— Доки в святому символі буде сховане смертельне лезо, доти не буде миру в Речі Посполитій. — Поміркувавши, гетьман додав: — Втім, як і десь-інде в світі.
Микошинський замовк і довго не озивався, бавлячись хрестом-стилетом. А тоді мовив:
— Великий політик... Посилає сюди посланця з проханням виступити на турка і водночас готує покатоличення православних.
— Ніхто вас на турка не нацьковує, — сказав єзуїт.
Кошовий підвів на нього очі, і в’язень побачив у них задуму. Йому здалося навіть, що козацький зверхник балакав сам із собою.
— Я не про короля, — відказав він з прикрістю. — Про папу Климента. Якщо ти так уже хочеш витиснути турка з Європи, то чом послаблюєш один з найбільших складників тієї сили, що може це зробити? Покатоличення православних, яке вони назвали Унією, і в кращі часи принесло б великі нещастя, а тепер і поготів... Другий великий політик заходився гарячково виконувати волю першого. Втім, хто зна... Може, це робиться навмисне, щоб послабити Польщу? Адже Жигмунд Третій не поляк, а швед.
При цих словах у зіницях єзуїта блиснуло. Це не було виявлення злості, а щось схоже на болісне одкровення.
— Сигизмунд — поляк, — сказав він упевнено.
— Сигизмунд, Жигмунд, то не має значення. Як небагато важить і те, якого він племені. Он Стефан Баторій, перед тим, як коронуватись на польський престол, був князем Семиградським, а політику загалом проводив розумну. Ворожу русам, але розумну. А цей... Не треба бути характерником Оникієм, щоб передбачити в недалекому майбутньому у цьому конгломераті, який зветься Річчю Посполитою, велику кров.
— Отож кепські мої справи... — озвався Кубусь. — Такими відвертими бувають тільки з кандидатами в покійники.
— Не буду тебе запевняти в протилежному, — відказав гетьман. — Але все залежатиме від того, яку відповідь ти даси осавулові на головне запитання: навіщо ти мав при собі стільки отрути?
При тих словах очі Кубуся, що доти здавалися осклілими, раптом спалахнули блакитним вогнем. Він рвонувся, аж затріщали сиром’ятні ремені у нього на грудях. На мить Микошинському здалося, що той піднісся разом із кріслом у повітря і там завис. Крізь його очні отвори дивився Люцифер. "Гуп!" — почулося.
Коли вже вивели єзуїта, козацький ватажок подумав, що то справді грюкнув стілець, який упав з висоти.
ПІДВОДНІ ЧАЙКИ
Після Спаса на рейді у Військовій Скарбниці вже погойдувалося на хвилях сорок чайок. Це були великі, двадцяти метрів завдовжки і чотирьох завширшки, судна, до яких на малих човнах підвозили гармати, діжки з порохом, ядра, спеціально обтесані шматки каменю — кітви. Гармати встановлювали по дві з кожного борту і по одній на носі й кормі. Хоча команди ще не були цілковито дібрані, але той, хто напевне мав брати участь у морському поході, знав своє судно.
Потурнак з Приблудою сиділи під вербою на березі неподалік від купи соснового бруса — розібраного стапеля, на якому будувалася їхня чайка.
— Тут у нас, Саво, не заведено ділитися з іншим тим, про що казала тобі старшина, але це, здається, стосується й до тебе. Ну, я про те, що характерник тоді... Місто на пагорбі, довкруги море...
Приблуда, котрий спостерігав, як з човна-підвозки знімали гармати, на мить вкляк, а тоді подивився з надією на товариша.
— Схоже, те місто зветься Сінопом, — провадив тим часом Петро. — Гетьман на нього націлився.
— Де воно?
— Далеко, Саво. По той бік Чорного моря. В який спосіб Богдан збирається його брати, я навіть не уявляю. Крім того, що це неприступна фортеця, в гавані постійно вартують дві-три військові каторги — охороняють верфі.
— Дві-три каторги — невелика сила, — озвався Приблуда.
— Справді... Але поки ми крутитимо веремію , яничари-охоронці замкнуть браму і приготуються до облоги, а тим часом їхні гінці скакатимуть по допомогу.
— А якщо з суходолу напасти?
— Де б ти не з’явився — однаково тебе помітять діти султана . Непоміченою туди може підійти хіба що риба, — усміхнувся Потурнак. — Та й то лише в гавань. У місто ж ніхто й ніщо непоміченим не проникне.
— А може, не Сіноп мав на увазі характерник? — мовив з надією Сава.
Потурнак почав розкурювати люльку, що вже погасла, замислився, а тоді озвався:
— Є Очаків, є Акерман — міста-фортеці. Але вони не за морем: Акерман навіть далеченько від моря, в Дністровському лимані. Є Кафа в Невір-царстві, є Азов у Азово-Донському лимані — теж стінами високими обнесені. Є ще Согдейська фортеця, неподалік від Кафи, але вона не на пагорбі, а на височезній горі. До того ж це не місто, а саме фортеця. Є Варна — найбільша твердиня Османської імперії, але й вона по цей бік Чорного моря. Отож залишається тільки Сіноп. Звісно, якщо вірити характерникові.Саву не полишало відчуття роздвоєності. Одна половина єства була в тілі його, друга ж немовби блукала десь-інде: то він був у батька на зимівнику, то дихав в очеретину, спостерігаючи крізь шар води, як у світанковому небі носяться наполохані татарами чайки, то брів у високій ковилі, умліваючи від спеки й голоду. Всі ті картини пов’язував в один ланцюг образ дівчини, з якою він збирався поєднати своє життя. Йому весь час здавалося, що він не жив, а шукав шлях до неї. Той шлях пролягав у суцільному мороці. Єдиним промінчиком було одкровення характерника; хоча Саву й проймало відчуття гріха щораз, коли він опинявся поряд з Оникієм; йому здавалося тоді, що він впускав у свою душу якусь чужу силу.
— Ти сам казав, що якби був Кулага послухався характерника... — озвався Сава. — Я вірю йому.
— Ну що ж, тоді доведеться повірити і в те, що твоя наречена справді в Сінопі, — з сумним усміхом зауважив Потурнак, — і ти матимеш змогу віддати Богові душу неподалік від неї. Якщо, звісно, гетьман не відмовиться від свого наміру... Але ходімо, уже звільнився човен-підвозка. Наша черга завантажувати чайку.
Після віщування характерника й оповіді Потурнака Приблуда не просто повірив, а увірував у те, що Меланія в Сінопі. Розум його гарячково шукав способу взяття фортеці, яку він і в очі не бачив. Надія залишалася тільки на мудрість гетьмана. Але слова Потурнака, що до Сінопа непоміченою може підійти хіба що риба, щораз розвіювали його сподівання. Гетьман, либонь, ставив на силу. А це означало, що йому, Саві, справді, доведеться накласти головою під мурами міста.
Тим часом козаки продовжували приготування до походу: доправляли і встановлювали щогли, прив’язували вздовж бортів довгі снопи очерету — гасники хвиль, які водночас убезпечували човен від куль і ядер противника.
Біля однієї з чайок четверо з команди силкувалися втягти на борт гармату, зняту з трофейної каторги. Двоє, котрі були нагорі, підтягували її за линви, інші двоє піддавали знизу... Хвиля, що набігла, була невелика, але достатня, щоб козаки на підвозці втратили рівновагу. Човник перекинувся, а гармата зависла над водою — ті, що були на борту чайки, встигли прикрутити линву до кочета.
Тим часом один з тих, котрі опинились у воді, вже дерся на перекинуту плоскодонку. Дехто на суднах гиготнув, інші дивилися з цікавістю, очікуючи, поки випірне другий. Але минали хвилина за хвилиною, а чорний оселедець не з’являвся. Потурнак і Приблуда, котрі поралися на сусідньому судні, не змовляючись, кинулись у воду. Вони довго пірнали біля перекинутої підвозки, але дна дістати не могли. І тут Сава, уже вкотре піднімаючись на поверхню, помітив, що "утопленик", вчепившись у сидіння, спокійнісінько дихав повітрям під перекинутим човном.
Як з’ясувалося, то не був жарт: молодик прибився на Січ з якогось хутора, де річка, як він казав, жабам по коліна і, отже, ніде було навчитися плавати.
Випадок цей спочатку стривожив, а потім насмішив мореплавців. Але Саву, котрий також побував під каюком, він збентежив і посіяв надію: виявляється, можна і в воді бути не поміченим. У Сави навіть майнула думка, що команда козаків, сховавшись під кількома перекинутими човнами, могла б потай підібратися до сінопської гавані і, закріпившись там, діждатись основної ескадри. Коли він поділився своїми міркуваннями з Потурнаком, той сказав, імітуючи характерника:
— Саво, Карпів сину, перекинутий човен на цілий лікоть виступає з води. Його швидко помітять якщо не з фортеці, то з каторги. Якщо ж їх буде кілька і вони плинутимуть не туди, куди хвилі гонять, а в певному напрямку, то й дурень запідозрить неладне.
Вони поверталися з Військової Скарбниці, несучи по черзі на плечах великого сома, виловленого голіруч в очереті.
— Ти ба, — казав Потурнак, — дрюком по голові молоснули, а він ще хвостом б’є! О, живуча істота!
— Живуча... — погодився Сава. — То ти, Петре, вважаєш, те діло пустим? Ну, з перекинутими човнами?
— Я не сказав, що пусте, але як це зробити? До пізнього вечора сінопські рибалки закидають сіті. Охоронці на мурах і моряки на каторгах знають в лице кожного власника фелюги. Навіть якщо ніхто не помітить перекинутого човна, то й тоді де взяти сили, щоб проплисти велику відстань під водою, штовхаючи його? За якихось інших обставин твоєю вигадкою можна було б скористатись. Але тільки не в сінопській гавані.
Гетьман слухав Саву уважно, хоча на його обличчі не можна було вгадати ні схвалення, ні осуду. Час від часу він кидав погляд на Потурнака, котрий байдуже сидів поруч під осокором.
— Справді, — мовив Микошинський, — вигадка твоя мудра і за певних обставин може бути застосована. Але щоб підійти непоміченими до міста, на яке ми націлились, треба подолати під водою не одну милю, і не просто вплав, а під дном човна... Ні, спудею, не вийде з цього нічого путнього.
— Пане гетьмане, втікаючи з татарського полону, я ховався в річці і дихав крізь очеретину. Якщо два човни з’єднати, як дві горіхові шкаралупи, а зверху встановити щось на зразок димаря, то з допомогою баласту можна зробити так, що на поверхні виднітиметься тільки димар. Кому спаде на думку, що в тій колоді, яка гойдатиметься на хвилях, ховається з півдесятка озброєних людей?
В сірих очах гетьмана майнуло зацікавлення. Поміркувавши, він сказав:
— А хто тягтиме того горіха? Хіба що дельфінів упрягти...
— Я думав над тим, — відказав Сава. — Для цього в спідній горіховій шкаралупі можна встановити короткі широкі весла. А щоб не було течі, на них натягти шкіру з телячих ніг, ширші розтруби якої припасувати і присмолити довкіл отворів.