І Гапка остереглася йти повз школу, бо змикитила: дяк легко впізнає свого жупанця, отож хоч яка була моторна з бігу, але навряд чи від дяка втече. Гапка вирішила школу й димового дяка, яскраво освітленого ранішнім сонцем, таки обійти, відтак знову заскочила до двору, щоб перейти городами й вигулькнути з того боку, звідкіля було ближче до сільської управи — тоді б вона, може, мети й досягла б, тобто добігла б до управи швидше від дяка, коли б її примітив і погнався б.
Але ця мудрасна жіночка не врахувала однієї речі, якої не могла знати, не зважаючи на свою кебетливість: саме в той мент, коли вигулькнула зі свого двору із жупанцем під пахвою, дяк Григорій Комарницький невідь-чому випустив дим не лише ротом та носом, а й очима та вухами, а коли це траплялося, то мозок його не лише обкурювався, а більше прочищався, очі ж здобували здатність бачити те, чого звичайні люди не видять, і ті пильні очі вмить засікли Гапку із жупанцем під пахвою, коли та спинилася загадана: йти повз школу чи не йти? І цього було досить, щоб дяк пізнав свого жупанця, навіть почув кисло-солодкий дух Гапчиної пахви, а відтак її вже зі своїх очей не спускав. Але бігти за Гапкою й не подумав, а тільки безвідривно стежив, як та скрадається городами, озираючись, ніби жупанця вкрала. Але й до управи не пішла, бо дорогою зупинилася ще раз, — стрілила їй до голови думка, що сільський отаман ще напевне у власному обійсті, а обійстя те було від школи та дяка на ґанку з протилежного боку — це давало Гапці немалу перевагу, що зрозумів і Комарницький: так ніввіки її не дожене. А оскільки Гапка, як і Явдоха, мала ззаду голови третє, пильно сховане волоссям око (очевидячки, то була особлива признака білих голів Цього села), то те око чомусь почало непокоїтися, і це буває так, як непокояться люди, зустрічаючись із іншими простовіч: один дивиться погрозливо, а інший хоче його обдурити. Але думати над цим у Гапки не було вже часу, бо входила в обійстя сільського отамана, а той стояв у дворі, як копиця, але не така розшарпана, як це бувають копиці справжні, а твердо гладка, отож то була ніби закам'яніла копиця. У руці ця подоба тримала поважну палицю, а очі були ніби з чистого олива вилиті.
— А чого це ти, бабо, — сказав отаман, — через городи скрадаєшся? Мало тобі вулиці?
— Скрадаюся, бо несу "лице"! — жорстко відказала Гапка і вийняла з-під пахви дякового жупанця, а по тому заторохкотіла так швидко, обсипаючи кожну думоньку зливою непотрібних, як луска, словець, що отаман відчув, що вуха починають йому пострибувати, бомбардовані тією шужиною. Але все-таки те, що хотіла сказати, до тугого розуму отамана дійшло, недаремно й отаманом став, отож його олив'яні очі звузилися, відтак перетворилися на крицеві:
— А чи не вкрала, бабо, цього жупанця в пана дяка? — спитав грізно.
— Я вкрала? — підскочила на місці Гапка. — А чого б тоді до тебе несла, пане отамане?
— А того, — хитро засвітилися очиці Олексія Рудченка, — що вкрала, а потому злякалась, аби не відкрилося. А може, тебе за покражею хтось уздрів, тож і відбріхуєшся наперед.
— Ба! — викруглила неймовірно очі Гапка, і раптом згадала, що Олексій Рудченко — Явдошин кум, а вона, бувши зайнятою іншими міркуваннями, спустила таку очевидність з ока. — А коли присягнуся, і землю поцілую, і на секвестер піду й докажу свою правду?
І ці слова разом із численним словесним лушпинням так позабивали бідні вуха сільського отамана, що вони заворушилися на голові, чи не тому (а більше тому, що він справді був кумом Пошивайлам) отаман ще більше скріпивсь у своїй неґації до Гапки.
— Заткни пельку, бабо, — гримнув він, — бо я від твого торохкотіння лусну! Іди ліпше віддай пану дяку жупанця і не роби мені шелесту, бо замкну в холодну, а тоді побачимо, чия правда.
На те Гапка раптом стала смирненька і подивилася на пана отамана скісся:
— То ти, як урядова особа, не ставитимеш тих скабрезників до суду? — лагідненько спитала, вже без торохкотіння й без шужини.
— Не ставитиму, бо для того треба мати врізані поли, а ти принесла одежу нечіпану, яка може бути з лихого намислу вкрадена. Не задля самої одежі, а щоб досадити Явдосі чи там кому, бо кожен у селі знає, яким, бабо, духом на неї дишеш, і свідків до цього є катма.
І тут Гапка мисленно, бо не могла того вчинити увіч, вдарила себе долонею по лобі: як це вона не здогадалася принести не жупанця, а врізану з нього полу? Але тут таки поправилася: піл має бути дві, а через те й усовістилася, бо, попри всі вади, була душа правдива і наклепів чинити увіч не збиралася, та й не могла, але правди не нехаяла, а могла битися за неї хоч би до крови чи зомління.
— Еге? — спитала, дивлячись скоса. — Ну, коли цього жупанця для оскарження мало…
— То занеси його пану дяку та й віддай! — наказово гримнув сталевий голос. — А тепер іди і не перебаранчай мені, бо в мене клопоту повна кучма.
Тоді Гапка знову заклала жупанця під пахву, щоб він ще попив її кисло-солодкого духу, принизливо зігнулася і бічком пірнула у відчинену хвіртку отаманового обійстя, здимівши з нього десь так, як це вмів робити й сам дяк Григорій Комарницький. Але на вулиці стала й обережненько подивилася у той бік, де була школа і дяк на ґанку. Дяк стояв на повен височенний зріст, і його голова виглядала як димова куля, аж перелякалася того видива Гапка і, замість вернутися додому, подалася ще далі, туди, де жив їхній священик, отець Методій.
Відтак дяк схитнувся й рішуче попростував до Явдохи та Івана Пошивайлів, щоб докладно розповісти їм про свого жупанця, якого нібито здер їхній пес і який невідь у який спосіб опинився під пахвою тієї капосної баби, лютого Явдошиного ворога. І доки йшов, то більше й більше ставав упевнений, що жупанця його вкрадено, адже залізна правда є в цій історії: до Явдохи він і пальцем не доторкнувся, а отже, з нею не грішив. Живіт уже не віддимався йому каменем, і він, як усі мандровані люди, легковажно подумав: за його правду, може, там, у Пошивайлів, його і сніданком пригостять, бо те, що мало бути йому сьогоднішнім сніданком, дане жалісливою Явдохою, спожив не менш капосний, аніж Гапка, пес.
Пес зустрів його радісно, навіть поцілувати хотів, але дяк Григорій Комарницький йому цього рішуче не дозволив. А перш ніж переступити пошивайлівського порога, він зиркнув на небо, і воно вразило його своєю широчінню та синьо-блакитними прорвами поміж хмар, і точилося звідтіля яскраве і вічне світло, яке на мить осліпило дякові очі, і йому здалося, що в тому небі щось зворухнулося, ніби розчинилася трикутна діра, в яку зазирнуло око, таке глибоке й таке далеке, як це буває в глибочезній криниці, коли туди потрапляє світловий потік, тобто коли розчиняють цямриння перед тим, як набрати води.
5
Його зустріла весела, розсміяна й куди принадніша, ніж учора, Явдоха, з очей якої полилося таке ж світло, яке щойно побачив у небі, а диво було в тому, що світло плюскало не з ясних, а з цілком карих очей, отже, щось ніби світло й тьма водночас, як це й буває у місячну ніч, хоча до ночі було геть-но далеко.
— Добре, що прийшли, пане дяче, — сказала жінка, граючи тими дивними очима, — бо в нас із вами вийшло, як курям на сміх: не зогрішили, а каятися мусили, — і вона задзвонила срібно-молочним сміхом.
Але дякові Григорію Комарницькому тепер було не до жартів.
— А де Іван? — спитав.
— Знову поїхав у поле, — сказала легковажно молодичка. — Ще зарання!.. Чого такі стурбовані, пане дяче? Ось пригощу вас, повеселішаєте.
Однак не міг так одразу повеселіти, тож трубним голосом оповів про свій вивід щодо капосної Гапки, яка бігала селом із його жупанцем під пахвою.
— Виходила я раненько, — сказала Явдоха, — і вашого жупанця таки не знайшла.
— Бо його підібрала та чортиця! — мовив із певним страхом у голосі дяк.
— А ви вже перепудилися, пане дяче? — озвалася Явдоха, скалячи зуби. — Спокійні будьте, і хоч би що там сталося, сідайте тим часом до столу і свій страх потопіть у сивушці, а ще притопчіть його кашею, то й повеселішаєте.
Подивився на її розсміяний видок, на грайливі очі, на пухкі, усміхнені вуста, на ніжну шийку і на білі, пухкенькі, як лебедята, руки, і скруха почала помалу з нього сходити, а коли ковтнув сивухи, виявилося, що та була не проста, а зі сміхунцями, і він і собі засміявся й почав жартувати.
— Ну ж і Явдоха! — сказав, поводячи головою. — Тебе не одбігти! Пекельна твоя сивушка!
— А чого б мали, пане дяче, мене одбігати чи обходити? — спитала Явдоха, а тоді підійшла збоку, зняла його шапку-оглавку та й погладила солом'яні кучері.
— Такий ви білий, пане дяче, аж чудно. Мов ясочка! Ніколи ще таких чоловіків не бачила!
Тоді він, сам не відаючи, як те сталося, закинув голову, обхопив Явдоху руками, прихилив до себе, і вуста їхні знайшлися, а коли так, то дяк пізнав раптом, що то були не вуста, а мед, а може, щось солодше від меду, а ще й хміль ударив йому в голову, і то напевне не від сивухи. А коли хміль ударяє до мозку, то не раз із ним заповзає туди і Змій, а з цим звіром жарти невеликі, бо він сам — жарт, отож пан дяк зірвався на ноги і схопив в обійми м'яке й гаряче тіло молодички, але та вислизнула з його рук, ніби змащена олією, задзвеніла сміхом та й повіла:
— Не спішіте, пане дяче, але й не бійтеся: цього разу Іван нас не застане. Та й кашу свою не доїли.
— Ет, що там каша! — сказав дяк Григорій Комарницький, відчуваючи, що тіло його починає пробивати зрадливий трем.
— Затремтіли, пане дяче? — спитала розсудливо, заламуючи рівну, густу, наче ластівка в льоті, брову, Явдоха.
— О так! — видихнув дяк, бо й зуби в нього зацокотіли.
— Тоді замкну двері, — так само розсудливо сказала Явдоха і, наче пава, попливла через хату, за мент сховавшись у сінцях…
І саме в той час, коли все те відбувалося, Гапка стояла перед панотцем Методієм і торохкотіла цілком так само й тими ж словами із лускою те, що була виторохкотіла перед паном отаманом, але про те, що отаман її разом із виказом прогнав, лукаво промовчала.
Піп тільки-но поснідав, але поснідав зле, бо його паньматка, здається, встала сьогодні з лівої ноги, отже, весь лихий настрій перемістила із себе в їжу, яку приготувала чоловікові, їй трохи полегшало, отже, лихий настрій вільно перемістився до попового черева і Методія із самісінького ранку сколотив і заснітив чорними живчиками, отож коли Гапка торохкотіла, тицяючи йому в очі дяковим жупанцем, панотець не так слухав її, бо вуха його не встигали ковтати слова (але не стрибали так, як ото в Олексія Рудченка), відтак замкнулися, ніби заклали, як це буває в курних хатах, отвори-засувки.