Хлопів чернечих. Геть і не проси,—
Терпи й не рипайся... Терпіли і несли
Розбиті, приголомшені й безсилі.
І тільки десь плекали в тишині
Велику віру в золотавий ранок.
З них не один наспівував пісні
Онукам про минулі дні —
Про смілого звитяжця-отамана.
Ішли літа —
Плодилися раби.
Хрестила їх святиня на покору,
Але вони росли самі собі:
Любили сонце і простори голубі
І набиралися людського поговору:
"Гей, був колись
Та й був колись юнак!
Та й чуть було зоря не зазоріла!.."
З минулих днів котилася луна,
Врізалася легенда не одна
Про Чорного — про юнака Данила.
XII
Мар'янчину могилу кожен рік
З любов'ю квіти прибирали в шати,
Щоби цвіла... І мак вогнем зорів,
Щоб не один згадав, коли уздрів,
Як вміли люди жити і вмирати.
ЧАСТИНА ДРУГА
Як не набрид тобі, читачу мій,
Як почуваєш, що немарно час загаяв,
Дослухай же ти повість цю і осудить зумій,—
Тільки не лай зарані автора — будь мудрим, яко змій
І вже, як тут терпів,
То витерпи й докраю.
Нетяжко вилаять, ще легше осудить,
Далеко тяжче віру не згубить
В свої слова
І розібратися як слід бодай в собі...
Ще ж тяжче видерти із каторги Данила.
Я знаю — не один з нудьги кривляє рот
На ці слова...
Ну, що ж, щасти йому вовіки,—
Не жаль і не шкода цього каліки,—
А автор сподівається на скорий поворот
І вірить,
І надіється васала побороть —
Разом з героєм десь плекає гнів великий.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
І
Не четверть віку —
тридцять літ пройшло
І тридцять зим умерло
за горами...
У юних — старість
зморщила чоло,
А у старих — й могили занесло,
Родилися нові — народжені рабами...
Зарічна й Скелька —
трудно розділить,—
Для них лише була б свята земелька
Та хрест дубовий,
І здавалося: нехай пече й щемить,—
Отак довіку будуть плакатись і жить,
І од Зарічної не піде далі Скелька.
Здавалося...
Тридцятий рік вмирав,
І тридцять перший зазирав в могилу,
Як раптом — десь у ріг
сильніш сурмач заграв
І покотились шелести,
всміхнулася гора...—
Із каторги вернувсь
"Юнак"
Данило!..
II
Багато вимерло однолітків його,
Багато ще й залишилось, і вийшли зустрічати.
Та вже не ті і зустрічали не того...
І тільки в оці в нього, як колись, вогонь,
Хоч сам постарівся без міри передчасно.
В сльозах товариші погорблені, сухі,—
На лицях чорних борознами зморшки ранні...
І сурмить за горою день в убранні
Печальних пастухів...
III
І оселивсь Данило
Змучений, старий...
Ігумен теж постарівся за тридцять довгих років,
Але, гай-гай. Орлом дививсь униз згори;
Він був міцний, кремезний, силою горів:
Ходив збентежений в покоях по горі,
А на околицю на всю лунали кроки.
Червоний та ополистий (пішли літа в живіт),
І ще ж він думав, сподівався зжерти
Давно жадані землі. Хитро справу вів:
По всій околиці та й корчились живі,
І чули стогін їхній мертві.
Пухка рука — несхибна і міцна;
Стискав він нею все міцніш околицю за горло,
Тоді, як друга — тиха і свята —
Хрестила паству іменем Христа,
І цілувало їх обидві братство духоборне:
Старалися...
IV
Котилася лиха
Про цю обитель слава по окрузі.
Творились темні там, нечувані діла.
Та про одно і приказка у звичай увійшла:
"Не кидай, кажуть, коней в лузі..."
Хоч луг чернечий (їхні ж і вони),
Але раніш то не було такого:
Пустив шкапину... Ну, то й пом'яни.
І знають люди — бачили, куди і хто гонив:
"Забрали знову, сукини сини!"
Та не моли, і не проси, і не питай ні в кого.
До всього ще й мовчи. Бо й віри не поймуть,
Й полічать ребра на додачу канчуками.
Хочь сядь та плач. До скарг озвався б камінь,
Але... Куди піти? Ще жалітись кому?
І до цариці скаржились. А як одбили ребра одному,-
Мовчали безпорадно та розводили руками...
Отак до зол усіх та ще прилипло зло,
До гурту, кажуть,— хай везе ледачий
Сіряк мізерний. Вивезе хамло,
Адже возив, ще й не таке було...
І хто б узявся тут? Хто б розв'язав задачу?!
Сказав Данило: "Ой, не кінчиться добром —
У ребра вилізуть разом з усим ці коні!..
Ще, може, й не по нас той замах тупором,
Ще, може, й не по нас ті дзвони похоронні..."
Сказав це він тоді, як знов пропав табун,
Як вивели, до всього, ще й у дядька з клуні;
Сказав спокійно, тихо, тільки брови зсунув,
Але — цих слів простих
Ніхто й довіку не забув.
А у ченців (мовчіть, святі, мовчіть!)
Нових "союзників" щодня приймає брама:
Цигани то,
Цигани стали любими гостями...
Дзвеніли бубни, серги й дукачі:
Вихлялися циганочки до півночі
В жагучім танку; обдаровані перснями,
Владику тішили по одній і по три...
Лилось вино і блиск циганок гожих
У танку дикому... То кралі таборів,
Оголені, з зорі і до зорі,
Немов гетери в римського вельможі,
Чинили оргії.
Шалів розпутний "князь",
Немов султан турецький на килимах.
Старий, броватий циган залітав щодня...
Ой, недаремно талери дзвенять
І в'ється п'явкою дочка його Касіма!
Тож та красуня, як татарський кінь,
В'юнка й шалена, дика і жагуча,
Що не один заплаче, не один
Після у неї куплених годин,
Після ночей таких — Після такої бучі...
VI
Отак з циганами владика пас "овець".
І непогано в них виходило — такі діла роздули!
Ой, хіба ж так усі циганську ласку чули
Обскубані й обстрижені вкінець...
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні
Циганські бубни гули.
І сторожила ніч його гарем,
Налитий дзвоном, танками і похіттю старого,
Захований від всіх і від самого Бога
За мури, замкнуті ретельним ключарем.
І тільки інколи скликав своїх "тузів",
Питав, чи скоро здійсняться його хижацькі плани —
Чи скоро землі, люди і ліси чужі
Та стануть їхніми?
Скажіть, мовляв, скажіть!
Та скорше жміть, бо буде нам погано...
...Десь "стадо" чухалось обскубане вкінець,
Бо дуже добре всі циганську ласку чули,
А у ногах Касіми слухав панотець,
Як в лоскоті й вогні Циганські бубни гули...
VII
Обитель виросла удвоє за цей час,
Та спокою не мав по оргіях владика;
Мов чорний крук, він хмуривсь кожен раз:
"Чому не йде знаменна та пора?!"
"Коли ж він зробиться могутнім і великим?!"
їм обіцяли дати луки і лани,
їм обіцяли хутори, діброви і долини...
"О, буде час — і виросте святиня!
І на ввесь світ засяють їх вогні!.." —
Так мріяв він, так думали "вони" —
Його поплічники, його "штабна старшина" —
Ці "ад’ютанти" в чорних клобуках:
"Вже близько час... Але вже, як посієм,
То вже й пожнем. Таж і пожнемо ми!
І у віках на всесвіт прогримить,
Сподоблене Христу, ім'я ІЄРЕМІЇ...
Це буде всім святим святиням храм!.." —
І усміхавсь владика в брови волохаті,
Розкинувшись у кріслі (Так! Пора!),
Й кошлатив бороду. Сподоблений царям,
Він вже на всесвіт думкою
Розкинув поли мантій.
VIII
Данило думу думає свою...
І в нього борода під масть Ієремії,
І він так само брови заломив,
Так само таємничо на умі
Великі плани креслить та хмарніє.
Десь оселивсь під лісом, як чернець;
З дверей, мов на долоні, видно вежі й мури,
У вікна світло соняшне ясне,
А ген — наскільки поглядом сягнеш:
Млини, і Ворскла, і хатки в зажурі —
Послалися під ноги дзвонарям...
О, скільки, скільки днів печуть ці думи мізок!
І кожен з днів цих черво догоряв
Та й гас навік-віків,
А тінь манастиря
Затисла серце в брамі, в кованій залізом...
Рибалив... Полював... І жив отак один,
Але у серці приховав в людей глибоку віру.
Хоч гострий біль з'їдав вряди-годи,—
Та недаремно, ні, пригнав його сюди
Цей біль
З далекого Сибіру.
І навчений тепер за все життя своє,
(Бо недарма зарані скроні посивіли),
Він знав, що лобом муру не проб'єш,
Що тільки розум панцир проклює
І тільки мудрість неосильне пересилить.
І думав він. І ждав...
IX
...А як ударить дзвін
І підуть клобуки на раду з паном Богом,—
Приймав гостей тоді у себе він:
Зіходилися люди не нові —
Зіходилось
Старе товариство до нього,
Старі звитяжці; то не бидло — козаки.
Сідали на порозі; за старим звичаєм,
Запалювали дідівські люльки
І радились, плели свої думки
Без галасу, без сліз і без одчаю...
В вечірній тиші капали слова:
Розмова тиха пройнята спокоєм.
Думки гартовані у давнішнім вогні,
А тактика засвоєна з них кожним на спині,
Як добрий досвід виучки тяжкої.
Зломивши голову, боролися колись,
Та мало їх вціліло після тої бурі...
Але і знов злетілися, і знов вони зійшлись,
Та вже на старості до розуму взялись
І так повільно радились, похмурі.
Дивились з усміхом, як на рожевім тлі
За вежами готичними співають і кадилять,
Як котиться печаль по змученій землі,
І раду радили... І знову, як колись,
За отамана, за застрільника — Данило.
Прочув хтось з них,
Що влітку генерал
Та буде об'їздить "Малорасєйські" землі,
З самого Пітера. І буцімто капрал
Великий дуже... Так отож, пора!
І так спокійно в тихих вечорах
Складали змову дивну і таємну...
Це так над урвищем,
Як посмутніє синь,
Попихкують люльки роєм біля порога.
Це так подолані колись — похмурі, як один,
Це так увечорі, коли ударить дзвін,
І підуть клобуки на раду з паном Богом.
X
Ночами ж чорними на вежі в вишині
Горіли вогники — то гасло коноводам
(Казали так) — ще й на чотири сторони.
У темінь мовчазну маячили вогні
Да-алеко — до Зінькова... До Куземинського броду.
На всі чотири вартував чернець —
Просвічував тяжкі, глухі циганські ночі
Розбійним оком. Так, мов журавлів
Вислухував на приспаній землі...
Ніхто не знав, кого шукали тії очі.
Не про пожежу, ні, поставлено його;
Мабуть, не здуру говорили люди,
Що всякий мусить там відшукувать свого
Коня украденого... Тільки й усього.
Ішли вони, мовляв, туди зусюди:
На луках зайняті і просто в повітках,
Адже цигани недарма гостюють у святині.
А хто ж ще зна про те: коли по ярмарках
Баришники в червоних "кушаках"
Летять ночами на цей світ гостинний?..
Як темна ніч, такі й оці діла,
Але недурно ходять поговори,—
Адже і панщина на коні перейшла:
Беруть коня за чинш, беруть за всі побори.
XI
Взялися люди написати знов
І переслати скаргу просто до цариці.
Взялися. Написали... Не жаліли слов,
Та не жаліли і святині,
Але про одно
Забули всі — як били їх по пиці
За скарги за такі, за "волю" й за "права".
Гляди, й послали б... Та з'явивсь Данило —
Узяв
І скаргу ту на шмаття розірвав:
"Куди? Кому?! А чи вас мало били?!!" —
Протверезили всіх такі слова.
Але не стало легше ані чуть,—
Ніхто не бачив краю напасти такої.
І тільки дехто знав,
А, знаючи, мовчав,
Та гнулось Ворскло полиском меча,
Покірно кинуте під ноги хитрою рукою.
XII
Лежав з Охтирки шлях по нетрищах лісів —
Такий обставлений та темний, мов печера...
Отож і дослухались хлопці все сюди —
З гори його ніхто не проглядав
Ні здавна, ні тепера...
Боялися проґавити момент.
Але даремно турбувалися, бо міст старий марудний
Давно зогнив, зруйнований ущент,—
А так, як тут, з старших ніхто не їздив ще,
То і було сполучення немудре:
Тут з милости ігумена ходив пором.
Нечасто його бачили під вербами рясними —
На березі цьому, зарослому, як гай,
Тільки тоді, коли гонив нагай
З Слобідки хури на скельчанські ниви.
А так, то просто плавали човном
Та вбрід обходили повз скелі, поуз кручі.
Отож тут не проґавиш білим днем;
Та й не було нікого ані пішки, ні конем,
І хлопців помаленьку сумнів мучив,
А час минав...
РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
І
Аж ось одного дня
Данило озирнувсь, і зір заграв огнями,
Покинув в'язку дров, потер чоло руками:
Ген, через ліс куріла цугом шестірня...
Забилось серце.