Присягни мені заразом, сину, що тих скарбів, котрі тут криються, не порушиш на свої власні потреби, але уживатимеш їх аж тоді, як прийде назначений богом час роботи на користь і піднесення нашого народу.
Поважний і піднесений тон тих слів дуже врочисто настроїв уяву і душу парубка. Той настрій зріс і зміцнився, коли батько підійшов напотемки до одної цілком чорної стіни і засвітив два грубі давні свічки-поставники, уліплені з кількох фунтів домашнього воску. Ті свічки стояли, як Андрій при їх таки блиску побачив на залізних, у кам’яну стіну вбитих свічниках, за ними ж у невеличкім заглибленні стояв звичайний хрест, зроблений із чорного каменя.
Перед тим хрестом Андрій прикляк, помолився щиро і зложив присягу, що мала мати великий вплив на його долю.
— А тепер ходім до скарбниці, — сказав батько.
Кирило зігнувся і з невеличким кусником шнурка, напущеного воском, якого звичайно уживають у гірських околицях, подався наперед у темний вузький отвір, котрим незабаром зайшов до просторого склепіння, старанно викуваного в камені. Слабий блиск гнота відбився сотки разів від блискучих золотих і срібних предметів, накопичених купами в тій кімнаті. Безліч срібних свічників, дорогоцінних канделябрів і інших посудин стояла або висіла довкола, граючи і мерехтячи при слабім світлі гнота. У шкіряних мішках і великих калитах стояли купи старої щирозолотої монети, в казанах іскрилися усіми барвами клейноти і дорогі камінці різної вартості. Андрій аж очі свої забув, поглянувши на ту безодню багатства. Разом із своїм батьком почув якийсь острах і боявся діткнутися тих блискучих предметів, тих божків, що для значної часті світу бувають метою всіх бажань, а яким наші часи надали всемогучу силу. Міркуючи приблизно про їх вартість, Андрій оцінив усе на кількасот тисяч.
— І все те ви застали так, як воно тут? — запитав він батька несміло.
— Ні, мій батько, а по нім і я мусили все тайком зносити із далеких сторін. По цілім нашім Підгір'ї, по всіх горах розсипані були сховки Довбушевих скарбів, а реєстр їх, ним самим зроблений, зберігається в сьому місці.
За сим словом Петрій виняв із одного пуздерка великий звиток паперу, цілий записаний. Та задля слабого світла не можна було ані слова в нім прочитати.
— І всі скарби вже тут?
— Усі. Лишився тільки один сховок у недалеких горах, але, що до нього дуже близько, я лишив його на остаток. Та Довбущуки якимось способом пронюхали і обікрали його.
— Відки ж ви знали про ті печери, про ті хідники?
— Мій батько показав мені їх, так, як ось я тобі показую; а йому знов його батько, Довбушів повірник.
— І ніхто, крім вас, не знає про них?
— Здається, ніхто, — сказав Петрій, а на його лиці зарисувалася тінь вагання. — Та, — додав тихіше, — мені здається, що ще хтось, окрім мене, заходить сюди, і то частіше, як я сам.
Андрій зачудувався.
— Як? Може, який злодій?
— Ні, сину, тих скарбів він не рушає. Се все, як тут стоїть, я сам поуставляв і почислив до найменшої штуки, і до сього часу ще ніщо не пропало. Але...
— Але що? Як же вам знати, що ще хтось сюди, крім вас, заходить?
— Бо не раз у віддалених хідниках, куди я сам ніколи не посмів запускатися, чую стукіт тяжких кроків, не раз тут, за тими стінами, чую якийсь воркіт, немов глухий чоловічий голос.
— А ви там не були за стінами?
— Ні, навіть не знаю, чи й куди там можна дістатися.
Син і батько замовкли. Тисячі почувань і здогадів мішалися в їх душах.
— Чуєш? — сказав нараз Петрій.
Стало тихо, як у гробі. Із-за стіни почулося глухе, ніби людське муркотіння. Стіни глухо задудніли від ходу якихось тяжких ніг.
Кров застигла в жилах Андрія... Він запирав у собі дух, а його розворушена уява показувала йому в невиразнім світлі картини з його минувшини, що мигали перед його душею, лишаючи по собі сірий, невиразний сумерк.
— Ходімо звідси, сину, — прошепотів Петрій.
Вийшли. Андрій ішов тихо, мов мара. Його слух і серце потрясало дуднення кам'яних стін за їх кроками. Довго йшли, нічого не говорячи, і нарешті побачили перед собою зачинені Двері. Петрій вишукав ключ, відчинив, а блідаве світло пробилося до них. При світлі пізнав Андрій, що він у старій, опущеній іздавна пивниці під своїм домом.
Незабаром оба Петрії були вже у світлиці, і ніхто не добачив, звідки вони прийшли. Лиш стара мати, побачивши, що лице Андрія бліде, як у трупа, злякалася і запитала, що йому. Він ледве дихав від внутрішнього зворушення. Але батько виручив його, оповівши матері небезпечну пригоду з Довбущуками.
— І коли ті люди вже раз перестануть нас переслідувати? І чого вони хотять від нас? — зітхнула Петріїха, а серце її забилося з ляку на саму думку, в якій небезпеці були дорогі їй люди.
IX
ІСАК БЛЯЙБЕРГ
Батько й син сіли обідати. Трохи запізнилися та й добре проголодніли. Домашні вже були по обіді і порозходилися до щоденної роботи. Лиш Петріїха сиділа дома, а на запічку, на теплій м’якій постелі лежав неспокійно хорий старець усе ще без пам’яті, кидався раз по разу, а в його суставах знов можна було бачити вчорашні корчі, хоч уже слабші, як учора. Не встигли ще пообідати, як нараз на оборі загавкав пес. Петрій виглянув крізь вікно і побачив свого вчорашнього товариша з дороги, Ісака Бляйберга, що обганявся довгою хворостиною від пса.
— Підеш, Лиску! — крикнув Петрій. Та Лиско все ще гнівно бурчав, хоч, послушний волі газди, відвернувся від прихожого і ляг на приспі, шкірячи до нього свої острі зуби.
— Добрий день, пане Кириле! — сказав Ісак, уходячи в хату.
— Доброго здоров'я! Сідайте, прошу, нехай усе добре з вами сідає, — говорив приязно Петрій.
— Нема коли. Я до вас за справами.
— Що таке, кажіть!
— Ваша згуба знайшлася, а властиво люди, про котрих ви говорили, вже зловлені і сидять у Сиготі. Як я вам казав. Ще вчора вечором мені телеграфували знайомі. їх зловили в лісі на границі. Якась стара жінка навела стражників на їх криївку.
Петрій моргнув жінці, аби вийшла з хати, і вона, послушна, вийшла. Вона вже віддавна привикла до таємної поведінки свойого чоловіка і, діставши від нього наказ, ніколи ні про що не допитувалася.
— А то, певне, ваш син? — спитав Ісак, поглядаючи скоса на Андрія, гейби дивувався, чому й він не йде собі.
— То Андрій, укінчений гімназист. Говоріть далі! А гроші також стражники знайшли?
— Грошей не знайшли, тілько їх зловили.
Петрій трохи завагався, почувши ті слова. Він не знав, що тепер почати, а Ісак так говорив далі:
— Моя рада — ходімо зараз до Сигота. Я там також маю справунок, підемо разом; а по дорозі я вам ще маю дещо розповісти. Зрештою я маю в Сиготі багато знайомих і пораджу вам, де і як обернутися і що робити, аби дістати назад свої гроші в руки.
— Але що вам займатися так щиро моєю справою? Вона вас ані болить, ані свербить.
— Що мені? — сказав усміхаючись Ісак. — Ніщо. Хіба то велика річ! Ходіть лише, зберіться раз-два, я вам по дорозі все розповім.
— Добре, зараз! — сказав Петрій рішучо. Покликав жінку і слуг і дав їм потрібні розпорядки в господарстві, казав пильнувати хорого, спакував у свою борсукову торбу, що було потрібно на дорогу, взяв, на раду Ісака, пістолет за пояс, бо Ісак мав також пістолет, попрощався ще раз з Андрієм і жінкою, но обіцяв, що незабаром поверне, взяв у руки палицю, перехрестився і пішов услід за Ісаком, що скорими кроками вийшов уже на дорогу.
Мовчки вийшли оба за село. Дорога крутилася вузькою гадюкою поміж високі, порослі борами гори, понад потоками, що бурилися ще з ночі від зливи та шуміли, серед величавої, чарівно-гарної і дикої бескидської природи. Чисте небо усміхалося, своїм безмежним блакитом до темної зелені борів. Співи нечисленних птахів у темній, таємній глибині лісів були одинокими ознаками життя в тій широкій гористій околиці. Аж до угорської границі не було вже ані села, ані жадної людської оселі. Подорожні були, як їм видавалося, одинокими людськими єствами серед того буйного і різнобарвного світу.
— Ви, бачу, мали мені щось сказати, — зачав Петрій.
— Так, — відповів Ісак. — Ви питали мене, що мені так до вашого добра, і я хочу вам сказати. Послухайте лиш, будьте ласкаві, отсеї повістки.
Петрій поглянув здивовано на жида. А Ісак зачав оповідати:
— Перед кільканадцятьма роками стояла за селом Розгірчем велика мурована коршма. Молодий орендар, що в ній сидів зі своєю родиною, славився на цілу околицю дуже багатим і чесним жидом. Говорили, що в нього великі скарби, що він знайшов один сховок Довбуша і забрав із нього немало золота. Але то була неправда. Він був собі, правда, не дуже бідний, але й не багатий. От сидить він собі раз у суботу вечором при шабасі, а коло нього молода Рухля, його жінка. Було то восени. Зимний дощ цідив як із відра, а вітер кидав грубими краплями в очі, як тілько було надвір показатися, та термосив запертими віконницями коршми.
"Не дай боже тепер бути кому в дорозі в таку слоту", — сказав жид.
"Мені якось аж лячно тут самій, на тій пустині, так далеко від людей", — прошептала Рухля, надслухуючи з тривогою.
Втім, крізь свист вітру і плюскіт дощу почулися надворі людські голоси. Хтось сильно застукав до брами.
"Грицю, біжи відчини браму!" — сказав жид до парубчака, що служив у нього.
Гриць поволі, нерадо піднявся зі свойого тапчана і, воркотячи щось під носом та проклинаючи подорожніх, що йому переривають і ту хвилину спокою (хоч та "хвилина"
тяглася у нього звичайно цілу ніч і цілий день), поволікся поволі відмикати браму, до якої все ще не переставали стукати і гримати.
Незабаром заскрипіла брама на завісах. Стукіт утих. Почулися змішані крики, навіть, як здавалося жидівці, голос Гриця долетів до її слуху. Та в тій самій хвилі завив і засвистав вітер так сильно, що не можна було нічого чути.
Настала хвиля німої ожиданки в коршмі.
Чекає жид, чекає свого Гриця, нема Гриця. Жде подорожніх, прикладає лице до вікна, аби виглянути надвір. Вікно мовби смолою обліплене.
Нараз широко відтворяються двері, входить п'ять хлопів з недобрими, зловіщими поглядами і страшними, густо оброслими обличчями.
"Добрий вечір, жиде!" — крикнув перший із них, низький, рудий, плечистий хлоп, як здавалося, старший між ними.
"Доброго здоров’я!" — відповів жид.
Рухля задеревіла, побачивши незвичайних гостей.