Усіх, хто знає про місце його перебування або про загибель, просили повідомити в народний суд Золотопільського району.
Ну що ж! Дівчина спокійно сприйняла новину: Вона вже знала: чим швидше відбудеться суд, тим реальнішою стане можливість проїхатися на власній "Волзі" у весільну подорож — до Вінниці, Одеси, Криму.
Чудово!
Нарешті плаття готове, на руках залікова книжка, а в ній двомісячна стипендія. Справжньою багачкою почуває себе дівчина. А обнова як її красить!
Женя примушує Ліду повертатися на всі боки, критично обсмикує плаття, придивляється.
— Ти в ньому, мов царівна. Чесно! І матеріал гарний, і пошите славно. Тільки модних туфельок не вистачає. Обов'язково купи.
Ліда розраховує:
— За одну стипендію куплю лаковані туфлі, а за другу — Тімі й батькам подарунки.
— Вірно! Цілком вірно!— вигукує Корчинська з такою радістю, немов це вона сама, а не Ліда, виходить заміж, справляє обнову. Де й ділася Женина застережливість.— Крім того, ти повинна бути вся в білому: щоб і туфлі, і плаття. Я не знаю, чому такий звичай в народі... Ти ніколи не чула?
Побережник заперечливо крутить головою. Думки течуть повільно, немов з наближенням важливої події вивітрюється з голови геть чисто вся колишня безтурботність. "Повинна бути в білому! А де ж взяти грошей?"
— Купуй спочатку туфлі під колір нової сукні. Взагалі, до вечірнього вбрання йдуть чорні лаковані... Купуй, скільки б не коштували. А там видно буде: профком повинен допомогти. Завтра я тарарам зчиню...
— Ой!
— Даю слово, Лідо, зчиню... Правда, за тим же народним звичаєм вінчальне плаття купує наречений. Тіма тобі нічого не говорив?
Лідочка крутить головою.
— А Федора Тимофіївка?.. Ну, гаразд! Цю турботу я беру на себе. А поки що треба купити лаковані туфлі до цієї сукні.
За півгодини обидві студентки метеликами залітають у фірмовний магазин взуття.
— Он ті тобі подобаються?— показує Женя на гостроносі туфлі з маленькими металевими пряжечками.— Славні, еге ж?
Лід а згодна. .
— Немов на тебе шиті,— метушиться Женя.
Літня продавщиця стримано всміхається.
— Туфлі пасують до плаття. В носках не вузько?
— Ні... Нозі зовсім добре... От тільки..,.
— Бери!— наполягає подруга.— Погані туфлі псуватимуть вигляд сукні. Це без жартів, Лідо. Краще я позичу тобі половину своєї літньої стипендії.
Ліда відраховує гроші. Тепер треба зайти до павільйону подарунків: Анатолію Денисовичу можна купити красиву краватку і кашне, Тімі — електробритву. А яким дарунком здивуєш Федору Тимофіївну? В'єтнамською хусткою? Чи краще купити туалетний набір?
— Ліпше вазу,— радить Женя.— Я, наприклад, дуже люблю, коли квіти стоять у кришталевій вазі.
До гуртожитку дівчата повернулися з трьома пакунками в руках і кількома мідними монетами у Лідиному гаманці. Зате покупки усім припали до смаку. Навіть Зебрі сподобалися лаковані туфлі, і вона нахвалилася завтра придбати такі ж точно.
— Початок чудовий!— промовила Женя, коли студентки із сусідніх кімнат залишили їх на чотири ока.
Ліда театрально вклонилася.
* * *
Прекрасна любов у своїй чистоті. Вона не шукає ні вигод, ні користі. Красива й могутня! Без неї жодна людина не буває щасливою. Справжню любов не можна ні втратити, ні забути — вона залишає ясний слід на все життя.
Ліда під'їжджала до Золотопілля з переповненим радістю серцем. Вона виразно малювала в думках зустріч з Тимофієм, але зовсім не могла уявити свого заміжжя. Та це не заважало почувати себе щасливою. Навіть застережливий лист шкільної товаришки не залишив у чистім дівочім серці накипу.
На неї чекала вся сім'я Марчуків. Федора Тимофіївна стояла на пероні з великим букетом півоній та жоржин, з гордим виглядом переможця позирала на знайомих і незнайомих золотопільців. Тимофій раз у раз перекладав з руки в руку дві розкішні троянди — червону й білу. Старший Марчук часто поглядав на годинника й нишком усміхався.
— Ти чого?—запитала стримано дружина 1 зміряла Анатолія Денисовича докірливим поглядом.
— Я нічого, мамусю. Я тільки звіряю, чи не запізнюється...
Нарешті з-за повороту вискакує поїзд. Миготять вагони, обличчя пасажирів, провідників. Лідочка повинна їхати в сьомому. Так і є — он вона стоїть з чемоданом І пакунками в руках, посміхається.
— Мужчини!—квапить Федора Тимофіївна.— Толю! Візьми ж у своєї невісточки чемодан. Жвавіше!.. Тімо, подай Лідочці руку... Ой, яка я рада!
Ліда й Федора Тимофіївна обнялися, розцілувалися. Потім, трохи ніяковіючи, дівчина підійшла до Анатолія Денисовича.
— Здрастуйте, тату!
Від зворушення запалилася рум'янцем. Поцілувала Анатолія Денисовича в щоку, а відтак прихилилася голівкою до Тимофієвого плеча.
— Спасибі тобі, дочко, що приїхала,— і Федора Тимофіївна подала дівчині букет.
— Це я вам повинна дякувати,— защебетала Ліда.— Мене ніколи не зустрічали з квітами. А букет який! Фантазія!
— З власних квітників,— зауважив Анатолій Денисович.— Таких жоржин в цілому районі не знайдеш.
Дівчина з побожністю дивиться на квіти, на сім'до, яка так тепло приймає її в свої обійми.
— Запрошуй, сину, молоду до нашого дому. Толю, бери речі.
Старший Марчук узяв чемодан, пакунки, запевнивши Ліду, що вони зовсім легенькі.
— Нам доводилося цілі сундуки тягати... Пригадуєш, Досю, як ми поверталися з Далекого Сходу?
— Абсолютно не пригадую,— манірно заперечує дружина.— То було давно, забулося. Краще поспіши, Толю, до машини, щоб ніхто не перехопив.
Чоловік бігцем подався до стоянки таксі, де на них чекала старенька пошарпана "¡Победах Федора Тимофіївна сіла спереду, скоса глянула на таксометр.
— Будь ласка, хутчій,— попросила вона шофера,— бо нас гості ждуть-не діждуться.
Справді, на веранді марчуківського будинку вже зібралося чимало запрошених на заручини. Був тут і лисий Костя Дріб — неодмінний завсідник весіль, іменин і всіх інших важливих подій. Не встигла машина зупинитися біля воріт, як старша Федорина сестра Марфуся подала знак, і Костя розтягнув акордеон, врізав туш. Всі гості зааплодували.
Лідочка з Тимофієм, сяючі, щасливі, зайшли в заставлену столами кімнату. Тут мати відібрала у сина наречену, повела до світлиці. Тим часом гості з гомоном заходили в дім.
— Ми сьогодні запросили тільки близьких друзів та декого з родичів,— пояснювала Федора Тимофіївна, доки Ліда прихорошувалась.— А завтра ви з Тімою запросите молодь і кого самі захочете. Закуски й випивки вистачить. Нехай ласують, довольствуються.— І, понизивши голос до шепоту, додала:— І Степан Якович тут.
Ліда здивовано підняла брови.
— Хіба ти не знаєш?.. Отой сивий в білому костюмі. Завідуючий комунгоспом... Май на увазі: від цього чоловіка багато залежить. І коли дім будемо на твоє ім'я переоформлювати, і після Степан Якович нам знадобиться. Ти на це зважай, дочко.
Лідочка посміхнулася.
— Гаразд, мамо. У мене зараз такий настрій, що я ладна весь світ розцілувати.
Федора Тимофіївна покликала сина. Тиміш уже встиг переодягтися. Тепер на ньому був новенький чорний костюм, сніжно-біла сорочка, темний галстук з блискітками. Наречена зажмурилася.
— Ти просто чарівний,— сказала вона тихо, пригортаючись до судженого.
— А ти ще краща. Правда, мамо?
— Ви обоє кращі, — сяючи від'задоволення, промовила Федора Тимофіївна.— Беріться за руки та виходьте до гостей.— І сама першою поспішила в залюднену світлицю, стала поруч з чоловіком.
— Дорогі гості, щиро просимо сідати за столи, пригощатися.
Старші Марчуки на всі чотири боки вклонялися гостям, а відтак почали їх всадовлювати на новенькі брунатні стільці, невідомо яким чином придбані Анатолієм Денисовичем на Закарпатті.
— Ви, Степане Яковичу, сідайте ось тут, біля нашої квітки. Запрошуйте, Лідочко, Степана Яковича.
— Дуже прошу! — мило вклонилася наречена сивому чоловікові.
Федора Тимофіївна продовжувала розсаджувати гостей, мов диригент музикантів. Робила це вміло, з усмішкою, запитуючи кожного, чи буде зручно сидіти саме на цьому, а не на іншому місці, немов від такого розміщення залежала доля молодого подружжя.
— Дуже прошу, милі гості,— продовжувала диригувати господиня, коли всі присутні сіли за столи,— наливайте, що кому до смаку,— чи коньяку, чи горілки, чи винця. Прошу старатися, милі гості. А молодим я, як мати, сама наллю, — і непомітно смикнула Анатолія Денисовича за полу піджака.
Марчук підвівся, підняв чарку.
.— Колись в одній мудрій книжечці я вичитав, що любов є вітрилом щастя. Засохне любов, і людині вже байдуже, куди її понесе житейське море...
Голос Анатолія Денисовича помітно тремтів, його хвилюванням незабаром пройнялися й гості. Лише Степан Якович з подивом зиркав на господаря, стримував у кутках м'ясистих уст виразну Посмішку людини, яка знає щось дуже важливе.
— Дивимося ми оце з мамусею на вас, дорогі діти, та аж самі молодіємо. Тож пронесіть своє щастя через довге-довге життя. Дуже просимо вас, шановні гості, випити до дна, побажати молодим сто літ бути вкупі.
— Бравої
За столом зірвалися оплески. Лисий Костя-музикант підтримав їх тушем.
— Сто літ молодим!
Тимофій запитливо позирав то на матір, то на батька.
— Сто літ молодим!— кричали за столом.
Ліда і Тиміш підвелися, поклонилися.
— А я й не звала, старий, що ти в мене поет доморощеиий,— вигукнула Федора Тимофіївка, коли гості спорожнили чарки, закусили після випитого.— За таку промову тебе поцілувати треба. Нахили голову, старий!
Старший Марчук нахилився. Дружина цмокнула його в чоло. Може, од цієї безпосередності господарів, а може, од випитої чарки, в світлиці встановилася атмосфера невимушеності. Всі чи майже всі гості висловлювали молодим добрі побажання, давали поради.
— Тобі хороше? — схиляючись до нареченої, запитав Тиміш.
Ліда підняла очі.
— А тобі?
— Я боюся, що збожеволію від щастя.
— За столом без секретів!—посварився на молодих Степан Якович, підводячись з наповненою чаркою. Вся його широкоплеча присадкувата фігура якось напружилася. Завідуючий міськкомунпоспом випростав вільну ліву руку, немов закликав до порядку.
— Друзі, тихше!— попросила Федора Тимофіївка.— Ми всі уважно слухаємо вас, Степане Яковичу.
Степан Якович поставив перед собою чарку з коньяком, заклав руки за спину.
— Вношу пропозицію випити за спільні успіхи наших дорогих молодожонів — Тимофія і Ліди у боротьбі за майбутнє щасливе життя.