Заспокойся ж, дитино моя!
— Ох, мамо, мамо! Якби ж я одна... А то діти маленькі, мов вони сирітки!
А струни як загудуть, як зарокочуть... І сам старий кобзар згорда підіймає сиву голову і ніби свариться до кого і видом, і голосом...
А хлопці і дівчата так і прикипіли на місці — дихати не сміють...
А старий рокоче голосом і струнами:
Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, —
Понеслися козаченьки облавою в поле.
Ой як свисне Іван Сірко на конику сивім,
То спинились запорожці, як сонечко сіло.
Ой як крикне старий орел, на шпиль-гору сівши,
Заступились запорожці, коней погубивши.
"Ой батьку наш, отамане, що маєм робити?
Без коней ми наче орли, цю в степу підбиті!"
Ой як крикне наш отаман та до козаченьків:
"Не журіться, запорожці, друзі молоденькі!
Ой годі ж вам турбуватись, годі, пани-брати!
А беріте в руки списи, рушайте гармати!"
То ж не вітер в полі грає, не орел витає,
Ото ж Сірко з товариством по степу літає...
— Ги-ги-ги! Ги-ги-ги! — як щось загигикає, як зарегоче!
— Мати Божа! Та се ж та черничка! Се причинна! Ох, як її підкидає нечистий, як корчить, голубоньки!
— Ой, матінко ж моя! Біжімо! Ох, лишенько! — закричали, заверещали дівчата і як кози від вовка кинулись урозтіч.
А та, що здавалась черничкою, билась на землі і не своїм голосом викликала то регочучись, то гигикаючи:
— Він кинув мене, кинув! Ги-ги-ги! Ги-ги-ги! Кинув і малі діти! Нащо ж він тільки літає до мене! Ги-ги-ги! Ги-ги-ги!
Тут її мерщій прикрили рядном і вона трохи втихомирилась, а потім трохи згодом і заспокоїлась.
Тоді батько й мати підхопили ЇЇ під руки і, мов п'яну, повели до одного святого печерського старця у келію.
— Ох, бідна ж вона, нещасна молодиця! — жалібно хитала головою, показуючи на "причинну", якась стара баба. — Скільки вже років страждає, бідна!
— Хіба ж ви її, бабусенько, знаєте? — озвалась якась молодичка.
— Як же ж мені, молодичко, не знати її! Вона ж наша — з Мерехви... Се ж про її чоловіка, про Сірка співали...
— Про її чоловіка!.. Ох, бабусенько, голубонько! Так вона ж Сіркова жінка — Сірчиха?
— Та Сірчиха ж... Вона ж, бач, з нашої слободи — з Мерехви... Я її ще й дівчинкою знала, і його, Івася Удовиченка, ще хлопчиком, а потім парубком знала... І тоді вже розбишака був, а тільки нікому нічого злого не подіяв, а був добрий-предобрий... Я й матір його, убогу вдовицю знала... Чоловіка її, Дмитра, десь у Криму татари вбили — запорожцем був... А як він, Дмитро, пішов у Запорожжя, то жінку свою важкою зоставив — вже на злогах була... Вже без його, через тиждень, і Іваська привела... Так таке воно дивне-предивне вродилось — з зубами, матінко моя... Так баба-повитуха мені розказувала, що то вона, як тільки прийняла його від родильниці — ще воно й материного молока не ссало, і зараз своїми маленькими рученятками потягнулось до столу, — а на столі стояв чималий пиріг з потрібкою із печені овечої — почастувати панотця після хрестин... Так воно, те дитя, голубонько моя, зараз хап рученятками той пиріг і чисто весь його тут же і згамкало... А бідність, така бідність була у матері-вдови, що й Мати Божа! Колиски у дитини не було, а росло воно у решеті з-під гусенят... А тепер он до його і королі, і хани, і султани з поклонами та з гостинцями йдуть та залицяються... Така його доля спіткала... А як виріс, то зараз майнув у Запороги: помсту за батька положив собі на серце... А скоро повернув з Запорогів, то й одружився з оцією Софійкою, бо ще змалку вона покохала його, і він женихався з нею, ходив у комору, жив з нею, як звичайно доброму парубкові. А як оженився, то зараз знов повіявся у те проклятуще Запорожжя, де ні за понюх табаки гинуть наші діти. А Софійка зосталася ні жінкою, ні вдовою. І почала вона по йому сохнути так, що і їсти, сердешна, перестала.. Сохне, сохне та нудьгує, а нечистому — не при церкві святій згадуючи — те і на руку... І став він до неї щоночі огняним змієм літати...
— Ох, лишенько, невже ж се правда!
— Правда, свята правда, молодичко... Своїми оченьками бачила... Якось-то раз вийшла я тихенько у саму глуху ніч з хати до корови, щоб підстерегти проклятущу відьму... Се у нас така гаспидська у слободі — Явдоха... Унадилась до моєї корови... Кожну, було, ніч повне відро молока надоїть з неї в одну яєчну лушпину — така Іродова! От я тихенько, крадькома, і вийшла у північ з хати... Коли зирк, матінко моя, летить по небі огняний змій — так і паше огнем, а хвіст довгий-предовгий... Та як надлетів він над Софійчину, Сіркову хату, та так іскрами і розсипався уверх, у самий димар — татам і щез... З того часу і став кожну ніч літати до Софійки; з того вона й страждає... А чого б страждати! Живе, як королева; таке багатство, що й не сказати! А все той її чоловік, Сірко, шле до неї і шовки, і саєти, і єдваби, і оксамити, і дорогі-предорогі коралі! А скільки кубків та усякого срібла й золота — і не перелічити... Кохає, бач, він свою Софійку, та тільки служба його така: цілий вік отаманує у Січі... Загляне до жінки на день, другий, на годину та знов у Січ та у походи — битися то з татарвою, то ляшвою, а як прийдеться — то й з Москвою.
— Бідна, нещасна молодичка! — жалкували баби і дівчата, слухаючи бабусю.
— Оце тепер і привезли її сюди батько й матір відчитувати: чи не поможуть печерські угодники? — додала бабуся.
— Ну, нечистому — не при храмі святому згадуючи — йому тут не місце: зараз вискочить, як пес від гарячок? окропу, — присудив якийсь дядько, зупинившись коло бабів. — Я сюди и табаки не посмів внести — і ріжок закинув к нечистій матері — не при храмі святому згадуючи...[1]
X
Сказано: на похиле дерево і кози скачуть. Та ще й так кажуть: на чужому подвір'ї і тріски б'ють.
Себто я про Юрася. А про Сірка не скажу того. Про його друга приказка: розумному, як і багатому, чорт діти колише. Та ще й така є: розумний під стіл не ляже.
А до чого це — побачимо.
Того ж року 1663-го, восени, довелось Якиму Яворницькому та Павлові Пелесі у Києві бути. Сірко посилав їх з дарами у Печерський монастир: дуже побили тоді запорожці коло Перекопу Нуредина-хана і здобичі великої доскочили, так Сірко і дякував печерським угодникам за поміч.
Печерські старці і сказали Якимові й Павлові, щоб вони увечері приходили у Софійський собор до вечірньої служби, на навечеріє, чи що, бо буде щось у тій службі для них несподіване, а цю — того не сказали, а тільки якось-то переглянулись. От пан Павло і пан Яким прийшли у собор. Та як і не йти. Увесь Київ, здавалось, попхався до собору, мов на великодню утреню, коли до Христа дочитуються.
Щось воно таке тут коїтиметься, — думали запорожці, а питати людей соромились, щоб ті не подумали про них або не сказали: з Великого Лугу — та великі дурні.
Чули вони тільки, як дехто з людей казав, що буде служити службу якийсь-то новий молодесенький архимандрит, Гедеон, двадцяти двох літ. І ніколи не видано, щоб такі молодята були архимандрити. Тим-то печерські старці і веліли їм іти у собор.
Чути було ще, що у соборі буде і новий митрополит Йосиф, по-мирському — Нелюбович-Тукальський.
Що ж! Цікаво, дуже цікаво... Наші запорожці й прийшли.
А людей, людей! — аж гудуть... А все ж наші запорожці просунулись аж у самий перед, бо вже коли татарські й турецькі орди їх не зупиняли, то де вже у соборі їх кому зупинити! Не такі вони козаки.
Розглядаються й придивляються по церкві — скрізь ніби мак, кручені паничі, троянди, горицвіт — так усе і миготить у очах, так і сяє: то все пані полковникові, сотникові, панночки... Собор, увесь іконостас, панікадила, образи —— так все і горить, і палає...
Зараз і служба починається. Задзвеніла й зашелестіла церковна завіса, і тихо-тихо розчіпились царські врата. З кадилом у руці, у золотих ризах, у дорогій мітрі виходить молодесенький і білесенький, мов панночка, новий архимандрит.
Що се таке! Яворницький і Пелеха аж похитнулись і очам віри не ймуть... Чи се ж правда? Чи се не мара!
І вся церква дивується, очей не зведе з сього архимандрита... Боже, Боже! Жалібно глядять на його пані і панночки. Такий молодесенький, ще й пушок на лиці не пробився, а вже — мертвий — помер для миру...
"Слава святій і єдиносущній, і животворящій, і нероздільній Тройці!" — тихо-тихо, але виразно проноситься по усьому соборові тяжкий і трохи тремтячий голос.
Що се, що се! Якась молоденька панночка у дорогій сукні, з личка біленька, з чорними як на шнурочку бровами, почувши той голос, уся затрусилась, а узрівши із-за кадильного диму бліде-бліде лице архимандрита, побіліла, як крейда, похитнулась і, як, підкошена травиця, тихо опустилась, припадаючи головкою до холодного кам'яного помосту... Боже, Боже!
Вона пізнала його... І перед нею, мов із кадильного диму, виступила та весняна чарівнича ніч... Вона у саду коло ставка. За ставком, у темній гущині, так то чудово заливається соловейко, а у ставку, по купинах та в очеретах, жаби кричать і гудуть... Коли щось за нею зашелестіло... Вона оглядається — се він, оцей, що у дорогій мітрі, у золотих ризах; він — її любий, її коханий... Він бере її за руку, обнімає стан її гнучкий, Вони на траві, під калиною... Він припадає до її ніжок, гріє їх своїми устоньками, цілує... А вона сама припадає до його, на його груди, до його колін... А сльози так і ринуть з очей від радощів, від великого, невимовного щастя... Вона пізнала його!..
Але він її не пізнав, бо за кадильним димом, за своєю службою, за своїм безталанням — не бачив її...
— Невже ж се правда? Невже ж се він? — накинув оком Яворницький до Пелехи.
— Він, хіба не бачиш? Голос його, лице, очі...
— Та се ж Гедеон, а він був Юрій.
— А невже ж ти не знаєш, що як кого постригають у ченці, то дають йому друге ймення, та тільки щоб чернецьке ймення починалось з тієї ж букви, як і мирське: Юрій те ж що й Георгій — з глаголем... От і Гедеон з глаголя починається.
Так тихесенько розмовляли проміж собою наші запорожці, і самі собі не вірили... Із гетьмана — архимандрит!
— Се все єдино, що із тебе вийшла б дівчина! — у рукав засміявся Пелеха.
А панночка трохи опам'яталась, перехрестилась і зосталась навколішках, шукаючи очима молодесенького архимандрита.