Навіщо жити, коли її перше кохання відкинуте, коли воно не потрібне йому?.. А може, вона умовить його, розкаже йому про свою любов, і він... повірить їй і забуде оту... Та не приїде до нього, вона побоїться Овечого хутора, заметілей і піщаних бур. А Марті нічого не страшно, аби лиш бути поруч з ним. Вона згодна переносити для нього гори чорної землі і засадити лісами весь степ... Вона може вмерти заради нього, як вмерла колись за свого коханого Бранка... Не в книжках, не в казках померла за свою любов Бранка, а тут, в їхньому степу, на Овечому хуторі... Невже люди не чули про Бранку?
– Максиме, – прошепотіла Марта, – люди знають про нашу Бранку?
– Може, й чули, – Максим боявся й поворухнутися, щоб Марта, бува, не подумала, що йому незручно сидіти. – Ти, Іване, чув про Бранку?
– А хто це? – запитав Іван. – Де вона?
– На нашому хуторі жила, ще коли дід Опанас маленький був, – пояснив Максим.
– Ні, не чув.
– Ніхто не чув про таку жінку, – промовила Марта з докором усьому світу.
– Що ж вона таке зробила? – Іван подивився на Марту.
– Нічого... вона просто вірно кохала... Я тобі розкажу, – Марта хотіла, щоб зараз її почули всі люди на землі...
* * *
Після Кримської війни на Овечому хуторі поселився відважний бомбардир Сава Ківш. Мав від самого губернатора дозвіл на володіння землями й водами. Тоді ще біля хутора річечка текла до самого Дніпра. Великі отари овець мав Сава, і знали його по всій Таврії. Коли помирав Ківш, то все добро своє залишив синові Тимошеві. Жив Тиміш зі старою матір'ю, дні і ночі гасав верхи по степах, милуючись своїми отарами та кінськими табунами. Міг до смерті забити нагаями чабана, якщо не вберіг отару від вовків. Після смерті матері щез із хутора на два тижні Тиміш і повернувся з такою красунею, що ніколи й не бачили такої люди.
Ніхто не знав, звідки вона і де її рід, бо не випускав її Тиміш і за ворота саму. Одні казали, що з Київщини привіз, інші запевняли, що вкрав дівчину Ківш на Дону. Прозвали її люди Бранкою. Так і прожила вона два роки за високими Тимошевими парканами. А потім не стало Бранки на хуторі. Втекла. Розіслав по всьому степу своїх гінців Тиміш. Сам, шукаючи, загнав найкращих жеребців, але Бранку знайшли. І не саму. Привели з нею до Тимоша зв'язаного і посіченого молодого хлопця. Четверо посіпак Тимошевих тримали його.
– Хто ти? – запитав Ківш хлопця.
Два дні питав, не давав ні їсти, ні пити, але так нічого її не почув. Тоді Тиміш привів Бранку і сказав, що уб'є її, якщо той не розкаже, хто він.
Хлопець сказав, що Бранка була його нареченою і він два роки шукав, поки натрапив на її слід.
– Якщо ти вб'єш його, – сказала Бранка Тимошеві, – то я уб'ю тебе. Ти спатимеш за залізними замками, будеш боятися їсти, щоб не отруїтися, але тебе ніщо не врятує.
Звелів Тиміш запрягти коней, кинув зв'язаних Бранку її хлопця на воза і вивіз їх у дикий степ, в піски. Кінськими залізними путами прикував їх одне до одного Тиміш і залишив у степу.
Через два дні він наздогнав їх. Хлопець, з закривавленими від спраги губами, ніс Бранку.
Ківш напоїв Бранку і сказав:
– Якщо поклянешся, що будеш вірною мені, я заберу тебе і відпущу його. Ось хай бере бурдюк з водою, хліб і бринзу і йде куди хоче... Клянешся?
– Ні, – сказала Бранка. – Я не хочу жити без нього... Краще смерть.
– Ідіть! – наказав Ківш. Він сів зі своїми посіпаками на розстелені килими і почав бенкетувати.
Хлопець з Бранкою відійшли уже далеченьку. Тоді Тиміш звелів їх привезти назад.
– Ще раз питаю, клянешся?
– Ні, – відповіла Бранка. – Я люблю його...
Коли стемніло, втретє привезли до Ковша Бранку і хлопця. І знову Бранка сказала "ні".
– Ідіть назавжди! – сказав Тиміш.
І Бранка пішла зі своїм коханим. Було темно, бо не світили холодні зорі. І тільки дзвеніли в степу залізні кінські пута, наче тронки.
Кажуть, що й тепер можна почути вночі, як дзвенять у степу Бранчині пута. А може, то тронки?..
* * *
Шофер відчинив дверцята кабіни і сказав Івану:
– Бензин кінчається, до Овечого не доїду. Може, завернемо на аеродром, там хлопці хороші, дадуть.
– Завертай!
Машина круто повернула до вогників, що мерехтіли в степу.
6
"Я садила з мамою ліс. Мама взяла одну сосонку і сказала, що посадить на моє щастя. Я теж посадила на щастя мами, Юрасика, на батькове щастя, а потім на щастя всіх, кого згадала... Люди не знають, а я про них думаю. Я хочу, щоб усі були щасливі..."(Із зшитка Ганнусі Гомон)
Дорогу загородив смугастий шлагбаум з червоним ліхтариком посередині. Від нього на обидва боки розбігалися в степ стовпчики, обсновані дротом. Іван дивився на яскраво освітлені бетонні злітні доріжки, на тупоносі винищувачі, що стояли рядочками в чохлах, і серце його тривожно билося.
Він зіскочив з машини, обсмикнув кітель, чітким кроком підійшов до прохідної. Зараз черговий виструнчиться, клацне підборами, глянувши на бойові ордени, і скаже:
– Здравія желаю, товаришу капітан!
Черговий справді появився, але не виструнчився і не відрапортував, а просто зупинив Запорожного:
– Цивільним суворо заборонено!
І Запорожний згадав, що нема на ньому кітеля, нема орденів, а стоїть він перед молоденьким сержантом у зім'ятому піджаку, не голений з учорашнього дня і чорний від торф'яного пилу.
– Поклич начальника караулу! – впевнено наказав шофер. – Скажи, Льонька бензину просить. Хто там сьогодні чергує? Коля чи Серьожа, а якщо Ібрагім, то хай...
Сержант уже не слухав – крутив у своїй будці ручку польового телефону, а Льонька провадив далі:
– Я тут усіх знаю. Будував колись цей аеродром.
До прохідної йшов високий чорнявий майор. Формений кашкет був по-парубоцькому збитий на потилицю, і з-під нього вибивався смолянистий чуб. Пояс і портупея стягували його струнку постать, аж горіли чорні хромові чоботи. На рукаві червоніла пов'язка. Над кишенєю – три ряди орденських планок. Майор був чисто виголений і, певно, пахнув одеколоном.
– Товаришу майор! – сержант витягнувся так, що став на сантиметрів десять вищим, але майор посміхнувся і махнув рукою: мовляв, не треба.
Потім майор пройшов повз Івана, не звернувши на нього ніякої уваги, і потиснув руку шоферу:
– Що ж ти, піхота, знову будеш канючити бензин?
– Буду.
– Так наша ж марка тобі не підходить. .
– Я розведу, товаришу майор... Виручіть...
– Морока мені з тобою, – незлобиво промовив майор. – А що ж ти возиш, Льонько?
– Землю...
– І дівчаток теж? – Майор підійшов до кузова і побачив Марту. – Марто! От не чекав. Здрастуй!
– Здоров, – без усяких церемоній відповіла Марта.
– Злазь! – Майор допоміг Марті зійти з машини. – І кавалера свого клич, нагодуємо.
– Я не хочу, – буркнув Максим.
– Перекусити б не завадило, – висунувся з машини Парамон.
А чому б і ні. Льотчиків годують добре, і не збідніють вони, коли дадуть Парамонові банку свинячої тушонки.
Майор відвів Марту ближче до прохідної і забув про все на світі, бо стояла ж перед ним у світлі ліхтарів дівчина ніби з казки.
– Так давно я тебе бачив, Марто...
– Бо не хотів.
– Слово честі, сто разів збирався, – виправдовувався майор, – але були ми з Шариком у командировці... Тиждень, як повернувся... Зараз я подзвоню начальству і...
– Серьожко! – почув чийсь хрипкий голос майор, потім хтось зграбастав його в обійми. – Кортунов!
Майор відступив крок назад і пильно вдивлявся в напівзабуте обличчя.
Де ж він бачив цього хлопця?
– Не впізнав? Це ж я, Іван...
Сергій кинувся до Запорожного.
– Пробач, Ваню, не впізнав... Голос знайомий... темно, – виправдовувався Сергій. – А ми згадували тебе недавно з генералом... У нас тут Чоботар.
– Невже?
– Півроку, як прибули сюди... А Шарова пам'ятаєш?
– Ні.
– Правда, тебе вже збили, коли він прийшов до нас... Я зараз, Ваню! – Кортунов комусь дзвонив по телефону. – Слухаю! Єсть! Так точно!
Потім Кортунов подав знак сержанту, і той підняв шлагбаум.
– Давай на заправку! – гукнув майор шоферу. – Ходімо, Марто.
Кортунов обняв за плечі Івана, почекав Марту, і вони пішли по сірому асфальту.
– Чоботар тебе хоче бачити, Ваню!
– Хто ще є з нашої ескадрильї?
– Шарик, Ібрагім і я... Ми все збиралися розшукати тебе. Я пам'ятаю, що ти з цих країв і село твоє Кам'янка... Не думав, що ти в цих степах залишився, ой і степи! Ніяк не звикну. Мені ліс потрібен... Просився в свою Бєларусь – не пустили... На перепідготовці був... Знаєш, на яких зараз літаємо?!
– Бачу щодня, Сергію, – промовив Іван – Ти одружився, маєш сім'ю?
– Холостякую, Ваню.
– А Клава де?
– Не знаю... Як знялася після Бреславля зі своїм госпіталем – більше не стрічав...
Марта жадібно прислухалася до розмови і, правду сказати, була дуже рада, що після Бреславля знялася кудись зі своїм госпіталем якась Клава...
На порозі невеличкого збірного будиночка, куди привів Івана Кортунов, їх зустрів генерал-майор Чоботар. За ці роки майже й не змінився. Ні, трохи додалося сивини в густих кучерях. Генерал був у легкому кітелі і штанях навипуск, без кашкета і, мабуть, тому здавався домашнім.
Кортунов, наблизившись до генерала, перейшов на стройовий крок, але відрапортувати йому не вдалося, бо Чоботар ляснув себе по нозі широкою долонею, вигукнув щось схоже на "матері його ковінька", обняв Івана, потім відштовхнув од себе і знову обняв:
– Лідко-мамко! – гукнув генерал. – Ваня з'явився.
З кімнати вибігла маленька жінка, обняла Івана, поцілувала й заплакала:
– А мого ж Дмитрика нема, Ваню...
– Лідо, я буду сердитися, – пригрозив Чоботар, і ця фраза, видно, щось для них означала, бо Лідія Миколаївна витерла сльози й осміхнулася.
– Не буду, Дмитре... Заходьте, Сергію, прошу, – звернулася до майора.
– Запрошують, – промовив генерал, помітивши нерішучість на обличчі Кортунова.
– Дорогу дамам, товариші офіцери, – запросив генерал Марту, вклонившись.
– Це, певно, твоя дружина, Ваню? – запитала Лідія Миколаївна, кивнувши на Марту. – Красуня.
– Ні, Лідіє Миколаївно, друг. Марта. Ми на Овечому працюємо з нею.
У невеличкій кімнаті, де був накритий стіл, Іван побачив на стіні фотографію молодого льотчика. Це був син Чоботаря, який загинув над Варшавою в сорок четвертому.
Лідія Миколаївна, маленька, рухлива, розсаджувала гостей і чимось нагадувала Іванові матір.