Найголовніша причина та, що Нова Еміграція не була (та й тепер не є) поінформована в фактах нашої революції. Звідки советські піддані могли їх мати?
Друга причина: вони боялись своїм недовір'ям стягти на себе підозріння в большевизмі, й бути висланими союзниками назад у СССР на смерть і муки. Вони знали, що в еміграції була група людей, яка називала себе "урядом УНР", що вона носила прапор української державности, демократії, які союзникам були не страшні й за які до СССР не висилалось. Отже, цілком натурально, що вони спішили стати під той прапор і сховатися від небезпеки.
А до того ще це ж був прапор Петлюри, того самого Петлюри, проти якого так виступали раз у раз там, на Україні, большевики, який сам собою став там, дякуючи большевикам, за "вождя" багатьом членам української нації. Так — не перебільшуючи, можна сказати, що за вождя багатьом і багатьом українцям Петлюру поставила Москва. Називаючи всякий раз вияв національного почуття, національного протесту, навіть української мови, національної думки петлюрівщиною, товчучи це в усій своїй пресі, промовах, агітках, вона роздувала ім'я Петлюри в одних українців, не знайомих з його суттю, до величезних розмірів, просто до обожнювання ("Коли большевики так сильно його лають, так не люблять, значить, він є захисник, проводир нації, герой української революції, творець української державности, символ України, її святощ і ікона"). Але у других українців, які були знайомі з особою Петлюри і з соціяльно-політич-ним підґрунтям його імені (і з фактами історії), така "петлюрізація" України, українського визволення і революції ображала, лютила до бажання краще ніяк не виявляти себе українцем, ніж зватись петлюрівцем. Большевики знали це і тому-то так роз'ятрювали трагедію лівого, свідомого, революційно-демократичного українства, роз'ятрювали для того, щоб іменем Петлюри викликати огиду до національного почуття, щоб гальмувати національну активність революційних елементів. І дійсно, яка трагедія тих лівих елементів.
Москва страхом соціяльних міщанських контрреволюційних позицій петлюрівщини старалась одвернути їх од національних позицій. А петлюрівщина страхом національного утиску й поневолення большевизму старалась одвернути їх од позицій революційно-соціяльних. І в українстві, що в соціяльно-політичній суті й величезній чисельній більшості своїй було майже однорідним, штучно творилось на догоду його національним і соціяльним визискувачам розбиття на ворожі табори.
Та й тут на еміграції ті бідні ліві українські елементи не мають розв'язання їхнього "непорозуміння". Вони щиро готові вірити в героїзм, у заслуженість, у вождів-ство Петлюри, але, коли зустрічаються з необхідністю відповісти, за що ж саме Петлюру вважається за вождя, героя, ікону, то вони, будучи чесними й щирими, не мають що сказати, а надто чужинцям, які простодушно і довірливо запитують: хто ж такий був ваш Петлюра? Знаменитий революціонер, творець вашої державности, голова ваших революційних урядів? Ні, він, власне, не був вождем революції... Ага, значить, він був вашим великим ученим, ідеологом вашої національної справи, теоретиком, ученим? Ні, знаєте, він не був і теоретиком. Ага, він був завойовником, мілітарним проводирем, военним героєм і знавцем? Та ні, і тут він... Так, може. великим поетом, літератором, якимось творцем великих культурних, духовних цінностів? Ні, він не був і тур якимось творцем. Так за що ж, ради Бога, ви, українц;', вважаєте цього чоловіка за вождя?! Адже ви звете себе великою культурною нацією, ви не готентоти, у яких і;с треба ніяких культурних цінностей, щоб бути вождем, хоча й вони вимагають од своїх вождів свого знання, умілості, хоробрості, мужності, самовідданості. Адже чи було хоч це у Петлюри? Що можуть сказати бідні щирі чесні петлюрівці? (Нечесні, а за ними непоінформовані та наївні, називають його просто "Українським Наполеоном"!).
Деякі з них своє обожнювання виправдують одною "якістю" його: він, мовляв, упав жертвою ворогів української нації, убитий жидом з наказу Москви. Але й на це дійсно щирі, дійсно поінформовані українці не можуть спиратися: вони, будучи чесними з собою, мусять сказати собі: ні, він упав жертвою не стільки ворогів, як своєї власної вдачі, отої нещасної честолюбності, яка завдала стільки страждань і йому, й іншим.
Так, С. Петлюру убив єврей Шварцбарт на вулиці Парижа. Слідство і суд Франції установили, що убивство було вчинене на грунті помсти єврея Шварцбарта за погроми єврейської раси на Україні малими отаманами, чинені під потуранням "Головного Отамана" Симо-на Петлюри. Французький суд на підставі всіх даних, які він мав, і докладного розгляду їх прийшов до висновку, що Шварцбарта треба виправдати, і дійсно виправдав його.
Тут я мушу знов подати ті дані, які я вже подавав не раз про себе й про ті закиди, які робились петлюрівцями мені в цій справі. Вони ширили (та й досі ширять) чутку, що я виступав на суді на захист Шварцбарта проти вбитого ним Петлюри. Ці закиди є вияв усе того самого ставлення до мене цієї течії, тої самої моралі її, якої вони вживали проти мене. Я ще раз кажу: я на суді не виступав ніяк. До мене звернулись адвокати Шварцбарта з пропозицією виступити на суді свідком проти Петлюри. Я заявив їм, що виступлю на суді, якщо прокурор мене запросить, проти Шварцбарта і головне на захист українського народу, себто і проти Шварцбарта, але і проти деяких петлюрівців, які, щоб виправдати Петлюру, казали, що весь український народ був антисемитським, що весь народ був погромщиком. Я мав сказати, що Петлюра ніколи не був ідейним, чи іншим ан-тисемитом, що він ставився негативно і з огидою до погромів, але через свою слабохарактерність не міг вжити радикальних заходів проти справжніх погромщиків. І в цьому його була вина. А Шварцбарта я вважав за простого убийника-злочинця, а не терориста і месника за свою расу, як його виставляли адвокати. Вважав і вважаю тепер за такого, бо він не мав ніяких підстав так судити Петлюру, він не мав права брати на себе суд і кару над ним, це було просто убивство. І зрівнювати вчинок Шварцбарта з учинком Мирослава Січинського, який убив польського губернатора, не можна, як те робили адвокати. Мавши таку мою відповідь, вони своє запрошення взяли назад. Але петлюрівці використували його по-своєму, зробили мене захисником убийника Шварцбарта і моїм іменем иідтримували виправдування Шварцбарта у тих людей, які мали якесь довір'я до того мого імені. Чи брали в цьому убивстві участь боль-шевики, не знаю. На суді цього не було встановлено, а суд тоді був не москвофільський, у Франції. Шварцбарт після звільнення виїхав до Англії, а не до СССР, де міг краще сховатись од помсги українців, якої він боявся.
Отже, з усього вищенаведеного вважати С. Петлюру за мученика за національно-державну справу нема об'єктивних, доведених даних. На мою думку, я повторюю, він упав жертвою своєї нещасливої вдачі.
Ще раз кажу: мені прикро завдавати багатьом щирим і гарячим борцям за визволення порушення їхньої віри, виявлення "ікони" в реальному світлі безмилосерд-них фактів, але я роблю це в інтересах нашого спільного колективу і може, отих самих іконоприклонників. Може, це світло фактів зменшить напруження боротьби між самими українцями, може, притишить фальшиво розпалені пристрасті й примусить шукати іншого прикладання їх, навчить плекати не обожнених осіб, а любов до колективу.
7. "ПРЕЗИДЕНТ" АНДРІЙ ЛІВИЦЬКИЙ.
А ще менше "обожнювання" заслуговує так званий "президент" Андрій Лівицький. Це "президентство" вже зовсім "самочинний" фантастичний витвір петлюрівської течії. Ні одна Конституція Української Революції, ні Центральної Ради, ні Трудового Конгресу не мають у собі такого інституту, ні такої назви. Іноді голову Центральної Ради Михайла Грушевського звали президентом, але ця назва була не офіційна. Трудовий Конгрес ніякого президентства не знав. За голову Держави він вважав голову Директорії і в такій якості та назві затвердив його. Мене запитують: звідкіля, коли й чого з'явився в українців "президент"? І чого, на яких підставах цим титулом величають Андрія Лівицького?
Точно вказати час і місце появи цього цікавого явища я не берусь. Знаю тільки, що з'явилось воно зовсім неіавно, після того, як до Європи прибула Нова Еміграція. Так само знаю, що при Старій Еміграції Андрій Лі-вицький називав себе головою Директорії. Наскільки таке називання було "легітимним", наскільки воно виявляє ставлення цієї людини й його групи до основ демократії, до законів і постанов Української Революції, про це читачі цієї книги можуть судити самі. Я на запитання до мене про інститут Директорії й її голову відповідаю: За Голову Директорії один представницький орган Української Держави Національний Союз усіх українських партій одноголосно вибрав голову його, Володимира Винниченка. На цьому пості після вигнання німців і їхнього агента П. Скоропадського з України другий Вищий Орган Української Революції, представницький орган всього трудового народу, Трудовий Конгрес затвердив персонально Володимира Винниченка, з зазначенням, що ніхто інший без ухвали сесії Трудового Конгресу не може бути Головою, навіть інституту заступника не було йому призначено. Як сказано вище, політика військових керівників на чолі з Петлюрою примусила В. Винниченка тимчасово, до скликання нової сесії Тимчасового Конгресу, усунутись од участі в діяльності уряду. С. Петлюра, всупереч виразній постанові Трудового Конгресу, перебрав на себе титул Голови Директорії і в цій якості, стягаючи на Вищий Орган влади українського народу ганьбу, заключив злочинний акт з ворогом Української Держави. Володимир Винниченко свого часу і тоді і потім заявляв свій протест, протест Голови Директорії як проти тих договорів, так і проти узурпації титулу. Але, взявши напрям на нехтування всяких постанов і законів Української Революції, С. Петлюра і його однодумці на протест Володимира Винниченка реагували тим самим напрямом.
Після смерті С. Петлюри назву Голови Директорії, на підставі тільки отого взятого нампряму, прибрав собі отой "якийсь" Андрій Лівицький. С. Петлюра для узурпації цього титулу мав хоч ту підставу, що він був членом Директорії й брав якусь участь у діяльності Центральної Ради.