Уран

Сторож – чоловік відчайдушний, бо його, може, щодня смерть чекає.

– Точно.

– Ніч. Темно, хоч в морду дай, – малював страшну картину життя колгоспних сторожів Гулька, – а ти лежиш, тьху, а ти стоїш, значить, на посту, стережеш добро... Очей не заплющиш, стоїш з берданкою напоготові, а воно, к приміру, підкрадається до складу. Ти зразу: руки вгору!

– Діла-а, – зітхає Лин.

– Так що тримайтеся, браття, бо горе нам буде, – мирно скінчив нараду Тиміш.

Гайворон зайшов у кабінет:

– Добрий день.

– Здравжлам, товаришу голова! – гаркнуло дванадцять горлянок, аж захиталася люстра під стелею.

– Сідайте.

Тиміш Гулька слухав виступ Гайворона, і з кожним словом голови артілі обличчя старшого сторожа ставало сумнішим. Від переживань і страху за свою будучину трусився Гульчин живіт, і сонячні зайчики одскакували від мідної бляхи пояса і бігали по стіні.

– І ми дійшли висновку, – закінчував Гайворон, – що сама наявність цієї роти сторожів принижує гідність усіх колгоспників, не кажучи про зайві витрати. Просто дивно, звідки у нас з'явилося стільки сторожів?

– Ми товаришем Колядою були поставлені й службу несли справно, – кинув Гулька.

– Хто хоче висловитися?

"Усіх уже підмовив Гайворон, – ворушиться млява думка в Гульки. – І Сніп, і Кожухар за ним руку тягнуть. Може, Савка Чемерис захистить?. Слова просить".

– Дивлюсь я оце на вас, – звертається Чемерис до сторожів, – і думаю: скільки ж ми дармоїдів тримали. Коли по одному зустрічав, то воно без вніманія, а як зібрали вас докупи, то не можу на вас, лічно, дивитися. Ви ж можете на собі плуги тягати, борони волочити... а вони взяли по берданці й сторожують. Беріться, хлопці, до діла, бо мені соромно, що ви од мене мою працю чатуєте.

Після виступу Мотрі Славчукової і Мазура Гулька вирішив іти в контрнаступ.

– Товариші правління і колгоспники, – хрипко почав. – Вищі органи нас учать, щоб ми берегли народне добро. І ми його всі роки охороняли, а тепер ми, значить, дармоїди. А ми життям своїм ризикували. Ось хай розкажуть, – показав на "гусарів". – Без нас ви не зможете виконувати й перевиконувати, бо розкрадуть.

– Скажи, Тимоше, що ти ці десять років робив? Скільки засіяв, що в тебе зародило? – спитала Мотря.

– Я був старшим сторожем. І не смійтеся, бо я ночей не спав... Жодної ночі не ночував удома, хоч жінку запитайте – все, значить, ходив і перевіряв пости, щоб не дрімали, – дуже серйозно повідомив присутніх про свою діяльність Гулька.

– Та знаємо, де ти ночував.

Усі розсміялись.

– Я до Килини вже давно не ходжу, – заперечив Тиміш.

– Хто просить слова? – стукав олівцем по графину Гайворон.

– Я, – підвівся на весь свій богатирський зріст Милентій Лин. Могутньою рукою він тримав, наче трісочку, берданку. – Ось тут сміявся з нас товариш Савка Чемерис. І мені обидно, бо я свого життя не шкодував на посту. Усі знають, що я попросився в сторожі, бо в мене той... нема здоровля...

Усі й покотилися зо сміху...

– Щоб ти сказився, Милентію! – витирала сльози Мотря.

– Ви не дивіться, що я червоний, у мене всередині гандж, – поскаржився Лин. – Аби ви почули, як я кашляю... А де я здоров'я втеряв? На посту.

І на підтвердження цього Лин набрав у свої легені з пів-кубометра повітря і почав кашляти. Тремтіли стіни Гайворойового кабінету, зі столу, немов вітром, змело пачку директив і підшивку районної газети, зашелестіли на стінах плакати і соцзобов'язання колгоспу,

– Ось до чого довела мене служба, – сказав Милентій і сів. – Помру, от побачите.

– У тебе коклюш, – поспівчував Чемерис.

– Де ви сторожуєте? – поцікавився Гайворон.

– Мій пост біля дитячого садка, – виструнчився Лин.

– Що ж ви там оберігаєте?

– Об єкт, – відчеканив Милентій. – Там ліжечка, посуд, коники і...

– Щоб ти вчадів! – не втрималася Мотря. – Хто ж ті ліжечка забере?

– Хто, хто, – огризнувся Лин. – Є такі. Ось стою однієї ночі. Чую, йде. Я до нього, воно за хату і сховалося. А міг бути злодій.

– І в мене так було, – перебив Дмитро Бийлихо. – Стою біля ожереду, а воно підкрадається. Я до нього, а воно навтьоки.

– Було і в мене, – згадує науку Гульки Омелько Дери-коза. – Ходжу біля кагатів, коли чую: шелестить. Я до нього, бо мені жизні не жалко, а воно я-а-ак свисне...

– Сідайте. Я гадаю, – стримуючи посмішку, сказав Гайворон, – що ми не можемо ризикувати життям шановних членів нашої артілі, а тому правління рекомендує усім сторожам перейти на денну роботу. Бажаємо вам успіху, дорогі товариші.

– Що, жодного сторожа не буде? – все ще не вірив Гулька.

– Ні, один буде – черговий по конторі і в сільраді.

– Я можу! – з готовністю заявив Милентій Лин.

– На жаль, цей пост ми вже доручили Данилу Вигону.

Минуло кілька днів, і по Сосонці пронеслася чутка: цієї ночі зі стельмашні вкрадено два кубометри дубових дощок.

Никодим Динька прибіг вранці до Гайворона:

– Ось до чого дожилися! Хіба можна без сторожа з нашими людьми? Такі ж були дошки, беріг їх, як на празник. Щоб йому руки покорчило, щоб він з них собі труну зробив, – кляв Динька невідомого злодія.

Біля контори вже покурювали Тиміш Гулька і Дмитро Бийлихо.

– Так воно, товаришу голова, – зустріли Платона, – без нас порядку не буде, тепер шукай вітра в полі.

– Пошукаємо, товаришу Гулька.

– Поспішив ти, Платоне, зі своїм комунізмом, – сказав Гайворону і Макар Підігрітий.

– Не поспішив. Дошки знайдемо, їх же не вивезли з села? Попроси дружинників, хай пошукають, – порадив Платон.

– У кого ж їх шукати?

– У сторожів.

Таємниця розкрилася дуже просто. Йшов другого дня уранці в свою бригаду Михей Кожухар, порівнявся з хатою Милентія Лина. Дивиться: висить на воротях найменший синочок Милентія.

– Скажи татові, що на роботу вже пора, – сказав Кожухар.

– Тато на роботу не підуть, бо лежать, – шморгнув кирпатим носеням маленький Лин.

– А чого це вони лежать?

– Бо впали з драбини в сінях і вдарилися тім'ям об поріг.

– А чого це вони лізли на тую драбину?

– Дошки з мамою носили, а щабель зламався, а тато як тріснуться... Довго лежали...

Людей зібралося біля хати Милентія, наче на толоку. Він, спітнілий, аж чорний від ганьби, скидав з горища одну за одною дошки.

– От злодюга!

– Весь рід осоромив, батька рідного...

– Батька не чіпай. Батько його під Берліном лежить.

– Роз'їлося на колгоспних хлібах та ще й краде, щоб ти світа божого не бачив!

– Та його з колгоспу треба вигнати...

Ляснула, вигинаючись, остання дошка, і Милентій зліз з горища, ніби спустився з Голгофи.

– Як же ви дійшли до такого, громадянине Лин? – запитав Макар Підігрітий. – Такий чоловік, шия хоч обіддя гни...

– Я – слабий, – промимрив Лин і почав кашляти. – Я собі... на труну дошки взяв, – бовкнув Милентій, бо йому стало себе дуже шкода.

– Навіщо? – перепитав Макар.

– На труну, – дурнувато повторив Лин. – Вмирати буду. Хай мене покарає божа сила, якщо брешу.

Божа сила не примусила себе довго чекати. Вона негайно втілилася в образ законної дружини Милентія Лина – Параски.

Параска, почувши ці слова Милентія, наче вітер, шугнула в хату і схопила історично перевірену зброю українських жінок – качалку. І не встиг, Милентій розжалобити колгоспний народ передсмертною сповіддю, як Параска огріла його качалкою по плечах. Щось у Милентієві загуло, і він похитнувся. Треба сказати, що Параска була дуже проворна молодиця, і качалка в її руках аж висвистувала.

Відомо з давніх-давен, що, орудуючи цією грізною зброєю, жінки не мовчали, а приказували, впливаючи таким чином не лише фізично, а й морально. Параска не відходила від традицій. Била й приказувала:

– А ти ж, чортова твоя душа, казав мені, що в лісі купив, щоб ти вже собі злидні купляв! А я ж тобі ще й допомагала, дурна, на горище витягати, щоб тебе за пупа тягло! А ти ж, ледацюго, забув, що у нас діти є, щоб ти забув день, в який на світ народився! А що ж тепер нам люди скажуть, та як я їм у вічі дивитися буду, щоб ти сонця ясного не бачив!

Дружинники відтягли Параску, бо Милентій уже не кричав, а стогнав.

– Оформляй мені розвода, Макаре! – кричала на все подвір'я Параска. – Бо я з ним одного шматка хліба їсти не буду!

– Думав труну зробити, – вперся, як чорт в церковну браму, Милентій.

– Тебе ж повісити треба, – виривалася з рук дружинників Параска. – Проти колгоспу пішов! Та без нього ж ми в торбами по світі ходили б!

Милентій журно подивився на односельчан, сів на дошки і гірко заплакав. На подвір'я насунулась пригнічена тиша. Тільки маленький Линок, нічого не розуміючи, шморгав носиком і тикав батькові в руки великого пирога з маком:

– На, тату, на, не плач...

5

Сюди приходять люди з важливими державними справами і з власним горем, з добрими пропозиціями і зі скаргами. Тут відбуваються короткі ділові наради і довгі засідання. Бувають тут радісні дні і бувають такі, що якби стіни могли передавати настрій людей, які працюють у цих будинках, то вони були б сірі, і червоні, і чорні. У цих будинках мовби зібрані нерви всього району. В дні війни і в повоєнні роки, коли країна, стікаючи кров'ю, завойовувала перемогу і піднімалася з руїн, – їх називали штабами комуністів. Тепер їх називають мирно – просто райком.

У районах по всіх селах і підприємствах знають секретарів і завідуючих відділами і, звісно, інструкторів, людей, яких рідко можна застати в кабінетах. Вони завжди поміж людей. Сплять у дешевеньких готеликах або в хатах, їдять де й що доведеться. Треба – на них чекають люди.

Але в кожному райкомі є люди, які не мають власних кабінетів, не засідають на бюро, та райком без них – не райком. Технічні секретарки і завідувачі приймалень, скромні працівники оргвідділів, шофери і завгоспи, прибиральниці і кур'єри. Їхніми зусиллями підтримується ідеальний порядок у райкомах: чисті фіранки і квіти на вікнах, підстругані олівці й газована вода, машини, готові вдень, вночі, в хуртовину й грозу мчати куди треба, і, мабуть, настрій, який вони створюють для тих, хто приходить сюди.

Прокіп Минович Котушка – незмінний сторож і завгосп Косопільського райкому партії – переконаний у тому, що як тільки він піде на пенсію, то це буде величезною втратою для всіх.