Не видно було людей і по той бік вулиці, де за муром височіли ємкості міського елеватора. Зрештою йому набридло ходити, і він прихилився до паркану. Тієї ж миті шиферина відхилилась і чиясь дужа рука вхопила його за карк і втягла на будмайданчик. Він ще відчув сильний удар по голові і знепритомнів.
...Перше, що він побачив, було надвечірнє небо і в ньому бетонний блок, що звисав на стрілі баштового крану. Спробував звестись, але раптом усвідомив, що не може поворухнутись: тіло було прив’язане до такого самого бетонного блоку.
— Нарешті, — почув він; то був його власний голос. — Думав, тобі вже й гаплик. Що за миршава плоть!
"А таки миршава..." — подумав Тищенко, марно силкуючись подолати тремтіння.
— Чого ти хочеш? — запитав він.
— Передусім, аби ти усвідомив, що на тебе очікує в разі непослуху. Ота бетонна штука важить кілька тонн, а зависла вона на висоті двадцяти метрів; там є рубильник...
— І ти ото так по-варварському розправишся з тілом свого онука?
— Заради великої мети я розправився б і з власним тілом.
— Авжеж. Я знаю, як ти з ним розправлявся... З допомогою спиртного.
— Заткни пельку. І слухай уважно. Ось ручка й аркуш паперу. Зараз ти занотуєш те, що я продиктую.
— А тоді ти ввімкнеш рубильник...
— Ні. Тоді я тебе розв’яжу і ти підеш до отієї розкішної дівулі, що зазирала до кімнати, коли я там сидів.
Над Тищенком нависла його власна постать; він, здавалося, лежав і дивився у дзеркало. Обличчя було неголене, очі в червоних прожилках, від тіла тхнуло потом. Отже, прибулець усі ці дні не мав пристанку і поневірявся невідь-де.
Руки, з яких було знято пута, не рухались і кольором нагадували руки мерця.
— Ха! Прикрутив я тебе на совість, — сказав прибулець, відкинувши шматок кабеля. Він почав розтирати кисті своєму бранцеві. — Готово. На, пиши.
Тищенко роззирнувся. То був звичайний будівельний майданчик, сполучений з недобудованою спорудою готелю намитим перешийком. Від стороннього ока його відгороджував високий шиферний паркан.
— Не витріщайся. Нікого тут немає. Будівництво законсервовано до кращих часів. Сподіваюся: вони настануть... Отже, пиши: Я — Тищенко Віталій Максимович — провідник Центру перевтілення... Слово "провідник", бляха-муха, в лапки візьми... Згідно з угодою між мною і асоціацією "Порядок", приставив із Того Світу, — і Того, і Світу з великої літери... Що, не пише ручка? Можеш узяти свою.
Тищенко витяг із нагрудної кишені самописку.
— Послухай, а нащо ти повбивав Каламусів? — поцікавився він.
— Я їх ще не повбивав, — відказав "месія". — Тільки почав убивати.
— Ти що, і правнука порішиш, і праправнука?
— Правнука — так, а праправнука поки що ні. Бо якщо я і його вб’ю, то помщуся тільки до п’ятого коліна.
— Отже, ти діждешся, поки той малий виросте, одружиться, приведе потомство, і вже тоді заб’єш його?
— Авжеж, — поважно відказав прибулець. — А потім порішу і його сина.
— Послухай-но, адже Каламус був твоїм соратником, другом... Чим він тебе так прогнівив?
— Прогнівив?! Він мене вбив! Його родичі-лікарі поступово мене труїли.
— А ти не помиляєшся?
— Там, — прибулець ткнув пальцем у небо, — помилок не буває.
— Ну, гаразд, ти порішив свого вбивцю... А до чого тут його рідня? Напевне ж, вони ні сном, ні духом...
— Якщо я не помщуся до шостого коліна — душа моя перебуватиме у великому сум’ятті.
— А як ти дивишся на такий перебіг подій: Центр перевтілення поверне в матеріальний світ твого першого соратника Каламуса?
На обличчі прибульця майнула лиховісна посмішка.
— От щоб такого не сталося — пиши... — він подивився на блок, що похитувався в них над головами, — ...приставив із Того Світу сутність Особи, по яку мене посилали, але під час утілення змахлював... Ні, пиши: злочинно змахлював, захопивши призначене Особі тіло... ти чого, розтаку твою, не пишеш? Уже сіріє!
— Одв’яжи мені ноги. Ти ж їх немилосердно стягнув.
— Вибач, у мене не знайшлося рожевої шовкової стрічки, аби зав’язати на них бантики. Пиши, вилупку, а то від тебе мокре місце залишиться!
Тищенко перевів один із двох важільців своєї авторучки і, наставивши на прибульця, натис. Крапелька рідини, що звідти вилетіла, поцілила у широке чоло. Жовтозелені, як вир, очі стали здивованими, розширилися і раптом оскліли. Могутня постать зсунулася з бетонного блоку на землю. Тим часом у ковпачку авторучки щось засвітилося й замерехтіло. Тищенко не встиг ще зняти з ніг пут, як почув звук сирени. То з гуртожитку виїхав білий мікроавтобус, а слідом — автомобіль, що в ньому досі возили лже-Особу. Радіосигнал, який подавала авторучка, вказував її точні координати.
Івана Івановича сигнал захопив зненацька. Він не встиг навіть накинути кітеля і тепер стояв на будівельному майданчику в тонкій батистовій сорочці, що не приховувала ні черевця, ні жмутка сивуватого волосся на грудях.
— То що з ним робитимемо? — кивнув він на нерухоме тіло.
— Найкраще — ліквідувати, — сказав шофер-секретар. — Він забагато знає.
— Авжеж... Найкраще, — погодився керівник Центру перевтілення. — Тільки що ми скажемо його сім’ї, працівникам кооперативу, яким він керував? Адже їхній банк знає, хто його найняв. Часи змінилися. Є сили, які тільки й очікують, щоб схопити нас за руку.
Тищенко-Компанієць глянув скоса на дірку в загорожі, за якою походжала охорона, і сказав:
— А чи не можна його використати ще раз, але вже не як провідника, а як ємкість для втілення? Ну, хоча б сутності того-таки Каламуса?
Тищенкові здалося, ніби по цих словах тіло на землі сіпнулося.
Керівник Центру на те довго не відповідав, щось обмірковував. Нарешті озвався:
— Людське тіло — це біологічна машина, якою керує польова сутність, себто душа. Зомління — стан, коли виходить з ладу механізм керування машиною. Водієві-душі нічого не залишається, як очікувати, поки з системи випарується реактив-паралізатор. У такому стані, — він кивнув на лежачого, — відрядити сутність у потойбіччя простіше, ніж у звичайнісінький насильницький спосіб. Тільки як її змусити залишитись там?
— Він не захоче, — озвався шофер-секретар. — Його плоть хоч і в наших руках, але над сутністю ми не владні.
— На жаль, — ствердно кивнув Іван Іванович.
— Скільки часу цей тип, — Тищенко пхнув носаком своє тіло, — перебував у потойбіччі? Ну, тоді, коли ходив по мене?
— Трохи менше, як півтори години, — відказав керівник Центру. — Втім, прилад фіксує час виходу сутності з плоті, як і час втілення, з високою точністю.
— А на скільки розраховане снодійне?
— Від п’яти до восьми годин.
— Тоді зробимо так, — провадив Тищенко-Компанієць. — Першим піду я. За законами потойбіччя нас — закритих сутностей — ніхто там не зустрічає. Ми самі віднаходимо один одного за інформаційними тінями. А кому, як не мені, знати Каламусову інформаційну тінь? Я віднайду його сутність і допоможу втілитися в цю плоть, — він показав на своє тіло. — Гадаю, на те, щоб віднайти й повернути Каламуса, потрібно стільки ж часу, скільки й на моє перше повернення — півтори години. Сенс операції в тому, щоб ви увімкнули апарат, під яким сидітиме цей чоловік, тоді, коли я разом із Каламусовою сутністю вже перебуватиму на шляху до матеріального світу. Іншими словами, треба зробити так, щоб мить нашого повернення з потойбіччя і його відходу в потойбіччя припали на нічийний шар; себто ми з ним розминемося в товщі скла, висловлюючись образно.
Обличчя Івана Івановича хоча й було непроникне, а все ж на ньому вгадувалася нерішучість.
— Технічно це можна виконати, — озвався він по паузі. — Але для того, щоб ваші сутності розминулися на межі між матеріальним світом і задзеркаллям, слід знати точний час вашого повернення. У Компанійця пішло півтори години нашого земного часу, у вас може піти біьше, а може, й менше. Окрім того... — Іван Іванович на мить затнувся, його повні губи заворушилися, він ніби щось жував. — Окрім того, невідомо, чи здатна ваша духовна сутність покинути тіло. Те, що ви легко ввійшли в Компанійцеву плоть, ще не означає, що ви так само легко з неї вийдете. У кожної людини своя спорідненість душі з тілом — в одного більша, в іншого менша. Щоб з’ясувати цю особливість, треба знати характеристику складників вашої душі, а саме: ефірного тіла, астральної аури, фізичної аури, ментальної аури, тобто характеристики всіх ваших біополів. Зафільмувавши їх на плівку у відповідних для кожного з них променях і дослідивши на спецпроекторах, — ми тільки тоді зможемо говорити про придатність чи непридатність людини до розвтілення. Без цього посилати сутність у потойбіччя ризиковано... Провідника, — Іван Іванович показав на нерухоме тіло, — ми вивчали кілька років.
Найбільше боявся Тищенко такого дослідження. Адже воно покаже цілковиту ідентичність сутності, що перебуває тепер у Компанійцевому тілі, і сутності справжнього провідника, тобто його, Тищенкової, зафільмованої на плівку, що зберігається у фільмотеці Центру перевтілення. А що двох однакових сутностей не буває, то підміну одразу ж викриють. Відтак його просто вб’ють. У світ прийде антихрист у його, Тищенковій, подобі, й під його ж таки ім’ям. Поллється кров, і першою загине його родина. Він сказав:
— Оскільки часу на дослідження не маємо, то нам нічого не зостається, як ризикувати.
На пещеному обличчі Івана Івановича з’явилося збентеження, мовляв: це ж авантюра, — а на зміну йому прийшов вираз страху, характерний для людей, які ніколи не піддають сумніву накази зверхника.
5
Якщо набережжя в районі гуртожитку Вищої школи "Порядку" було добре доглянуте, то безлад, що панував у середмісті, свідчив про відсутність тут господаря. Всюди валялися недопалки, обгортки від морозива; стіни й ворота біофаку були обклеєні плакатами-гаслами, що їх колись несли демонстранти.
У двір першим заїхав мікроавтобус, за ним — легковик.
— Обережніше! — гарикнув Іван Іванович на двох здоровил-охоронців, які тягли за руки непритомне тіло до чорного входу.
Тищенко-Компанієць сидів у кріслі під аркою і дивився на чоловіка в картатій сорочці, прив’язаного до такого самого крісла. Велика голова бранця звисала на груди, а неголене обличчя, здавалося, належало мерцеві. Крізь прочинене вікно долинав гомін вечірнього проспекту, за вікнами на стовпі спалахнув ліхтар, і тієї ж миті Тищенко відчув на собі дію невидимої енергії, що її генерувала арка.