть себе засоромити такому худопахолкови як Лесів Ясьо.
Вкінці котрийсь шляхтич заспівав всегласно:
Час до дому час; Не треба тут нас. Буде мене жінка бити, Нема кому боронити... Час до дому час...
Другі за ним підтягали. Кождому нагадалося, що сьогодня робучий день, а він його змарнував, і справді час йти до дому.
Тучко вертав до дому під руки з Лесевим Ясьом, котрий так собі підтягував, що не міг на ногах рівно устоятись. У Тучка була голова міцніша і держався прямо.
Знаєте, браця Якиме — вигралисьте у мене межу, ну щож? вона ваша... та я вам ще вдруге тільки відступлю... бігме так правда, як я шляхтич гербу Сас... Зараз завтра відорю власним плугом при свідках... Ось бачите, який я, моспане... далебі! Абим так здоров був... Як братерство, то братерство.
Ні, брацє Янє... що я виграв, то виграв, але зараз нині я вам кажу те саме відорати, а кошта процесу, що ви мені заплатили, то зараз зверну... Абим так Бога при сконанню видів... Не хочу, щоб на мені було тільки чужого, о! — Він став зараз шукати по кишенях за своїм гаманцем, та Ясьо його зупинив за руку.
Ні, брацє, я того не хочу. Заплатив, то заплатив... пропало, що з воза впало, а право таке, що хто програє, той платить.
Підійшли так під хату Лесьового Яся і тут розпрощалися.
Ясьо держачись плота поплівся в хату, а Тучко насунув кашкет на вухо і попрямцював до себе.
Жінка вже знала, що сталося. Він поцілував її в руку
— Я на підпитку, нічого не буду їсти, а йду спати... Ти моя малжонка, моя пані, шляхтянка, ось що...
Він зараз при помочі жінки роздягся, а за хвилю хропів на всю хату.
Андрієві сказали на полі, де копав картофлю, що Лесів Ясьо геть побив і покалічив вуйка, що в селі така буча завелась між сторонниками одного і другого, що вуйко ледве живий з того вийде. Андрій покинув роботу, узяв від наймита, що недалеко орав їсник і побіг в село навпростець через ріку. Та зараз при першій хаті довідався правди, що тепер як раз запивають згоду у Мошка. Він лише махнув рукою і вже навіть до дому не поступав, а завернув в поле до роботи. Сеж було таке звичайне, буденне між шляхтою, що й говорити не було варта. От добре, що ті два в селі помирились, то тепер вже Ясьо не буде язиком молоти.
Андрій кождого разу, коли їхав в поле брав з собою рушницю. Може що трафиться. Над вечером йому сказали хлопці, що пасли корови на стерниску, що на мочарах присіло стадо диких гусей. Він не видержав, щоб не піти там, хоч то було досить далеко. Криючись так поза корчами ловини підкрався аж до мочариска, поки не скрився за копицею сіна. Тут викрутив з рушниці дрібний шріт, відірвав від камізель-ки сталевий округлий гузик та налаштував рушницю. Незамітно висунув її з поза копиці і стрілив між гусей. Одну вбив на місці, другій проломив крило, а відтак добив цівкою. Решта гусей підняла тужливий гвалт і відлетіла. Андрій приніс у вечір дві гуски повязані за ноги.
Вуйко ще спав. Вуйна порадила йому, щоби одну гуску післав Тачинському.
Післанця по дорозі стрінув вербинецький дідич і дуже дивувався такій штуці, бо йому ще ніколи не поталанило підійти дикої гуски. Пан приобіцяв собі, як лише стріне Тучка, сказати йому, що хоче блище пізнати того малолітного, що так добре стріляє.
Заки ще дали за заповіди, поїхав Тучко з Тачин-ським до міста списати у нотаря предслюбну грамоту. Зося мала дістати нивку за рікою, три корови, пару коней, ллуг, борону, віз, візок і ціле придане. Для себеж вимовив Тучко — але це вже поза письменною умовою — обіцяних вже двісті ринських сороківцями з маткою боскою, російського імперіяла, а надто Тачинський обіцяв шляхотським словом, що Андрій, як стане повнолітним, не буде наставати на складання рахунків з опіки. Тучко знав, що коли Тачинський не піддасть тої думки Андрієви, то ніхто другий того не зробить, а сам суд того не буде жадати, бо Тучко сам о це постарається. Коли з Андрієм розстанеться добре, то він із самої вдячности і пошани для його особи про рахунки нічого не згадає.
Тепер треба було подумати о полагоді ріжних формальностей* в суді, і це взяв Тучко на себе. Розуміється, що кошта сих заходів мав понести Тачинський. На ці кошта порахував Тучко два повні міхи гарних, вибраних зимових яблок зі саду Тачинського, котрі завіз Равро до пана судії за дозвіл на женення.
Андрій пригадував вуйкови, що тепер під осінь тре-баби виладити хату, в якій сидить римар Людвік, і треба його звідтам усунути...
— З цим нема так чого спішитися,— говорив Тучко,— на це ще досить часу, бо я його раз-два з хати викину. Я вже Людвікови сказав, щоб собі шукав ин-шої хати. Впрочім він сам знає, що ти женишся і хати тобі треба.
Остаточно вуйко післав до Людвіка Равра з приказом, щоб до тижня опорожнив хату. Та Людвік сказав від разу, що ані не думає перед зимою перевозитися, а коли вуйкови це не влад, то хай його подає до суду.
Тоді пішов Тучко сам з Андрієм до Людвіка.
илухай, Людвіку! Мені цеї хати потреба для власника, котрий жениться незадовго. За дві неділі має мені бути хата порожна, а ти шукай собі иншої.
Мені також цеї хати треба і не гадаю уступатися. Чинш я плачу правильно, хати не руйную, і чогож більше від мене хочете?
Що? Ти смієш зі мною перечитися? Тобіж кажу, що хата потрібна для власника і фора зо двора.
Прошу мені тут не робити криків, бо як я за хату плачу, то я в ній пан.
Ти волокито! — кричав Тучко і тупотів ногами.— Виносися мені зараз на сміття з своїми ба-хурами, а хата має мені бути порожна...
Ані мені сниться; мені ще рік не вийшов.
Андрій не міг з дива вийти, де у того бідного покірного римара тільки зухвалости набралося ставати з язиком проти всемогучого Тучка.
Вийшли оба на двір, а Тучко каже:
— Чи ти чував таке? І я буду мусів з цим лапсердаком волочитися по судах! Але не журися, це скінчиться в суді раз-два.
Андрій справді повірив сьому, що як Тучко візьметься до нього, то справа скінчиться раз-два і добре. Але йому було пильно, бо хата облетіла і треба її було до ладу привести, ще поки настануть осінні слоти. Андрій горячився.
А можеби ми так його без суду з хати викинули? — Він ріжні штуки бачив у вуйка.
Е! так не можна, то булаби кримінальна справа... Але я його провчу, що мене попамятає...
Але в суді може справа проволочися над всяке сподівання і може треба буде з цеї причини і весілля відл ожити...
Не журись! Весілля не треба буде відкладати, а ти з жінкою на вулиці жити не будеш.