Петро, маючи те на умі, ірав неуважно і кілька разів остав "дурнем". Нарешті поклав карти на столі:
— Як би воно не було з тою хуртовиною, а мені конче треба їхати. Моя душа прочуває якесь лихо...
— Вибачай, сину, але я тебе в таку негоду не пущу з хати. А з негодою буде таке, як щороку у березні буває. Буде вихура, намете кучугури снігу, похолодніє; потім хуртовина ущухне, буде морозець, а далі засвітить сонце і буде відлига, вода попливе річками, вітер просушить болота, прилетять бузьки та журавлі,— весна буде.
Це батьківське жартівливе балакання ще гірше дратувало Петра. Глянув знову крізь вікно і бачив, як вітряк швидко обертав крилами...
Петро так схвилювався, що не міг на місці всидіти і не хотів вже дивитися на карти.
— Нехай буде, що хоче, тату, але я таки їду. Пам'ятайте, що я живу близько Слов'яно-Сербії.
— А що зробиш, як я тебе не пущу? Полковник розвів руки, наче хотів його задержати:
— Битися не будеш зі мною, а я таки зовсім спокійний і не сподіваюся жадної небезпеки...
Петро дивився крізь вікно. Тепер вже став падати сніг великими платами і так закрив світ, що нічого не було видно.
Та в цю хвилю ввігнав у ворота хутора козак, увесь вкритий снігом, під'їхав під ґанок, зіскочив з коня і пустився прямо в сіни.
Петра ткнуло якесь лихе прочуття, і зараз вибіг у сіни. У нього билося серце молотком. Козака пізнав зараз, то був десятник Покотило.
— Що сталося?..
— Вертайте чимшвидше... У нас нещастя трапилося.
Петро затяг Покотила в хату... Нехай і полковник почує.
— Як лише ви від'їхали, напали на нашу оселю драгуни з тими двома москалями, що недавно ночували у нас. Ввігналися до хутора і стали усюди нишпорити, розбивали комори та скрині і виносили усе добро. Усе вантажили на сани. Говорили, що це все йде на царську казну... Осаул Дутко не давав, та його зарубали шаблями. Пані сотничиха стрілила з мушкету і вбила якогось драгуна, та її шаблями зарубали. Наших козаків під ту хвилю на хуторі не було — порозходилися в село, бо ніхто не сподівався такої напасті. Нас усіх було не більше десятка, і тих вони поконали. Як я побачив, що сам нічого не вдію, викрався із хутора в село, узяв коня і пригнав сюди,— трохи душі з мене не виперло.
— А що з моєю дружиною сталося?
— Вашу дружину схопили, пов'язали рушниками, загорнули в кожухи і кинули на сани,— я більше нічого не знаю.
Петро, почувши таке, трохи не минувся. Схопив себе руками за голову і не знав, що йому тепер робити. Стояв безрадний, мов мала дитина. При ньому стояв батько.
— Не втрачай розуму, Петре, бо його тобі тепер найбільше треба,— бери моїх козаків, скільки буде треба, і здоганяй...
Полковник вийшов на рундук і гукнув так, що й хуртовину переглушив:
— Терешку, осауло,— сюди мерщій!
Вернувся в хату і почастував десятника Покотила горілкою. Козак тепер дрижав, і вода з нього стікала. Петро став надягати кожух, та батько його здержав:
— Ще час, поки козаки зберуться, бо самого тебе не пущу.
Ввійшов Терешко.
— Слухай, товаришу: сталося нещастя. На сотників хутір наскочили москалі, Дутка вбили, сотничиху зарубали, а Степаниду захопили. Треба Петрові помогти та здогонити розбишак...
— Та ще якраз чортяка таку хуртовину наслав, що світа Божого не видно,— каже Терешко, сіпаючи себе в потилицю.
Петро ломив руки в одчаю.
— Не нарікай на Боже провидіння, Петре,— уговорював Терешко.— На мою думку, це й добре. Якби тепер гарна погода, то москалі з добиччю вже були б на Гетьманщині, а туди нам дорога заперта. А в таку хуртовину, то вони далеко не заїхали і мусять в дорозі припинитися. Я навіть догадуюся, де вони тепер сидять. Бодай цю ніч мусять переночувати ще на нашій землі...
— Ти, певно, думаєш про коршму на Кривулі? — каже полковник.
— Так, (про) Кривулю! Вона на шляху на Гетьманщину. А така велика, що помістить дві сотні драгунів. Там ми їх знайдемо певно... Тепер я йду козаків збирати, а ви надто не турбуйтеся, бо це нічого не поможе...
Терешко пішов до куріня. Полковник приступив до Петра і взяв його за руку і поцілував:
— Не вдавайся в тугу, Петре, — воно велике нещастя, та воля Божа ще більша. З тобою посилаю Терешка. Він хитрий, мов лисиця, а коли він зразу не казав нічого, то він певний, що погоня вдасться.
На майдан виїздили козаки. Петро надів кожух, припняв шаблю, узяв пістолі та кинджал. Полковник вийшов за ним на рундук, і — до козаків:
— Хлопці, справляйтеся добре! За нинішню вашу нелегку службу я кожному з вас виплачу по п'ять золотих червінців. Не жалуйте ні труду, ні коней. А візьміть харчів з собою...
— Усього взяли доволі,— каже Терешко. Петрові підвели коня.
— Боже, тебе бережи, і свята наша січова Покрова,— каже полковник.— 3 Богом!
Хуртовина не вгавала. Вихор курив снігом, що світа Божого не було видно. Виїхали за ворота. Полковник хрестив їх. Потім вернувся в хату і переповів сестрі, яке нещастя трапилося...
VI. НА ЗАПОРОЗЬКІЙ СІЧІ
З важким серцем виїздив сотник Жук з свого хутора. Він був певний, що Москва помститься і він більше не побачить свого хутора.
Настала пізна осінь з приморозками. Поспадало з дерева пожовкле зів'яле листя, пожовкла степова трава. По степу гонив вітер сухе перекотиполе. Стелилося обмерзле інеєм осіннє павутиння. Усюди царив сум. Відлітали стадами дикі гуси, жалібно та скорботно гегаючи. Гайвороння, надувши на собі пір'я, сновигало великими плахтами по степу, шукаючи поживи, і сумно зловіщо крякало.
Таке саме було в душі сотника-вигнанця...
Він знав добре запорозькі землі, знав кожну оселю, знав, у кого йому можна переночувати. Був дуже обережний, бо знав, що царські шпиги шнирять по всіх землях запорозьких.
Одного дня стрінув по дорозі у білий день чету козаків, не більшу десятка людей. Не було чого боятися, і сотник не вступався їм зі шляху. Може, довідається від них чого важного для себе. Порівнявшися з ними, помітив, що вони мали на возі якогось в'язня, закованого в кайдани.
— Куди Бог веде, товариші?
— На нашій паланці піймали бунтаря,— каже отаман чети.— Проти царя бунтував козаків, і наш пан сотник Никифор Гнида піймав його та приказав відвезти до найближчої московської станиці і там передати.
— Чи він у вас що вкрав?
— Нічого не вкрав, лише бунтував. Це якийсь донець і погано балакає по-нашому.
Сотник під'їхав до воза, кинув оком на в'язня і зараз пізнав бідолашного Єгора Слабова. Лежав на возі обдертий, мов гиря, побитий і скований ланцюгами. Слабов пізнав зараз Жука, котрий давав йому знаки очима, щоби мовчав.
— Що ви за це дістанете, якщо віддасте цього чоловіка москалям?
— Нам, либонь, нічого не дістанеться, та пан сотник говорив, що за нього заплатять із царської казни великі гроші, бо це великий бунтар.
— Знаю й сам, скільки,— більше як дві тисячки рублів золотом — гарні гроші. А ваш пан сотник, либонь, татарин, що людьми торгує, мов худобою. Та чи знаєте ви, що станеться з тим чоловіком, як його віддасте царським людям?
— Не наше діло,— казали відвезти, то й веземо.
— Ваш сотник — поганець, гірш нехриста, а я — козацький сотник і я не дам повезти його туди, куди ви пустилися.
В руці сотника блиснув пістоль, спрямований в груди десятника:
— Зараз віддай ключ від колодки, а то не жити тобі!
Конвой збентежився, сотникові люди добули ша-бель і обступили їх.
Десятник конвоя вийняв ключ і передав його сотникові.
— Ти його сам розкуй,— крикнув на нього,— а швидко! А ви, сліпі воли, не рушайтеся, бо усіх переб'ємо.
Тоді десятник зліз з коня і розкув донця.
— Сідай, брате, на цього коня та їдь з нами.
— Та це мій кінь,— каже десятник,— його не дам.
— Купиш собі другого, як царська казна заплатить тобі за в'язня. Та ще віддай шаблю і пістолі.
Донець скочив з воза, випрямився і вмить роззброїв десятника.
— Ти, небоже, ще й кожух свій йому дай, бо донцеві буде холодно їхати, а ти як добре побіжиш навпростець до твого славного сотника, то зіпрієш.
Нічого було робити. За хвилю донець був вже в доброму кожусі, при шаблі, з пістолями за поясом. Він миттю скочив на коня.
— Ви, хлопці, вертайтеся щасливо додому і скажіть вашому славетному пану, що кланяється йому сотник самарської паланки Пилип Жук, що зве його псу братом, душепродавцем, царською гончою собакою, і переказує йому, що як його коли піймає в свої руки, то прикаже живого у землю закопати. Ну, завертай бики, нехай я бачу. Бачите наші рушниці? Коли б котрий був цікавий обернутися і подивитися за нами, то певно дістане кулею в лоб, бо ми стріляємо добре.
Конвой поїхав в степ, не оглядаючися. Сотник завернув зі своїми в другий бік і поїхали своєю дорогою.
— Що ж ти, товаришу, за той час робив, розкажи мені.
— По козацьких оселях товкся та людей піднімав на наше діло, та, либонь, нічого з того не вийде. Усі вони такі самісінькі, як у вашій паланці. Багатії бояться виступати та з царицею зачіпатися, а сіроми йшли б радо, та не мають проводу. Мене якось не чіпали. Аж той клятий Гнида. Притакував мені, на все погоджувався, та коли мене підпоїв і я заснув, то вже прокинувся рано пов'язаний кайданами.
— Зрадив тебе, бачиш. Слухай, товаришу, я втікаю на Січ, бо за мною вже ганяються царські шпиги. Обидва туди поїдемо, оба ми — бездомні скитальці.
Сотник розказав усе донцеві:
— Усе мусив покидати, майно і родину, за те, що за добре діло, за громаду постояв. Зле буде з нами, пане-брате. їду на Січ: коли там не доведеться розру-хати просте козацтво, то ми пропали.
— Боже тобі помагай! На вашій Січі знайду і моїх земляків — ми тобі будемо помагати...
Як приїхали на Січ, то зараз і розійшлися. Сотник пішов до свого, корсунського куріня, донець — між земляків, до донського. В першу чергу пішов сотник до кошового батька йому пригадатися, як звичай велить. Там застав кількох старшин і розказав їм усе по правді, що з ним сталося, свою останню пригоду з москалями. Всі висказували своє незадоволення за те, що їхню землю забирають під якихсь балкан-ських приблудів, але на таке немає іншої ради, як післати послів до цариці і світлішого Потьомкіна, їхнього товариша кущунського куріня. Були між старшинами такі, що вірили в те, що про це забирання землі ні цариця, ні світліший нічого не знає, бо все те роблять московські пани на свою руку.
— Немає для нас щирішої людини, як наш товариш кн(язь) Потьомкін,— каже кошовий.— От я недавно дістав від нього листа, де мене батьком величає і просить, щоби йому роздобути якого гарного коня, на якім він міг би по-козацьки погарцювати, а яку гарну табакерку я від нього потім дістав,— хвалився кошовий Калниш.
Сотник Жук аж скипів, почувши таке:
— Блаженні, що вірують.