Це фосфоресценція моря, що її утворюють маленькі мікроорганізми, коли їх поколошкати. Хвиля більшає, вітер сердиться. Під серцем увесь час визріває непевний клубок, мов у наляканої дівчини-матері невчасна дитина. В ілюмінатор дивиться чорна ніч.
В такій обстанові найкраще заснути. Але як це зробити, коли вивалює тебе з постелі, коли думка про можливість ганебної нетривкости ввесь час висить у голові, як і непевне почуття під серцем. Не можна заснути. Наші українські матері радять своїм старшеньким дітям, коли ті не можуть заснути:
— Думай, синочку, про те, як хвилюється жито, отак-о. Сизими лисицями пробігає вітер по зеленому колоссі…
Мабуть, данські мами кажуть своїм діткам, коли ті не можуть заснути, думати про море:
— Думай, синку, як хвилюється море. Білі шапочки піни скидає хвиля до ніг мого синочка… Спи й думай, як колишеться лагідна вода.
Але в обстанові, де все хвилюється, думати на ці теми щонайменше необережно.
Удари хвилі об борт тебе штовхають койкою.
… Гойд-гойд… Бабух об борт. Величезна хвиля Скаґерраку, загнана вітром з Північного моря та навіть Атлантійського океану, робить своє діло… Гойд-гойд-бабух-шшш… І крізь усе — рівний, невгомонний, байдужий і всепронизливий ритм двигунів, що струшує своїм розміреним пульсуванням залізне тіло цілого пароплава "Kong Ring".
Ніч. Виявляється, що ти проспав уже цілих чотири години. У товсте, як лід, і кругле, холодне скло ілюмінатора можна побачити лише шматки водяного вихру і бугорці води, що попадають у смугу світла того ж ілюмінатора.
Далі морок і шум… І тому настирлива думка не менш уперто послідовна, як і ритм машин, що струшують пароплав, ця думка товче свідомість: "Хоч би не трапилося неприємности". В таких випадках знов-таки найкраще заснути…
Ранковий вступ до Скандіиавії
Ото й умощуєшся й прислухаєшся до своїх "внутреностів", до ритму машин, до бабухання водяної стихії і, нарешті, до своїх думок, що стають раптом химерні й неясні.
Прокидаєшся вже, коли тобі кивають, моргають і блимають маяки Скандінавії. Вони то ховаються десь під воду, то, як червоні й жовтаві чортики, вискакують з води. А далекі маяки на горі простягають свої худі, довгі, світляні руки і закликають до себе, особливо один з потрійним бадьорим кивком після чималеньких перерв. Це пароплав увійшов уже до затоки Осло-фйорду, і, поки її перейшли, маяки стали зайві. Сірий, дощовий, осінній ранок притулив хмарну свою покришку над фйордом: з обох боків кам'яна кожура скель — внизу рівнина зеленаво-мутної води, наче сік, видушений з хвої. Високі стіни фйорду, що круто спускаються у воду, іноді роблять репані уступи, іноді відлого переходять у довгий видолок, то знову витикають такі круті боки, що схожі швидше на велетенські почорніло-порепані груші, як це буває з ними в нас у дощову погоду. То знову ґраніти залягають такими бурими, обвислими складами, наче навалена гора подохлих слонів. По тих різноманітних гранітових формах місцями густо щетиниться ліс ялин, то рідшає знову, потицявши лише сям то там окремі скупі й прибиті деревця, то зовсім залишає камінь голий на здобич лишаям і гірському мохові. Дерева збігають униз до води, вискакують підстрибцем на гору, то раптом десь зупиняються над долинкою опрацьованої землі, вкритої руном засіву. Ялина, сосна — зелень темна і змокріла від дощу. Між нею жовтіють яскраві блискучі плями берізок і іншої малоповажної лісової породи. Всюди, як своєрідні коробки, далеко одна від одної, порозставлювані кубічні з високими дахами дерев'яні двоповерхові домики з мезонінами, криті червоною черепицею чи кам'яною, здається, шиферною попелястою лускою. Ці будинки з дерева, пофарбовані на темно-червоно, рідше на жовто, а ще рідше вони білі та смолисто-темні. Серед зелені лісу вони розкидані кубиками, стоять приткнувшись просто на ґранітах і роблять такий дивний пейзаж фарб і форм, який належить виключно північним країнам. Натяки на це можна побачити вже й у Фінляндії.
Рідкі шматочки поля серед лісу чи кам'яної кострубатости можна зрівняти з нашими рідкими гайками в степових вибалках. Туманисті хмари чіпляються за верхи гір, що обступили фйорд і висять сірою дощовитою стелею над головою та над помруженою дрібною брижею поверхнею солонаво-гіркої води Осло-фйорду. Боки з ґраніту вкриті зелено-жовтими лісовими хутрами з червоними будинками між ними. А посередині в тому природньому, чудесному, осінньому футлярі чи коридорі серединою країни йде морський пароплав, з димом і сопінням залишаючи за собою два водяні хвости, що врізаються далеко позаду в кам'янистий берег.
Ось пішов дощ. Сьогодні 21 жовтня. Ґраніти слизько блищать. Полаковані жовті берізки. Далеко котиться і лунає в коридорі фйорду гудок пароплава. Спокійно переходять матроси палубою в рибальських промаслених капелюхах з парусини у формі лопухів, — довшим полем над потилицею, наче кепка, на надіта козирком назад, як у кінооператорів під час здіймання. Деякі попихкують люльку, а щоб у ню не набивав дощ, люлька перекинута донизу вогнем.
Нафтові бідони, Ізольда і юнґа
Ось більше скупчення будинків. Якесь місто. Кілька заводів над самою водою. Що вони роблять? Серед фйорду острівець — гладка ґранітова площадка трохи з нерівною поверхнею, але добре вишліхованою ходом колишніх льодовиків. На цій площадці, як велетенські бідони, настановлені баки для нафти. Здалека вони скидалися на білі, круглі печериці, що прямо повилазили на рівнині добре викошеної стерні: круглі, білі покришки. Недалеко вже столиця Норвегії — Осло. Убиральниця з пароплава підкреслено-активно проходить, щоб прибрати наостанку в багатих каютах і одержати "чайові". Вона, як перезріла Ізольда, золотаво-мідяна, велика і все ж таки струнка — з блакиттю очей, про яку можна в Харкові лише мріяти. У неї через лоб на ясному золоті волосся лежить вузька біло-накрохмалена пов'язка. Коли б вона була срібна — можна було б згадати часи вікінгів. Хлопець-юнґа, що допомагає мені, довідавшись, що я з Радянського Союзу, визнав себе за комуніста.
Риженький чубик в Осло-фйорді
Їдемо морським пароплавом у м'яко-вимощеному туманистому футлярі ґранітового фйорду.
Я зайвий раз спішу написати слово фйорд і подати його правильну транскрипцію, бо от і "Комсомолець України" в моїй статті мені повиправляв усюди "фйорд" на "фіорд". А якраз норвежці пишуть "fjord" і вимовляють — "фйорд", і всі, хто буває в Норвегії, мусять для правильности казати теж ф й о р д. Українська неправильна транскрипція цього слова пішла, напевно, за російською, де не пишуть перед голосівкою звука "й".
Так ось, у несподіваному для мене оточенні, вже глибоко в самій країні, іде наш пароплав, пихкаючи своїм димарем серед островів і берегів типу велетенських черепах, укритих здебільше лісом. Але поруч з тим урочисто-туманним і стихійним життям, що малюється у вигляді скандінавської природи, — іде своє глибоке й цікаве життя, і, звичайно, на самому параплаві, і найперше — люди.
Дозвольте познайомити: молодий юнґа літ двадцяти. Він одітий мішано: щось між буденним одінням морського офіцера і молодого помічника шофера. Але одне різко накидало на нього тінь "морського вовка" (ви почуваєте іронію?) — це його тужурка з блискучими ґудзиками, як в учителя передреволюційних міністерських шкіл, а вона якраз і подібна була до тужурки морського офіцера. Правда, юнґа тужурку свою носив, видно, добре винищуючи плями, — але вона одна своїм чорним сукном із стоячим високим ковніром і золоченими ґудзиками надавала йому вигляду моряка.
Сам він височенький, риженький, з великим рижим чубом, що вискакував над лобом догори замахнутим високим коком, — юнґа стояв і чекав на пасажирів. Білий накрохмалений, стоячий комірець і під рукою біла серветка, ловким рухом укинута під чорний рукав, вона додавала йому до того мішаного вигляду шоферо-моряка ще й вигляду молодого офіціянта, готового бігти на допомогу добре одітому голодному. Таким він і зустрів нас на порозі невеличкої обіденної залі, від якої недалеко була і моя каюта. Я сміливо пишу моя, бо, хоч вона й розрахована на чотирьох осіб, але жовтень для Норвегії не є місяць туризму і тому на пароплаві взагалі було порожнювато: я був сам один на цілу каюту.
Юнга заговорив норвезькою, далі англійською, німецькою мовами, допомагаючи влаштуватись.
— Чи у вас іще є речі на пристані?
— Зверху чи знизу спатимете? — і подібні інші незначні фрази, що встановлюють добрі стосунки між людьми. Він, одходячи, цокнув мені каблучками і рвучко вклонився одним швидким пружинистим поклоном-кивком.
Перші, може, й характеристичні риси норвежців
Взагалі перший день нашого знайомства він відповідав коротко, кланяючись швидким поклоном-ривком, і цокав по-військовому каблуками, при чому його риженький чуб задьористо змахував догори. Очі — сіро-біляві, і тому здавались невеликі, особливо в оточенні блідо-жовтих вій. Ніс сухий, з одкритими ніздрями, що одверто наставлялись, коли він закидав голову до стелі, шукаючи відповіді, немов там щось розглядав. Тоді, коли в нього була серветка під пахвою, він виймав її і помахував. Потім рвучко закладав знову серветку під руку і, махнувши чубиком риженьким униз, швидко й коротко відповідав.
Коли зайти до залі, де він завше крутився і сидів, — то він одразу зривався на ноги і ставав струнко. Це, очевидно, була суворо встановлена система поводження з пасажирами, і коли так — він це виконував блискуче.
Підвищена аж занадто чемність юнґи не була дивною тільки тому, що вся команда поводилася з пасажирами дуже чемно.
Сам капітан і його помічники завше перші кланялися своїм пасажирам, навіть радянським, себто мені. Поспитатись у кожного з них було приємністю. Вони охоче йшли назустріч, щоб допомогти у дрібницях. Поводились і діяли вони якось скупчено-повільно.
Особливо це помітно було в рухах матросів, що виконували якусь роботу, де потрібна була спритність і точність, починаючи, наприклад, од кидання канату. І їхні рухи перших скандінавів-моряків, що їх мені довелось побачити, були майже протилежні поводженню юнґи, що був і жвавіший, і рвучкіший, хоч і риженький, як це здебільша траплялось і з іншими.
Коли юнґа сидить і щось мріє в пустій залі, досить було відчинити двері, як він зривався, мов зайчик, і ставав насторожено струнко.
— Чого ви все зриваєтесь, посиділи б.