Дружина полегшено зітхнула. Про те, як пройшов візит до Ісмаїла-ефенді, Аджире-ханум визначила по його очах. Вона завжди вгадувала настрій чоловіка з першого погляду. Але цього разу не змогла прочитати на його обличчі ні радості, ні суму.
– Зустрілися з Ісмаїлом-ефенді? – запитала, коли вони піднімалися нагору.– Чому мовчите?
– Зустрівся, – відповів Усеїн-оджа. – Два вірші залишив. Обіцяв надрукувати.
– А інші?
– Інші... – Усеїн Шаміль посміхнувся і похитав головою.
Йому не хотілося розповідати, як пройшла розмова з Ісмаїлом-ефенді, що він сказав видавцеві і що той відповідав. Про це потім. Заспокоїться і розповість. Усеїн Шаміль завжди ділиться з дружиною, радиться з нею. Правда, не відразу, а трохи згодом, коли охолоне. Така вже в нього звичка.
– Хочете, скажу, які вірші він у вас взяв? – посміхнулася Аджире-ханум. – Сказати?
Усеїн-оджа знизав плечима і промовчав. Він давно перестав дивуватися, що Аджире завжди все знає.
– "Живи з росіянами в згоді", чи не так?
– Так, – кивнув він і засміявся.
– А хіба ви його в журнал "Шура" не посилали?
– Посилав.
– А хіба можна те саме друкувати в різних виданнях?
– Можна, – відповів Усеїн-оджа. – Якщо один видавець надрукує, то, може, й інші наважаться. Ісмаїл-ефенді, напевне, зачекає, доки ці вірші вийдуть у "Шура" і лише потім надрукує. Такий вже наш Ата [32]. Він любить наш народ так обережно, щоб влада про це не здогадалась.
– А хто його любить без страху? – з іронією запитала Аджире.
– Є така людина, – зауважив Усеїн. – Та, на жаль, поки що він один... Абдурешид Медієв.
Так вони, неголосно розмовляючи, піднімалися рипучими сходами, коли зустріли Фемі-ефенді, що поспішно спускався вниз.
– Ну як? Ата прийняв вас?
– Прийняв, – відповів Усеїн-оджа.
– Дуже добре! Дуже добре! – повторив Фемі-ефенді, щиро зрадівши з відповіді Усеїна. – До речі, я спеціально прийшов запросити вас до себе додому. Фаетон чекає у дворі.
Усеїн-оджа був упевнений, що, не погостювавши у Фемі-ефенді, він не поїде звідси, проте не сподівався на запрошення сьогодні. Він так утомився, що був просто не в змозі отак сісти у фаетон і кудись поїхати. Сорочка, мокра від поту, прилипла до спини, черевики вкриті порохом, він цілий день сьогодні на ногах, втомився неймовірно. Ні, йому спершу треба трохи отямитися...
Зауваживши, що Усеїн вагається, Фемі-ефенді ввічливо сказав:
– Добре, можете не поспішати. Ви, звичайно, дуже втомилися, а я прийду по вас трохи пізніше.
І, тримаючись рукою за перила, збіг донизу.
Над містом поступово загусав фіолет південної ночі. На вулицях тьмяно жовтіли ліхтарі. Якийсь час фаетон плутавсь у вузьких вуличках маале Арслан-ага, доки не звернув до вузенького завулочка і за м'ясною лавкою зупинився напроти великого двоповерхового будинку, перед яким росли високі пірамідальні тополі. Усеїн-оджа ступив на підніжку, легко скочив на землю. Фемі-ефенді підтримав Аджире-ханум за руку, допоміг їй із дитиною зійти з фаетона і відпустив візника. Запобігливо відчинив перед гостями залізну хвіртку і завів їх у двір. Вони піднялися широкими сходами з чавунними ґратчастими сходинками на другий поверх. У просторому холі їх зустріла висока моложава жінка; її голова була покрита блакитною шовковою фірлантою з мерехтливими блискітками.
– Моя мама! – сказав Фемі, звертаючись до Аджире-ханум. – Прошу, знайомтеся!
Хто б подумав, що ця струнка вродлива жінка має дорослого сина. Лише коли уважно придивитись, можна помітити, що її рум'яні щоки вже трохи прив'яли. А повиті смутком очі випромінювали ніжність і усвідомлення безповоротності втраченої граційності. Як свою дочку, вона міцно обняла і притисла до грудей Аджире, злегка поплескуючи її по спині, а та стояла і посміхалася, незважаючи на ледь випнутий живіт. Від неї струмували здоров'я і свіжість.
Притихла на її руках дитина. А Усеїн-оджа чекав, доки обидві жінки висловлять одна одній свої почуття. Він із повагою схилив голову перед Суаде-ханум і поцілував їй руку. Її обличчя засяяло від радості, схвильовано і ніжно дивилася вона на нього вологими очима, і він прочитав у них: "Ах, Усеїне-ефенді, ви надзвичайно вихована і скромна молода людина... Ваша доброта була мені відома й раніше. Та чи могла б я подумати, що ви так надовго покинете свою Суаде-апте?.. "
А вголос вона сказала мелодійним голосом:
– Дуже рада вас бачити!.. – і дорікнула: – Але ж скільки років ви не переступали порогу нашого дому... Пам'ятаєте? А я все пам'ятаю. Якщо думаєте, що у вашої Суаде-апте ослабла пам'ять, то помиляєтесь!
Усеїн-оджа знизав плечима, зніяковіло посміхнувся і не знав, що сказати на своє виправдання. Та якщо промовчати, це буде сприйнято як нечемність.
– Часи змінилися, Суаде-апте! – відповів їй. – Стільки всього звалилося на мої плечі, що вже собі не належу. Та я постійно про вас згадував...
– Так я й повірила!.. – розсміялася Суаде-апте. – А клопоти ніколи не кінчаються. Не забувати ж через них старих друзів.
– Не забував я. Просто робота в мене така.
– Хіба буває легкою робота, якщо до неї ставитися серйозно?.. – зауважила Суаде-апте. – Запитайте у Фемі, чи легко йому?
Учитель намагався звести все на жарти і на докори Суаде-ханум відповідав двозначно й обтічно. Якби він сказав усе, що думає, то його слова здалися б дуже колючими. "Вважаєте, що я мусив вас провідувати, виявляти всілякі знаки уваги. А самі – ви і ваш син Фемі-ефенді – навіть не знаєте, де я жив увесь цей час. Я одружився, запрошував вас на весілля. Чекав як найближчих... " . Ні, докори зараз недоречні.
– Вибачте, мамо, – обізвався Фемі-ефенді. – Чи не краще спочатку зайти нам у вітальню? Усеїн сьогодні дуже стомився.
– Звісно, що так, – у Суаде-ханум піднялася ліва брова і відразу надала її обличчю зарозумілості. – Я побачила Усеїна і забула про все. Прошу!
Суаде-ханум рушила до скляних дверей. Усеїн-оджа роззувся, взув червоні чув'яки із загнутими догори носами і пішов за господинею. Аджире-ханум, тримаючи на руках дитину, легко скинула туфлі з високими підборами і в шкарпетках пройшла до вітальні. Ця простора світлиця, давно знайома її чоловіку, здалася Аджире-ханум казковим палацом. Європейські меблі доповнювали східні прикраси. Низькі дивани, покриті зеленими шовковими покривалами, були вишиті квітами, золототкані довгі подушки, щоб підкладати під лікоть; ноги топились у м'якому перському килимі, у високих канделябрах, потріскуючи, горіли товсті пахучі свічі; на стіні в позолочених багетах висіли портрети Азиза-ефенді та Суаде-ханум; у середині зали стояв сервірований овальний стіл із вигнутими ніжками. На ньому – напої та холодні закуски, мерехтіло срібло, переливався кришталь. Аджире-ханум була вражена багатим інтер'єром і намагалася приховати свій подив, що проступав на її обличчі, наче водяний знак.
Коли вони зайшли до вітальні, на дивані сидів чоловік і читав якогось журнала; він встав і рушив їм назустріч. Високий, стрункий, у білій сорочці, синіх у смужку штанах, на шиї в нього була пов'язана коротка й широка, як у російських купців, краватка. Побачивши його, Усеїн-оджа завмер. Він упізнав його, як тільки побачив. Худе обличчя із впалими щоками, втомлені сумні очі...
Чоловік теж зупинився за кілька кроків. Якусь мить обоє мовчки розглядали один одного, потім опустили голови і мовчали. Ні перший, ні другий не подавали для привітання руки.
– Мені що, знайомити вас між собою? – збентежено запитала Суаде-ханум, поглядаючи на обох чоловіків.
Та чоловіки мовчали.
Нічого не розуміючи, Суаде-ханум звернулася до Фемі:
– Що це означає? Можеш ти мені пояснити?
Але син не промовив ні слова. Відвів очі, послабив вузла в краватці, наче він раптом зробився йому тісним. Певно, вважав недоречним пояснювати матері причину напруженої тиші, а рятівні в такий момент слова, здатні розрядити напругу, не спадали на думку. Вийти із становища допоміг Фікрет Шериф.
– Не варто... – сказав м'яким спокійним голосом. – Знайомити нас не варто. – Він обійшов учителя, підійшов до Аджире-ханум, вклонився їй і поцікавився: – Даруйте, з ким маю честь?..
– Аджире-ханум, – швидко відрекомендувала гостю господиня, – дружина Усеїна-ефенді.
– А я Фікрет Шериф. Старий знайомий вашого чоловіка.
Він сказав ще щось, але Аджире не розібрала. Слова застрягли в горлі, і він закашлявся. Суаде-ханум розсадила гостей, наказала сину всіх розважати, а сама вийшла. Вона губилася в здогадах, чому ця зустріч виявилася такою натягнутою. Вона чекала, що Усеїн і Фікрет, що разом навчалися і стільки часу прожили в одній кімнаті, кинуться один одному на шию...
Вчора Фемі повернувся додому пізно у доброму настрої.
– Слава Аллаху, Усеїн знайшовся! – сказав матері з порога.
Він був веселий і збуджений.
– Завтра ми повинні запросити його на фільджан кави!
– Звичайно! – зраділа Суаде-ханум. – Адже Усеїн мені як син!
Усеїн-оджа з дружиною сіли на дивані, а Фемі й Фікрет Шериф прилаштувалися навпроти в кріслах. Було тихо, лише на колінах Аджире покректувала дитина і норовила вхопити її за волосся чи вухо. Кожен думав, з чого почати розмову. Хтось же повинен її почати. Але хто?
– Чому це всі мовчать? – раптом запитав він.
Але ніхто не відповів.
До кімнати повернулася Суаде-ханум. Вона помітила, що Даніял не дає матері спокою і повела Аджире-ханум у сусідню кімнату.
– Він хоче спати, – сказала Аджире-ханум. – І ви теж трохи відпочиньте... Вам зараз треба частіше відпочивати, – з посмішкою додала вона і ковзнула поглядом по її округлому животу.
Коли у вітальні не стало жінок, Фемі-ефенді узяв м'якого зеленого пуфика, що стояв біля трюмо, поставив перед Усеїном і Фікретом, сів між ними і обперся об їхні коліна.
– Допустимо, Усеїн не вчитель, Фікрет не залізничний інженер, а я не комерсант... Ми троє, як і шість років тому, прості сохти, що випадково зустрілися і захотіли трохи посидіти й повеселитися разом. То що б ви про мене подумали, якби я сидів надутий і мовчав?
– Я взяв би тебе за руку, за ногу, розгойдав і викинув у вікно, – сказав Фікрет.
– Із другого поверху?
– Тільки тому, що третього поверху в цьому будинку нема.
– А ви, Усеїне-ефенді? – весело запитав Фемі.
– Я? – Усеїн Шаміль знизав плечима. –Я не став би викидати вас із вікна, Афизе-ефенді.