їхні прокипілі кров'ю берети, або "капорці", як називають їх повстанці, валяються всюди понад берегом у Хорлах.
Кого вбито, хто втік, а їх сімнадцятеро (з-поміж них кілька офіцерів) бредуть зараз під повстанським конвоєм на Скадовськ. Дрібнорослі, мовчазні, з смолисто-чорними чубами, чвалають, понуривши голови, втомлено печатають незнайомий степ кованими підборами свого англійського взуття.
Конвоїрів при них п'ятеро. З боків полонених супроводжують Альоша Мазур та Янош-мадяр, а позаду, на чималій відстані, пустивши поводи, їдуть Явтух Судар, Дерзкий та Яресько, якого командир загону призначив старшим. Сталося це зовсім несподівано для Яреська. Коли перед тим, як вирядити їх у путь, Килигей оглядав конвоїрів, щоб вибрати з-поміж них старшого, погляд його спершу був зупинився на Дерзкому, і ніхто не мав сумніву, що саме його, свого брата, він призначить старшим. Однак, мовчки змірявши брата поглядом, командир загону чомусь перевів очі на Яреська: "Ти будеш".
Дерзкого це, видно, нітрохи не образило, їде собі, та посвистує, та час від часу обмінюється з Явтухом Сударем на кивах, на мигах про щось своє. Про що вони переморгуються? Яреськові їхнє переморгування не дуже до вподоби, схоже на те, що є в них щось потайне на думці. Той їде, посвистує та посміхається якось спідлоба, а дядько Явтух, бовтаючи ногами, стиха мугиче й мугиче, наче найнявся:
Ой пасіться, сірі воли, не бійтеся вовка, А я піду на той хутір, де бабуся ловка...
Греки попереду, погорбившись, спотикаються по кураях, понуро плентаються, наче женуть їх на розстріл. Чого вони прийшли сюди? Щоб умерти на цій незнайомій землі? Як найдешевших своїх наймитів, одягла і обула їх Антанта, послала на глум і на злочин. Тепер ось ідуть, як засуджені до страти, беззбройні, зганьблені, мовби вперше відчувши приреченість і злочинність своєї справи. Поступово щось навіть схоже на співчуття прокидається в Яреська до них, до цих понурених і одурманених ворогів. Під час бою там, у порту, бив по них не вагаючись, з радістю й насолодою посилав на їхні голови "гусаків", а зараз, дивлячись на їхні приречено зіщулені плечі, що ніби весь час чекають удару, хлопець почуває, як поступово відтає й відтає в ньому ненависть до них. Теж люди. Десь позоставляли й матерів, і коханих дівчат, і домівки. А ще ж молоді, і навіть по спинах їхніх, по оцих їхніх зіщулених плечах видно, як ще їм хочеться жити.
Час від часу греків доганяє дядько Явтух і, порівнявшись з крайнім із полонених, на мигах питає в нього, котра година. Той — молодий, кучерявий хлопець — дістає з кишені срібного годинника-"цибулину" і, бренькнувши кришкою, мовчки, майже з благанням показує дядькові циферблат. Він довго й терпляче тримає годинника перед дядьком, срібна кришка сліпучо горить на сонці, а дядько, схилившись з сідла, все дивиться на неї, мов зачарований. Надивившись, дядько нарешті випростується в сідлі, киває грекові, і той — все з тим же благальним, страдальницьким виразом на обличчі — закриває годинника й, сховавши, доганяє гурт
Так повторюється кілька разів. Зрештою, Яресько не витримав:
— Що ви, дядьку, все на стрілки поглядаєте? Чи дуже кудись спішите?
Судар, переглянувшись з Дерзким, якось дивно, краєм рота осміхнувсь до Яреська:
— А тобі хіба ще не набридло? Не хотів би спекатись? Чи доки ми їх гнатимем?
— Як-то доки? — здивувався Яресько.— До самого місця, куди наказано!
Дядько, хитрувато прискаливши око, кивнув у бік Дерзкого:
— Його он жіночка в Чаплинці жде молода, недавно оженивсь. Та й мені не завадило б додому заскочити. А тебе теж, Яреську, здається, котрась виглядає на побивку?
Яресько настороживсь: до чого він все це? . — То що ж, по-вашому: кинути, розпустити їх по степу?
— Нащо розпускати? Розбіжаться та й персні свої по степу рознесуть. Можна й не розпускати...— і, двозначно осміхаючись, Судар знову переглянувся з Дерзким.
Тепер вступив у розмову й Дерзкий.
— Він, мабуть, хоче їх на наш бік переагітувати,— насмішкувато кивнув він Судареві у бік Яреська.— Революціонерів, мабуть, хочеш із них поробити? Ні, брат, це тобі не французи,— голос його враз став холодним.— Тут, брат, темнота — не проб'єш. Французів розпропагували, англійці заворушились, а ці... справді — як віслюки! З усіх солдатів Антанти — це най-упертіші.
— То що ж, по-твоєму?
— Як що? Доженем до тієї он могили і... в розход. Яресько глянув на Дерзкого, потім на Сударя і по
їхніх обличчях зрозумів, що це між ними вже заздалегідь домовлено.
— Ні, так не вийде,— сказав спокійно й твердо. Дерзкий скосив на нього зеленаве склянисте око:
— Чому?
— По-перше, є наказ командира — доправити їх до місця...— Яресько примовк, щось думаючи.
— А по-друге?
— А по-друге,— Яресько підвищив голос,— є директива Леніна: полонених не вбивати, а обмінювати через Червоний Хресті
— Хай, значить, в Грецію повертаються?
— Хай.
Після цього їхали мовчки. Незабаром під'їхали до могили.
— Привал! — скомандував Яресько.
Греки втомлено попадали, поприлягали на полиновому схилі могили. Сумовито дивилися в небо, в незнайомі простори величезного, ніколи не баченого степу. Не розмовляли між собою, сторожко прислухалися до незрозумілої суперечки, що спалахнула між конвоїрами, які збилися кіньми осторонь. Про що вони так гаряче радяться? Чого сваряться між собою?
Дерзкий, щоб привернути на свій бік Альошу і Яно-ша, одверто виклав їм свій намір: не нюнькатись... Революція навіть царську сім'ю не пощадила, а цих... в розход, і кришка! Судар, звіріючи, йому підспівує: "Ухекаєм! Ухекаєм, і ніхто не дізнається ніколи!"
— Самосуд? — спідлоба кинув погляд на змовників Альоша-студент.
— Революція — це і є самосуд! — з досадою викрикнув Дерзкий.
— Брехня! Революція — це якраз над усіма беззакон-ностями закон!
І студент на всяк випадок зняв з плеча карабін. Те ж саме зробив і Янош, мовчки переглянувшись із Яреськом.
Бачачи, що задум його провалився, Дерзкий спробував все звести на жарт:
— Ну, тоді братайтеся тут з ними, а ми з дядьком поїхали... Чаплинку провідаєм,— і, насмішкувато помахавши Яреськові на прощання, додав: — Вважай, командире, що ти нас відпустив на побивку! В Хорлах зустрінемось!
І, вдаривши по конях, помчали степом на північ.
XVI
В Скадовську — прапори, музика, велелюдний мітинг вирує перед ревкомом на самому березі моря.
З трибуни саме виступає літня в біленькій хустці жінка — солдатка, може, чи рибачка.
— Всім народам — білим, і чорним, і жовтим — посилаємо сьогодні свій революційний привіт з червоного Скадовська! — розпалено гукає вона через голови людей кудись, аж мовби за обрій.
— Чи не нас вони приймають за чорних та жовтих? — не втримався від жарту Яресько і, під'їхавши з хлопцями до гурту скадовчан, легко зіскочив з коня.— Що це у вас тут? Мітингуєте ради великодня?
їх зразу оточили тісним зацікавленим колом.
— Килигеївці? Полонених греків пригнали? О, так ви ще, мабуть, нічого не знаєте?
— Скажіть — знатимем.
— Революція в Угорщині!
— Невже?
— Радянську республіку проголошено!
— Бела Кун уже по радіо з Леніним розмовляв! Янош слухав, розцвітаючи на очах, і ніби ще віри
не йняв почутому. Хлопці якусь мить радісно дивились на нього, потім разом кинулись поздоровляти товариша:
— Твоя ж революція!
Між скадовчанами тим часом пошелестіло:
— Мадяр!
— Червоний мадяр з килигеївцями прибув!
Янош стояв між людьми, розгублено посміхаючись, а його розглядали з усіх боків. В полотняній українській сорочці, в солдатському австрійському картузи-ку, що його наділив юнакові колись старий цісар Франц-Йосиф, посилаючи хлопця на війну... Таким і підхопив Яноша натовп на руки і з криками "ура", під звуки скадовського оркестру поніс над головами до трибуни.
І ось він уже стоїть, зніяковілий, щасливий, над розвированим людським морем, так несподівано винесений на самий його гребінь. Теплими поглядами обдає Янош натовп, всміхаються, радіючи за нього, хлопці, всміхаються уже й греки, в яких за всю дорогу ні разу ніхто не бачив посмішки.
З трибуни знову лунають промови.
Кремезний рибалка віє на вітрі сивиною:
— Слава червоній Угорщині! Якийсь матрос з гвинтівкою на плечі:
— Чорноморський привіт героїчним пролетарям Будапешта!
В наскрізь прозорому весняному повітрі, під лунким оцим небом далеко чути голос розбурханого, мітингуючого Скадовська.
Попросили і Яноша, щоб виступив. Весь майдан прищух, чекаючи, що він скаже, а він, густо зашарівшись, видобувсь на край трибуни, зняв свою пом'яту конфедератку з давно вже видертою геть цісарською кокардою, і, посміхаючись, вклонився з трибуни людям. Світлі, щасливі сльози покотились йому з очей.
Оце і вся була його промова.
Після мітингу хлопці здали греків у ревком для відправки їх далі в Херсон. На прощання греки, схвильовано белькочучи щось, міцно потиснули руки Яресь-кові та його товаришам.
Тут же, в ревкомі, від губернського товариша хлопці почули ще одну радісну новину: неподалік від Одеси в боях під станцією Березівка війська 2-ї Української армії вщент розгромили французів та греків і захопили в них п'ять французьких танків, один із яких послали в Москву в подарунок Володимиру Іллічу Леніну *.
XVII
Наступного дня поверталися до себе в тополиний порт.
Легко, радісно — виконавши наказ — рухатися в просторі, міряти далечінь в нерозлучному товаристві з жайворонками, що дзвенять і дзвенять у тебе над головою, з клубком сліпучого сонця, що весь час біжить, промениться, по морю поруч... На повні груди дихає весна навкруги. І чи бувають весни де-небудь кращими, ніж отут, у відкритім приморськім степу, де жайворонки так вільно передзвонюються в піднебессі, де тільки сніг розтанув — і вже дикі маки запломеніли, і вічно текучим серпанком схоплюється марево весняне!
г У відповідь на цей подарунок Ленін тоді ж надіслав таку телеграму: "Приношу свою самую глубокую благодарность и признательность товарищам Второй Украинской Советской Армии по поводу присланного в подарок танка.
Этот подарок дорог нам всем, дорог рабочим и крестьянам России, как доказательство геройства украинских братьев, дорог также потому, что свидетельствует о полном крахе казавшейся столь сильною Антанты.
Лучший привет и самые яркие пожелания успеха рабочим и крестьянам Украины и Украинской Красной Армии.
Председатель Совета Обороны В.