— Він, відколи жиє, не мав прута на своїм тілі.
— А чому правди не говорить? — крикнув комісар і вибіг на подвір’я.
— Halt! Genug!* — крикнув він воякам, що, поламавши на Грицевім тілі пару патиків, власне взяли до рук другу пару і били без тями, без милосердя, як дві добре заведені машини. Десятники, як дві колоди, сиділи один на голові, другий на ногах нещасного парубка. На крик комісара вояки перестали бити, а десятники повставали. Батько й мати прискочили до нерухомого, кров’ю облитого Гриця.
— Неживий! Боже мій! Неживий! — скрикнула мати, підводячи його голову. Грицеве лице було синє, зуби впилися в долішню губу так міцно, що з-під них капала кров, руки, зціплені судорогою, були холодні, мов у мерця.
Комісар, силкуючися бути спокійним, підійшов ближче, встромив свою руку за пазуху парубка і, подержавши її на його серці, промовив холодно:
— Живий. Зомлів. Відітріть його! А потім приведіть до мене.
І, не мовлячи нічого більше, обернувся і пішов до двора.
Минула добра година, поки Гриця відтерли і поки він настільки прийшов до себе, що міг рушитися з місця. Сам іти він не здужав; батько й мати, обливаючися слізьми, провадили його попідруки, як малу, немічну дитину. Гриць був блідий-блідий, очі без блиску, на посинілих губах видно ще було сліди крові. Комісар зирнув на нього і зараз похилив очі на свої папери.
— Ну, знаєш тепер, що значить брехати? — мовив він. Скажеш тепер правду?
Гриць мовчав.
— Скажеш, де панич?
Гриць мовчав.
— Хлопче! Не доводи мене до гніву! Я мушу знати, де він є! Я мушу мати його в руках.
— Таточку, — слабим голосом мовив Гриць, — ведіть мене на подвір’я. Ляжу на лавку, і нехай мене б’ють на смерть. Я більше не скажу ані слова.
Комісар з виразом німої розпуки глянув на Гриця. Його бюрократична душа не могла зворушитися героїзмом сього простого сільського парубка, він бачив тільки його впертість, непослух і злочинне завзяття.
— Так ти говориш? — мовив він. — Добре! То й я тобі іншої заспіваю! Гей, там! — крикнув він на десятників.
Десятники ввійшли.
— Маєте його пильнувати. Він поїде зо мною до міста.
Грицева мати заламала руки.
— Ой, горенько моє! Пропала наша дитина! Ой, синочку мій!..
— Мовчи, стара! — скрикнув комісар. — Ідіть додому і принесіть йому, що треба до дороги. Ми ще нині їдемо.
— Пане, куди ви його везете? Адже ж бачите, він ледво живий.
— То мені все одно. Арештую його, коли не хоче сказати правди. А вмре по дорозі, то я не буду тому винен. Я його остерігав.
В тій хвилі ввійшов у комнату старий пан..
— Пане комісарю, — мовив він поважно. — Я був свідком того, що робилося нині і вчора на моїм подвір’ю. Пам’ятайте, я постараюся, щоби про се знали не тілько в Сяноці, але також у Львові.
Губи комісара поблідли і затремтіли.
— Herr Schlachziz!* — мовив він, здержуючи свою злість. — Я, власне, хочу вам дати нагоду до виявлення правди. Поїдете зо мною до Сянока. Кажіть зладити сани для себе і отсего парубка.
— Як то? Арештуєте мене?
— А так.
— Добре. Я того й хотів. А ви, люди добрі, — мовив, обертаючися до Гната і його жінки, — ідіть і прилагодьте для свойого сина, що треба для дороги. Не бійтеся! За те, що він зробив для мойого сина, що витерпів за нього, я буду пам’ятати його і вас. Ідіть і не журіться. Бог допоможе нам перебути сю лиху годину.
По обіді того дня комісар з вояками рушив із села. Серед компанії вояків їхали прості сани, запряжені парою коней, а на них, сковані кайданами за ноги і пообтулювані панською бараницею, сиділи в парі пан Пшестшельський і Гриць. Обік візника сидів пан комісар. Їхали мовчки, тільки вітер глухо стогнав у смерекових борах, віщуючи близьку відлигу, і коні порскали, потіючи та бродячи в глибокім снігу.
По двох тижнях ті самі сани вертали назад у село, везучи самого пана. Його подержав комісар у арешті, доки міг, та коли врешті передано його судові, сей по першім переслуханні випустив його на волю.
Грицеві не довелося вернути. Його просто завезли до військового шпиталю, а коли подужав від палиць, його на розказ політичної власті поставлено перед поборовою комісією і віддано в рекрути. Обсипалися розкішні Грицеві кучері під капральськими ножицями, і не було кому оплакати їх. Родичі аж через пана дізналися про долю, яка зустріла їх одинака. Даремно батько поїхав до Сянока, кидався з канцелярії до канцелярії, від одного пана до другого, даремно писав супліки і до генеральної команди у Львові, і до губернії, й до самого цісаря. Гриць був відданий до війська за "політичне", а для таких не було в ту пору жадної полегші, жадного милосердя.
А панич пропав безвісти, як камінь у воду. Може, його батько й мав коли про нього яку звістку, але не звірювався з нею нікому. Помалу втихла страшна буря, що розбурхала тихе від віків сільське життя в те пам’ятне пущення. Все пішло по-давньому, тільки Гриців батько не робив уже панщини, хіба десь-колись з доброї волі в гарячі роботи виходив на панське до помочі. Про сина згадував, як про покійника і не надіявся вже побачити його.
XIII
Минули два роки.
Був гарячий літній день. Над Львовом на заході висіла чорна хмара, а сонце, зсуваючися з полудня, золотило її береги. Здалека чути було гуркіт грому. На львівських вулицях було душно. Фіакри гуркотіли, піднімаючи за собою хмари куряви. Прохожі шукали тіні, холоду. Та проте по вулицях снувало багато людей. Від ринку неслися голосні крики, на одваху чути було гуркіт барабанів, по плацу Конституції (тепер Мар’яцькім) з диким вереском бігла юрба вуличників.
— Niech żyje Polska! Niech żyje Polska!* — верещали вони, граючи на носі перед поліціянтом, що силкувався втихомирити їх.
— Не вільно кричати! Розходіться! — не то кричав, не то благав поліціянт.
— Як то не вільно! Конституція! Тобі не вільно, а нам вільно! Niech żyje Polska! — сипалися окрики з юрби, до котрої приставало щораз більше перехожих.
Від ратуша надсунула нова юрба, зложена з старших, поважних людей, та й ті були всі мов п’яні, мов самі не свої — капелюхи набакир, руками розмахували, не то говорили голосно, а не то кричали.
— Niech żyje Dylewski! Hurra Dylewski! Nasz poseł Dylewski!*
Се був день вибору посла з міста Львова до конституційного сойму, що мав зібратися у Відні. Вибраний послом молодий адвокат Дилевський був звісний як чоловік дуже здібний і гарячий польський патріот.
— Гурра! Гурра! Niech żyje Polska! Niech żyje Dylewski! — заревла ціла юрба. — Далі! Перед дім Дилевського!
Величезна купа народу звернула на вулицю Коперніка, а відси на вулицю Оссолінських, де жив новий вибранець народу в невеличкім партеровім домику. В одній хвилі маленьке подвір’я перед домиком заповнила юрба, поламала штахети, потоптала цвітник і знаку не лишила з грядок, оглушуючи притім цілу околицю окриками "гурра", гомоном пісні "Jeszcze Polska nie zginęła" і прокляттями на Меттерніха, Стадіона, бюрократів, шпіонів і святоюрців.
Але героя сеї овації не було дома. Довідавшися про се, юрба почала розходитися, не попускаючи свого ентузіастичного настрою, коли нараз на кінці вулиці Оссолінських, саме там, де підіймається вгору вузенька Цитадельна вулиця, зчинився крик:
— Łapaj go! Trzymaj! Bij szelmę! Łapaj! Łapaj!*
Всіх очі обернулися в той бік, відки йшов крик. Ті, що стояли на краю юрби, могли бачити, як якийсь високий, уже шпакуватий чоловік, в куцім чорнім убранні і білім циліндрі, зігнувшися в дві погибелі, силкувався вирватися з рук цілої купи вуличних лобурів, підростків та термінаторів, що, почіплявшися за його сурдут, за руки та ноги, мотлошилися довкола нього і кричали щосили:
— Trzymać go! Nie puścić go! To szelma! Szpieg!*
— Хто се такий? Хто се? — запитав один панок, підбігаючи до сеї незвичайної групи.
— То Курцвайль! Курцвайль! — закричали вуличники.
— А, Курцвайль? Бувший комісар! — крикнув панок, і, не думаючи довго, заїхав придержаного по пиці так, що йому злетів циліндр.
Його приклад був як зараза. Вся юрба кинулася бігти на те місце.
— Курцвайль! Курцвайль! Собака! Шпіон! А бийте його! Рвіть! На шматки його!
— Панове! Панове! — пищав, присідаючи до землі, заатакований з усіх боків бувший комісар. Та панок, що перший збив йому циліндр з голови, вже хопив його за довгі бакенбарди обома руками і, шарпнувши щосили, підтягнув догори.
— Пізнаєш мене, собако? — крикнув він.
— Ах, пан Никодим! Пан Пшестшельський! Uniżony sługa pana dobrodzieja! Aber ich bitte Sie, lieber Herr, was wollen Sie von mir?*
Дальшу конверсацію перервав цілий град стусанів та кляпсів, що посипався на голову і плечі Курцвайля.
— Бийте його! Бийте собаку! — ревіла юрба, а дитячі голоси завищали проразливо насмішливу співанку, передражнюючи німецький виговір:
Póki Stadion we Lwów był
Póty Kurzweil dobrze żył;
Stadion siadał na woza,
Machaj, Kurzweil, do koza!*
Нещасливий комісар, котрого Никодим усе ще держав за бакенбарди, не даючи йому причакнути до землі, а котрого били і штуркали з усіх боків, з болю і з розпуки заричав не своїм голосом. Розжерта юрба відповіла диким реготом. Та в тій хвилі від Цитадельної вулиці почувся мірний гуркіт і брязкіт. Се з цитаделі йшли дві компанії вояків і рушили просто в середину юрби.
— Halt!* Розходіться! — крикнув офіцер, поступаючи наперед з голою шаблею.
Юрба мов і не чула. Крик Курцвайля всередині не втихав.
— Weg da!* — ревнув офіцер і, обертаючися до вояків, закомендирував:
— Gewehr in die Balanz!*
Блисли до сонця багнети, брязнули карабіни, і раптом лава вояків наставила перед себе сталеву щетину. Юрба розскочилася, мов опарена. Тільки насеред вулиці лишилися два чоловіки в незвичайній поставі: Никодим Пшестшельський, посатанілий зі злості, все ще не випускав комісарових бакенбардів і торгав їх, затопивши в них свої пальці, а Курцвайль стояв перед ним зі зложеними руками, пищачи, мов дитина, з болю і страху.
— Halt! Loslassen!* — крикнув офіцер до Никодима.
Сей витріщив на нього очі, мов і не розуміючи, хто і що до нього говорить.
— Се якийсь божевільний! — буркнув по-німецьки офіцер. — Хлопці, — додав по-руськи, — а скочте-но два вас і розірвіть їх обох.
Один із тих вояків, що скочили розривати зчіплених панів, зареготався, а другий сплеснув в долоні.
— Се ж наш панич, Осипе! — скрикнув Гриць.
— А се той самий комісар, що катував тебе! — додав Осип.
— Паничу, пізнаєте мене? — промовив Гриць, злегка віднімаючи Никодимові руки від комісарського лиця.