Подорож у Даґестан

В ньому є тільки якийсь невловимий нюанс, що ушляхет­нює смак, нюанс не більший, ніж той, що від­різняє мисливця від звичайної сірої людини.

На цій полонині між Каякентом і Дербентом щороку вбивають силенну-силу вепрів. Влітку вепри живуть у горах і тільки зимою холод і голод виганяють їх на ситу, хоча й небезпечну полонину. Під час гаювання ми бачили двох татар із собаками — татари не їдять кабанячого м'яса, а б'ють вепрів, щоб ті не псували город та й тому, що з них добрий буває прибуток. На базарі в Дербенті м'ясо дикого вепра коштує стільки ж, скільки свійська свинятина.

Ті двоє татар підходили до нас, і в нас були дуже привітні і люб'язні балачки. Татар було двоє, нас було шестеро й балачки тільки й могли бути люб'язні й привітні.

XV

Як у Польщі, в Арґентині, в Бразилії, Канаді, в Австралії, так само є українці в Даґестані. Навіть у путівникові "Даґестан — страна здо­ровая" указується певне число українців у кож­ному місті і в кожному кантоні Даґестану. Число, указане в путівникові, звичаєм буває невелике, бо поза межами України за українців вважають тільки людей у вишиваних сорочках, з довгими вусами і з тупими фізіономіями, що вживають у розмові, головним чином, слово "позаяк". Але, і крім цих оригіналів, у Даґестані є цілі села і цілі кущі сіл з українським селянським населенням.

Машиніст Лисун, машиніст Косенко і я сіли на паротяг, що йшов на південь у Баку. На станції Араблинській ми вилізли — був гарячий зимовий день, сніг весело станув і сонце пекло, як у нас восени. Перейшовши річку Рубас, ми пішли в гори. Ми йшли високим берегом про­валля, де протікав Рубас. На коліні провалля гніздився аул; покрученою гірською доріжкою біг верхівець у чорній бурці з рушницею за пле­чима. Це не був ні воїн, ні мисливець, ні навіть князь. Просто з якогось гірського далекого аулу звичайний собі чоловік їхав у своїх справах у Дербент.

Ми обійшли коліно і пішли вгору праворуч. Провалля ставало каменисте. Табун камінних голубів крутився над скелями; обірваний пацан вискочив з аулу і гукав нам, показуючи на голубів. Але нам треба було йти ще далеко і ми покинули долину Рубаса.

Півколом лягло камінне кладовище, але на надгробках не було хрестів, написи були чудною стародавньою мовою і писані не тюркським алфавітом.

"Це єврейське кладовище, — сказав Лисун, — он той аул далі — то гірські євреї".

Гірські євреї, інакше вони звуться тати — це дуже цікава нація. Балакають чистісінькою старо­єврейською мовою, якою ніхто в світі не балакає, окреме них. Вірою своєю вони мусульмани, а з походження невідомо хто, тільки в усякому разі не євреї і не тюрки.

Коли ми проходили повз аул, ідучи на українське селище Хач-Манзель, я хотів збити голуба. Але Лисун схопив мене за руку. "Коло єврейського аулу не стріляй, — сказав він, — євреї народ сурйозний і після вистрілу доведеться тікати верст за п'ять".

Гірські євреї розводять виноград і роблять вино, якого сами не п'ють, бо вони правовірні мусульмани. У бурдюках, а то й у барилах, вони одвозять вино в Дербент, і там міські євреї, люди, що балакають переважно тюркською мовою і до­держуються єврейської віри, продають це вино в підвалах.

Міські Даґестанські євреї-торгівці теж народ серйозний. Уповноважений Плодовинспілки, що при­їхав у Дербент регулювати винну торгівлю й позамикав підвали, ходить у місті Дербенті обачно. Вночі він взагалі ходить тільки взад і вперед по своїй хаті, удень же їздить на спеціальному візникові, а поруч з ним сидить дядя з револьвером. Цей уповноважений чоловік молодий, силь­ний і в бувальцях бувалий. У нього навіть вистачило сміливости пройти зо мною надвечір два квартали по вулиці пішки. Коли він отак, взагалі, бережеться, то на це мають бути дуже реальні й дуже конкретні причини. Уже коло десятка євреїв-виноторговців в різні часи і з різних нагод запропонували йому, що вони його заріжуть, як тільки він покаже носа на вулицю.

Отже, як бачите, і міські даґестанські євреї народ цілком серйозний і діловитий. Дехто з них, не зважаючи на те, що підвали запечатані, і далі торгують вином, випускаючи вас тими самими дверима, на яких висить печать. Яким способом це робиться, я так і не дізнався, знаю тільки, що вдень купити вина не можна, а ввечері це дуже легко.

Перейшовши повз гірський єврейський аул, ми ввійшли в степове українське село. Ідучи по дов­гій вулиці, де обіруч стояли українські хати, не можна було повірити, що ми піднялися вже мет­рів на двісті над рівнем Каспійського моря. Дід надзвичайно українського вигляду лагодив у дворі борону. Не даґестанським варіянтом російської мови, а чистим, м'яким українським язиком дід, не поспішаючи, пояснив, як пройти нам до Миколиної хати.

Сонце давно вже розтопило весь сніг, вітер висушив землю і здіймав куряву. І мені здалося, що ми йдемо Бахтином у Змійові до Дінця. Ті самі білі, рожеві, блакитні хати, ті самі чорними віконницями облямовані вікна, ті самі очеретяні дахи, такі самі діди й баби з "малоросійськими" обличчями, і така сама татарська назва селища. Ми підійшли до Миколиної хати. Самого Миколи не було вдома — він поїхав у Дербент. Нас зустрів чорнявий пацан Грицько, хлопець літ на дев'ять, у кубанці із ножем. Він провів нас у хату. Стара бабуся, жовта, товста, малярійна й водянкувата, приймала нас у хаті і посадовила на скрині. Це була полтавчанка. Аматори полтавської мови, української милозвучности і славнозвісного жіночого "л" могли б годинами пасти вуха коло цієї бабусі. На полу лежала хазяйка, теж хвора на малярію, і коло неї вовтузилося мале дівча.

Ми сіли і помовчали трохи, як є український звичай. Я крадькома роздивлявся хату. Її можна було б в оцю хвилину перенести в Зміїв, і вона не справила б ні на кого ніякого вражіння.

Правда, богів не було — селище Хач-Манзель є колектив, та й взагалі в цій країні тисячі народів, тисячі мов і тисячі релігій, боги можливо саме через свою різноманітність і многовзірність не користуються такою пошаною, як у наших селах. У сусідній чистій хаті лежала купа пря­дива і така сама купа овечої вовни.

"Ну, як, — сказав машиніст Лисун, — будемо, значить, гуртом землю робити". Баба не одповіла нічого. Видно було, що вони зберігали воро­жий невтралітет до ідеї колективу. "Що ж, — сказав далі Лисун, — коли косовиця, то й діди ваші з одного казана їли і з одної чарки горілку пили. Мабуть що непогано буде і землю гуртом орати".

"Так то косовиця, а то землю орати, — сказала хазяйка. — Косити гуртом тільки й треба, а як із землею, то ми ще не знаємо, як воно буде".

"А чи є у вас такі, що без права голосу? — запитав я. — Як вони?" — "Є й такі, — одповіла хазяйка, — і вони в колективі".

Поки бабуся накривала на стіл і прошканди­бала з хлібом і солоними огірками, ми з Лису­ном розпитували в хазяйки, чи є в них на селищі багаті люди і чому їх прийнято до колек­тиву. За багатого в селищі Хач-Манзель вва­жається того, хто посадовив виноградник не менше, як чотири роки тому, бо землі в усіх було нарівно — це селище вже радянського походження і склалося з недобитків великих сіл Даґестан­ських, поруйнованих білими та грузинськими меншовиками під час громадянської війни.

Отже і люди там з усяких земель України, і землю ділилося між ними нарівно. Куркулі тільки-но почали були народжуватись на ґрунті виноградарства і це народження припинив колектив. Власне, як на слобожанський масштаб, із такого виноградинка, що посаджений уже чотири роки тому, хазяїн має чималий при­буток, і його ні в якому разі не можна б уважати за середняка. Але тут масштаб інший.

Коли бабуся принесла хліб і огірки, Лисун почав моргати оком на здогад вина. Миколин виноградник був ще молодий, отже бабуся по­слала пацана до Івана, і пацан приніс дві чверті вина. Можна було б добути і крашанок, і масла, і м'яса — сказав пацан, але в Івана весілля, і там усе поїдять сами. Дочку Іван видав заміж, запи­сав у загсі, оце три дні гулятимуть, а тоді ще поїдуть у Дербент вінчатися.

Коли Лисун розлив вино по коновках, то бабуся почала згадувати допотопну Полтавщину шістдесятих років минулого сторіччя, а хазяйка жалілася на малярію і на свого рідного брата, завідателя кооперативу. Після другої коновки хазяйка прямо почала шкодувати, що її брата своєчасно не розстріляно. Здається, що він не хотів видати їй матерії поза чергою, а собі взяв і навіть дочці своїй набрав на спідницю.

Ще жалілися вони на вовків. Передучора вовки порізали ні мало, ні багато, чотирнадця­теро коней і це саме перед оранкою.

Лисун вилив рештки вина в пляшку, і ми зай­шли ще до Чапура. Чапур по-татарському значить рябий. І справді, це був чоловік із сильно по­дзьобаним віспою обличчям. Волосся йому було шорстке і щіткувате, як у вепра, як вепер він дивився маленькими злими очима і був знамени­тий мисливець.

Оце він сидів на ослінчику і лагодив чобіт.

Його три дні як випустили з тюрми. і він був у добрім настрою. У тюрмі він просидів рік за те, що не вбив татарина, а тільки одстрелив йому руку, і то у своїм дворі при численних свідках Коли б він цього татарина був убив сам-на-сам. як і тих шість душ, кого вже поїли шакали в усяких місцях гірської полонини, то йому не до­велося б сидіти в тюрмі, бо ніхто б не знав.

Імовірно, що рябий Чапур не заживеться на цьому світі. Чи за рік, чи за два сам-на-сам із ним зустрівшися в лісі, якийсь татарин управиться вистрелити швидше від його, і від Чапура зали­шаться тільки дванадцять шевських цвяхів.

Ми вийшли з селища Хач-Манзель і подались дорогою на солонці. Я не беруся судити про рештки національного антагонізму в Даґестані. Ті півсотні народів, що там живуть, подекуди ще й досі не по­збулися ворогування між собою, ворогують із заможними тюрками, що забрали плідну полонину, ворогують із залізничниками, ворогують із своїми муллами і, не проживши там десять років і не ззівши з ними десять пудів соли, дуже нелегко сказати, як нам треба вирішити національне питання. Ясно одне, що там, у Даґестані, національне питання більше ніж де-небудь тісно зв'язане з вирішенням усіх чисто економічних і соціяльних проблем; воно виринає на найнесподіваніших місцях і міс­цевим керівникам подекуди доводиться найхимерніших добирати способів для його вирішення.

XVI

Вранці другого дня стало ще тепліше.