І, нарешті, зовсім спокійно одповів:
— Так, хочу. Я знаю, програю, але я це роблю для Дієго й панни Емми. З мого боку буде неблагородне, коли я не дам йому спромоги бути переможцем...
— Але ж він все одно премію дістане!
— Ні, не з таким правом, як тепер... Ви сьогодня що будете пити — чай чи кофе?
Був день його черги, і він, не вважаючи на таку подію, як конкурс, не хотів нарушувати порядок. Його ж питання мусило значити: годі про це говорити. Я сказав, що хочу чаю, і ми більше не говорили на цю тему.
Тільки вже збираючись іти на конкурс і держачи обома руками полотно, Олаф раптом сказав:
— А ви знаєте, чого у Дієго так гарно вийшло? Ні? Тому, що він узяв те, що є, а я те, чого нема. От в цьому й є моя головна біда. Я брехав собі, коли писав, а він — ні... Ну, до скорого побачення!
Побачились ми справді дуже скоро, скоріше, ніж я думав. Олаф, розуміється, програв. Як там одбувалось, я не розпитував. Та й не було 6 на це часу, коли б і схотів! Олаф зараз же, як тільки коротко й спокійно кинув мені, що виграв Дієго, яолрохав мене вийти з дому години на три, — у його мала бути тут одна справа. Я хутко я підозріло подивився ма його. Мабуть, я мав при цьому досить комічний вигляд, бо він проти волі засміявся й скааав:
— Ви гадавте, що я збираюсь стрілхтись? Але ж це неекономно — так багато яа це часу класти. Ні, це не мій фах. Я ще хочу жити...
Тоді я подумав, що до його прийде хто-мебудь. Розуміється, я в ту ж хвилину одягся й вийшов, сказавши, що прийду навіть пізніше, як через три години, бо мав, мовляв, до речі, одну справу на правому березі Сени.
Я між іншим був чомусь певний, що у його буде Емма. Як вона могла прийти до його в той день, коли була програна другому, я про це не думав; мені уявлялось, що це мусить бути вона.
Дійсно, я пробув більше, як три години. Коли підходив до нашого будинку, ліхтарі вже запалювали.
А у нас, теж правда, застав Емму. Але вона була сама. На столі горіла лампа, чогось неприкрита абажуром. В хаті було щось чудне, але я того не розумів спочатку, тільки почував, що щось не так стало. Моя увага вся зупинилась на Еммі. Вона, очевидно, незадовго перед цим дуже і багато плакала, — очі були червоні, повіки на них опухлі, ніс теж. Але сліз уже не було; коли я ввійшов, вона якось дуже рівно й обережно ступала по хаті, тримаючи в руках лист. Пізнавши мене, вона, не вітаючись, подала мені листа й тихо додала:
— Це вам від Стефензона. Я розпечатала його тому, що думала в йому найти адресу...
І знов заходила. Ошелешений, я машинально почав читати:
"Товаришу Укрен! Я виїжджаю з Парижа. Більш-менш назавжди. Я покидаю вам свої деякі речі. Про це я сказав консьєржці, отже, не бійтесь, що вона вам робитиме перешкоди, коли схочете розпорядитись ними, як вам буде вигідніше. За ательє заплачено за терм. Бувайте щасливі! Дякую вам за все. Стискаю руку. Ваш Олаф Стефензон".
Олівцем була ще приписка:
"Надіюсь, що колись зустрінемось в Парижі. Але це буде при тій умові, що я тоді вже знатиму, як і що маю малювать, щоб не програти Дієгам свого..."
Останнє слово було так закреслене, що я ніяк не міг прочитати. На поміч мені прийшла Емма.
— Ви хочете розібрать, що він закреслив? — спитала вона апатично. — Там було написано "щастя". — І зараз же звернулась до мене з питанням: — Слухайте, Укрен... — Вона помовчала, немов забувши й про своє питання, й про мене. — Ну, нехай так... — махнула вона рукою. — Скажіть, Стефензон говорив вам що-небудь про те, що то я запалила ательє Паблеса? Тільки, молю вас, скажіть правду. Все одно!
— Даю слово, що скажу правду! — гаряче скрикнув я. — Він ні одного слова про це не говорив...
— А як ви думаєте, підозрівав мене?
— Ні. Ручаюсь, що йому і в голову не прийшла ні разу ця думка!
Емма вмить сильно прикусила нижню губу так сильно, що вона вся побіліла й натягнулась. Коли губа лягла на своє місце, на ній синіли глибокі сліди зубів; з одного виступила кров.
— Сама винна... — прошепотіла немов про себе Емма і, повернувшись, не попрощавшись, помалу вийшла з хати.
З Олафом я більше не зустрічався. Чи зустрінусь коли-небудь?