А так, вернувши на село, мусив би вертати до плуга та робити панщину. Ще чого доброго взяли б у замок на панського козачка.
Тою думкою лише втішався, що на Січі живе його брат Максим і буде їм обом якось відрадніше. Усі його побоювання на випадок повороту в Гаврилівку піддав йому брат Максим. Він добре тямив порядки в Гаврилівці. Знав добре недолю своїх братівселян, панських підданців. Від тих гараздів мусив тікати, хоч як тяжко приходилось кидати свою хату, рідного батька та сестру, котру так дуже любив.
Бувало, Максим виведе Івася на січові вали, посідають там і він йому розказує усе. А Івась хоч не одно з того бачив, та не міг тоді гаразд розуміти. Тепер йому усе прояснилось, стало зрозумілим. Жаль йому було, що нарід тільки терпів від панського лихоліття, а на се не бачив він ніякої ради. Приходило йому на думку, щоб так ще батька спровадити на Січ, та що ж зробити з сестрою? Жінкам не вільно на Січі жити, він се знав. Хіба ж її оставити самітньою без ніякої опіки? І так погано! Та хай воно буде що хоче, але вертати йому в Гаврилівку ніяк.
Тим часом зближався кінець шкільного року і до-річний екзамен. Школа ладилась до того заздалегідь. Хлопці вчились співати. Вчили їх всіляких віршів, бо шкільному отаманові дуже залежало на тім, щоб його школа показалась перед світом не гірше київської. Він знав, що ті гості, які сюди поз'їздяться, були теж на полисах київської школи, люди бувалі і чим-будь не вдоволять себе. Отаман працював сам і підганяв своїх підручних. Робота була в цілім розпалі, поки не наспів день іспиту. Гості з'їздилися з усіх поблизьких паланок. Поприїздили паланчані отамани, полковники, сотники, знатні запорожці, а кожний з десятком або й більше своїх козаків. Гості примістились по куренях, або таки на базарі порозпинали свої шатра.
На Січі стало гамірно.
В день екзамену прибрали хлопці січову школу, замаїли зеленю, висипали поміст свіжим білим піском та заквітчали зіллям.
Рано відправив січовий священик службу Божу, на якій школярі співали. У церкву посходились гості і козаки. Гості були святочно одягнені, у червоних, жовтих, синіх, малинових жупанах, в богатих контушах, оперезані шовковими поясами, в чоботях-сапян-цях на срібних підковах. Турецькі шаблі звисали до самої землі. Усі були чисто виголені з великими вусами і довгими чубами на головах. Усе то були товариші славного низового війська запорозького. Вони побували колись у Січі та тепер хоч і поженились і жили по хуторах та зимовиках і не могли мешкати на Січі не перестали бути товаришами. Кожен мав тут свій курінь, до якого належав. Він і далі вважав себе сином матері-Січі і на кожний зазив кошового батька зобов'язаний був ставитись і робити те, що старшина приказала. Гарно було подивитись на ті лицарські постаті, на ті чубаті лицарські голови, що готові були піти під топір для добра Запорожжя, для козацької свободи, волі, рівності і братерства.
Служба Божа правилась з великою врочистістю, з двома дяконами, які мали славу гарних співаків. Коли стали читати євангеліє, козаки виймали шаблі на голо і так перестояли увесь час на знак, що вони готові усі станути в обороні християнської віри, в обороні святого євангелія.
Такий був козацький звичай.
По євангелію отець архимандрит січової церкви виголосив проповідь. Він повітав невиданих гостей, вітав їх від імені Січі, говорив про вагу освіти та науки і з тим звернувся до школярів. Наприкінці просив панів запорожців сімейних, щоб не забували про потреби школи, та щоби не цурались тих бідних сиріток січових і позабирали їх з собою на село.
Запорожцям ся мова дуже подобалась і кожний поклав собі забрати у свій хутір хоч би і половину школярів.
По службі божій, пішли усі в школу. Тут отаман шкільний привітав гостей вченою мовою та просив прислухатись пильно до екзаменів, придивитись тій тяжкій праці.
Гості і січова старшина посідали на почесних місцях, школярі посідали на своїх — і розпочався екзамен.
Хлопці читали, переповідали прочитане, говорили вірші, співали. Наприкінці виступив найстарший віком школяр з вченою промовою до зібраних гостей, до батьків січових, до вчительства з подякою.
Не один батько, бачучи, як його синок відповідає, аж горів з радощів. По екзамені пішли гості до січової старшини на обід. Кожний складав при тім грошевий даток на школу, який зараз записували бакалаври у реєстр для порядку. Тепер хлопці розбрелись по усіх усюдах, шукаючи своїх. Пішов і Андрій шукати за Явтухом. Віц, був певний, що сотник напевно його прислав. Івась хотів напослідок не відлучатися від свого доброго товариша, бо й так прийдеться їм довгий час жити окремо.
Знайшли Явтуха на базарі. Він купував усячину, що йому поручив пан сотник купити. Андрій його помітив по високій шапці з червоним верхом та по довжезних вусах, що звисали у нього, мов дві мітолки.
Хлопці пішли до нього навпростець, пробираючись крізь товпу.
— Ге-ге-ге! Здоровий був, хлопче, я саме за тобою приїхав, пан сотник жде на тебе. Еге-ж, виріс ти, небоже, за цей рік,— говорив Явтух, обертаючи Андрієм за плече на усі боки.— Та казав тобі пан сотник, щоб ти ще якого школяра з собою взяв, так як торік, та ще якусь книжку, підожди — забув, далебі забув... Ось старий дурень я, не вгадаю. Підожди, якось дуже по вченому... Підожди...— Явтух засунув шапку на потилицю і штовхав себе пальцем по лобі...— Ти підожди, голубе, я таки нагадаю, а то пан сотник полає... підожди... ще коли я був за воротами, пан сотник гукнув мені вслід... підожди, я нагадаю. Зле чоловікові без письма, ось геть забув... Та я таки нагадаю... Ось тобі, Андрійку, трохи грошей, купи собі на базарі, що вгодно. А я поки що заорудую своє, та й прийду по тебе, а може, й книжку нагадаю...
Явтух пішов далі по базару від краму до краму, штуркаючи себе пальцем і.о лобі та нагадуючи, що звелів купити пан сотник, а що пані сотничиха, а що панна сотниківна. Осаула казав і собі дещо купити, а козаки теж. Усяке пхало свої три гроші, а ти, небоже, морочи собі голову, закінчив Явтух свої роздумування, вештаючись поміж крами з усяким добром.
А хлопці пішли у свій бік.
— Бачиш, Івасю, що поїдемо разом. Не скажеш, щоб я з Явтухом змовився. Він сам сказав, що пан сотник бажає собі того.
Івась став вагатись. Ще порадиться з Максимом, а як він скаже, так тому й бути...
Накупили горіхів волоських і турецьких, таких сирих і смажених в меді, меду турецького, медівників, пряників, бубликів, понакладали повні пазухи і пішли у свій курінь. Тут було дуже глітно. Хлопці збирали свої статки, ладячись у дорогу. Коло богатьох стояли їхні батьки, або кревні, помагаючи збіратися.
Довго прийшлось їм ждати, заки з'явивсь Явтух. Він перш усього позаносив накуплене добро на віз, що стояв біля базару над рікою.
Наближаючись, він здалеку всміхався до Андрія...
— Ну, що Андрійку, знайшов товариша?
— Знайшов, от сей поїде,— і показав на Івася.
— Ге-ге-ге! То сей кучерявий поїде? Гаразд! Гарний хлопчина. Здоров, хлопче! А як тебе звати?
— Івась.
— Ну ладно. Ми поїдемо аж завтра рано, на зорі. Дорога не близька. Коли б поїхали зараз, треба б двічі в степу ночувати, а так, то лише раз. Бо то возом їхати, не то що конем. Ти, Андрійку, дорогу вже знаєш, не раз їхали. Правда?
Івасеві було якось ніяково і він не знав, як рішитися. Аж надійшов Максим, та й порадив, що треба їхати.
— Ге-ге-ге! — говорив Явтух.— Рад би я бачити такого, щоб не хотів їхати, коли пан сотник прикаже. Він того дуже не любить, егеж!
— А що, дядьку, нагадав книжку? Мені треба заздалегідь знати, бо треба попросити пана шкільного отамана, я ж своїх книжок не маю.
— Ге-ге-ге! Пожди, голубе, зараз нагадаю.— Явтух знову штуркав пальцем до чола.— Так якось по вченому. Ну чортова омана! Як я вже був за воротами, то пан сотник гукнув услід за мною: а тями, Явтуше, ся книжка називається... от і забув... Та ти підожди, я нагадаю.— Явтух став ходити колесом, держачи палець при чолі.— Щось... щось наче б нагадав. Щось таке: мені ні... а друге слово таке, що боюсь виговорити, щоб Господа Бога не обидить, бо де ж би таке слово у книжці стояло побіч божих словес...
— Та вже, скажи, дядьку, може, я як-небудь відгадаю,— каже Андрій.
— Щось воно до чорта подібне, Господи прости гріха невідучого, або до чести... одно з двох.
— Може M и неї четі?
— Далебі, що так,— скрикнув Явтух.— Що то значить наука. Покажи йому кінчик пальця, а він і цілу руку нагадав, а то б пан сотник добре вилаяв... На ж тобі ще п'ятаків... l'a ні, ти ходи краще зі мною на базар і вибери собі, що хочеш, а я заплачу... Ну, не гайся. А ходи й ти, кучерявий, як там тебе. Ти вже наш, так й держись мене, мов ріп'як кожуха.
— Підожди дядьку,— говорив Андрій,— мені перш усього роздобути книжку, бо завтра ніколи буде, якщо ми рано поїдемо. Наш пан отаман спочиватиме.
— Гаразд! Ти йди за книжкою, а я піду з твоїм братом де-небудь на чарочку. Більш не можна, не дай Господи впитися, а то досталось би мені від пана сотника!
І, не ждучи довго, узяв Максима під руку. Пішли на базар. Явтух став веселий, що нагадав книжку. Він страшно тим турбувався. Чого доброго, пан сотник ще би старим дурнем вилаяв. Явтух любив багато і голосно говорити. Його голос чути було ще за січовими воротами.
Андрій пішов до отамана. Книжку йому дали, коли сказав, що се для пана сотника. Тарас Жмут тямив про січову школу і щороку запомагав їй щедро.
Андрій став ладити свою мізерію, а Івась каже:
— Що я там робитиму? Ти будеш їм читати, а я що? Знаєш, яке моє читання.
— А ти будеш слухати та й годі. Ну збирай, що маєш. Треба нам завчасу спати лягати...
Та у Івася не було що збирати. У нього була одна свитина і дві сорочки.
Над вечером вернули Явтух з Максимом. Максим приніс невеличкий оберемок в мішку і кинув на землю. Оба були під чаркою...
— Поки ти був у Січі, то могло бути як-небудь. Тепер ти йдеш між чужих людей, то слід тобі одягтись, як пристало козацькій дитині. Переодягнись, хай тебе побачу.
І Максим вийняв з мішка жупанець, сині штанці, чобітки і шапку.
Івась не знав, що з радощів робити. Татарин захопив його на леваді в одній свитині. Шапку загубив на дорозі. Другу сорочку кинув йому Максим. Ось добрий брат, скільки понакупив...
— Не гайся, хай побачу, що буде нездале, то крамар обіцяв відмінити.
— Хай би не відміняв,— говорив Явтух,— то я його би зараз за чуба та в потилицю, ось як! — І Явтух став показувати рукою як би він бив крамаря, коли б не хотів міняти...
Але не треба було того.