А вивчення віршика могло затягнутися. Так і сталося. Спочатку читала виразно і поволі бабуся, а Данка повторювала. А потім сама узяла книжечку і прочитала два рази. Вони з'єднали два віршики разом — вийшло несогірше. Данці сподобалося, вона вже стала звикати до думки, що буде виступати у великому театрі.
Увечері віршики повторила — зовсім незле! Данка навіть читала з виразом, "артистично", як мовить бабуся. Вся родина раділа: будуть з Данки люди!
Якось за тим усім забулося про Купер'яна. Ніч була спокійна, без отих "пташиних" снів. Данка спала міцно — ніяких мандрівок у сні! Заколисував і дощ, що зарядився звечора, лив цілу ніч, лив цілий день, сіро і сумно Данці на душі. Невесело і Мнявці, що запекло сьогодні мовчить — і жодним людським словом не відзивається. З нудьги Данка повторила віршики — вона стала на крісло, ніби це сцена, а Мнявка мала бути публікою. У цьому віршику, що так і звався "Свято героїв", йшлося про те, як ідуть різні колони із своїми оркестрами: спочатку йшли козаки і співали козацьких пісень, потім марширували січові стрільці і линули стрілецькі пісні, а за ними повстанці з Української Повстанської Армії — вони співали партизанських пісень. А за усіма, як звично, марширували дітлахи. Цей віршик закінчувався так:
Мають всюди прапори
Понад головою.
Якщо треба, то і ми
Будемо герої!
А другий віршик, який треба читати без перерви після першого, називався "Віче", бо по маршах люди вливаються на площу біля пам'ятника Шевченка — їх так багато, що татко мусить взяти Данку на плечі:
Але ж мусить
Хтось, татусю,
На плечах сидіти
І рукою
Над юрбою
Слати всім привіти.
Данка, як справжня артистка, вимахувала на всі боки рукою, ніби вона оце сидить на таткових плечах. Чи щось із того розуміла Мнявка, сказати важко. Принаймні у лапки вона не била. А могла, бо вистава була чудова, а до того ж Мнявка вчора себе "виявила" — вона вміла розмовляти, а не лише мнявкати. Не було навіть Данці перед ким розкланюватися. Почекай, Мнявко, всі газети ще про мене напишуть, великий зал театру буде плескати. Що тоді ти скажеш? Будеш тільки мнявкати?
Тут задзвонив телефон. Це Крак, — промигнуло в Данчиній голові, і Данка тут же метнулася до слухавки. З кухні донісся бабусин голос: "Данко, зніми трубку, бо в мене руки в тісті".
Стара історія, подумала Данка, але не було часу на думки про бабусю, бо у трубці таки справді був голос Крака:
— Прривіт, Данко! Як маєшся? Що рробиш?
— Все чудово! Добре, що ти зателефонував. Твій голос мене дуже втішив, — відповіла Данка. — Знаєш, я проводила репетицію, бо виступаю.
— Виступаєш? Де, коли? — запитав Крак.
— Скоро Свято героїв. Це у нас у Львові таке свято. А круки мають якесь свято?
— Не мають. У нас майже нема свят. Ми дуже часто збирраємося у згрраї — і носимося у повітрі, здіймаючи галас. Це дуже гарне відчуття, коли багато вільних птахів ширяють небом — і своїм співом висловлюють свої почуття: чи то радості, чи суму. Але про Свято героїв я знаю віддавна. Вже три роки, як воно відродилося у Львові. Раз були серед українців такі герої, що загинули за свободу, то варто вшанувати їх пам'ять, розповісти про них...
— Вони також загинули, як ті композитори? — зацікавилася Данка.
— Тільки дещо раніше від них у боротьбі з ворогами України, — відповів Крак.
— То вони мають теж святі імена? — запитала Данка.
— Так, то святі українського народу.
— І церква їх освятила? — знову Данка.
— Ні, у церкві тільки відправи за них, але святими церква їх не оголошує. Вони були військові, а військових церква не оголошує святими.
— А святого Юрія? Того, що змієборець. Ти ж казав, що він був військовим, а став святим. І на церкві є скульптура, як він бореться із змієм.
— Все правильно. Але він був закатований за церкву, за віру в Ісуса Христа. Тому і став святим.
— Це дуже складно, — сказала Данка. — А ти звідки телефонуєш? Від того самого приятеля що й тоді?
— Ти відгадала. Я люблю у дощ, у негоду гостювати у нього, — сказав Крак. У трубці щось затріщало, почулися сторонні голоси.
— Це нас підслуховують, — зауважила Данка. — Моя бабуся завжди так каже, коли у трубці починає щось коїтись.
— Та ні, — засміявся Крак, — це мій знайомий підійшов ближче, він хоче з тобою тррішки побалакати.
— Я боюся з незнайомими розмовляти, — заявила Данка. — А про що він хоче запитати?
— Та послухай сама, — сказав Крак. Через хвилину почувся незнайомий голос:
— Вітаю тебе, Данко! Ти дуже гарна дівчинка. Я тебе дуже поважаю. Знаю твоїх батьків, дуже шаную бабусю. А називаюся Юрій Виннищук, колекціонер старовинних книг і рукописів.
— Дуже приємно. Дякую за гарні слова, — відповіла Данка. — Я вже трохи чула про вас. Це Крак сказав, що ви маєте чорні книжки. То ви чарівник і чорнокнижник?
— Але я не тільки чорнокнижник, я ще й білокнижник, в мене є такі самі книжки, як у твого татка, бо не усі мої книги погані, — переважно добрі, — відповів пан Юрко. — А чарівник із мене скромний. Чорними книжками не вельми часто користуюся.
— От і добре, — зраділа Данка. — Я думаю, що коли б ви були тільки білокнижник, то Крак би до вас не прилітав.
— Можливо, що й так, — згодився той.
— Якщо ви хочете познайомитися зі мною, — запропонувала Данка, — то я буду в оперному театрі на Святі героїв. Я маю декламувати.
— Обов'язково буду. Я хочу тебе побачити. Бо ти друг мого друга, тому ти мій друг. Чи ти поважаєш Крака?
— О так! — палко запевнила дівчинка.
— А чи ти могла б сказати, що трішки навіть його любиш?
— Могла б ... напевно, могла б.
— Дякую тобі, Данко. Я хотів це почути. До зустрічі. Ще не клади слухавку, бо Крак хоче говорити.
— Алло, Краку, чому мовчиш? — запитала Данка.
— Алло, Данко. Вибач, мені аж горло перрехопило. Я дуже схвильований твоїми словами про почуття до мене. Правда, що ми дррузі?
— Правда, Краку!
— До завтра, дорога дівчинко!
У трубці почулися гудки. Над телефоном ніби застигла Данка, а біля неї ніби застигла Мнявка. Німа сцена тривала аж до приходу бабусі.
18. Роздуми
Було над чим помислити — тому й була та сцена "на німо". Пан Юрко ще дякував Данці за гарне відношення до Крака. Напевно, такого ставлення чекає і Купер'ян.
Треба буде розповісти усе про свій сон і поговорити про Купер'яна. З тої задуми, як вже було написано, вивела бабуся.
— З ким ти так довго розмовляла? — запитала вона. Данка розгубилася, зніяковіла, а тоді відповіла, що із сусідським хлопчиком, який знудився вдома через дощ. Бабусю відповідь задовільнила, але Данці від неправди стало важко. "Щораз більше зі мною неправди, я вже геть заплуталася в ній, — думала вона. А якщо взяти до уваги, що Данка ходила до монахині до церкви, де їх, діток, готували до першого причастя, то вся ця історія видавалася жахливою. Що я скажу священику на сповіді? Треба якось із тою таємницею закінчувати. Обдурювати рідних не годиться".
Наступного ранку була погода. Данка втішилася, що зможе порозмовляти з Краком. На небі пливли маленькі, як невинні чисті душі або ангелики, осяяні сонечком, білі хмарки. Яка з мене невинна душа дитинки? Я грішниця! А тут ще із Мнявкою не все чисто: чи то вона розмовляє, чи то мені ввижається, тобто прочуваються мої власні думки?
На щастя Крак прилетів, хоч його майже не було видно із-за зелені.
— Прривіт!
— Привіт!
— Стільки проблем, Краку! — перейшла відразу до справи Данка. — Я тобі не все розповіла про сон. Але ти не смійся, бо то, може, тільки глупий сон.
— Я весь увага, Данко, — серйозно сказав Крак.
— Мнявка не дасть збрехати, — почала вона. — Ой, вибач, навіщо нам та Мнявка. Мені тоді приснилося, мовби головний крук сказав, що чиста душа дитини може відчарувати Купер'яна.
— О, це дуже цікаво! Треба переказати йому. Але як має виглядати ота процедура перетворення на людину? — запитав Крак.
— Я не знаю. Той крук тільки сказав, якщо та невинна душа полюбить Купер'яна.
— Гм-м, — роздумував Крак. — Це, звичайно, складніше. Бо треба і дитини, і любові.
— А чи я б могла бути невинною дитиною? — запитала Данка. — Але я грішу! Я тепер часто обдурюю своїх рідних.
— Я знаю, — відповів Крак. — Це через мене. Може, то невеликий гріх, якщо зважити, що дорослі не повірять у крука, який розмовляє. Звичайно, це добре, як знайдеться невинна дитина, яка полюбить птаха Купер'яна. І станеться чудо. Але що робитиме Купер'ян, як стане людиною?
— Те, що всі люди, — відповіла Данка. — Він мріє вже сотні літ про це.
— Мріяти — це одне. Та уяви собі: оце він людина. Куди йому дітися? У гнізді жити не буде. Бути бомжем, тобто безхатнім, не захоче.
— А ми щось йому пошукаємо, — сказала Данка.
— Пошукати можна. Але за хату, за прожиття треба платити. Де він візьме грошей? Адже він, може, і розумний, але не має фаху: ні кравець, ні швець, ні на дуді грець. Та й ніяких документів немає, а хто без документів візьме його на роботу. Ти бачиш, скільки проблем? Я казав, що птахом бути простіше.
— Треба признатися людям, — запропонувала Данка. — І його назвуть героєм, бо він помстився за Підкову.
— Та хто повірить хлопцеві? Скажуть — вигадує, бо хоче слави. І король, як відомо, помер своєю смертю. Ну одяг дасть йому на перший раз пан Юрко. Може, він десь його помістить на початку. А потім що? Та й ще невідомо, в яку людину він буде відчарований: у молодика, яким був перед відвідинами короля, чи старрим-пррестарезним дідуганом?
— О, я про це не подумала, — сказала Данка, — я гадала, що молодим.
— От бачиш. Правда, старим було б найкраще. Бо тоді можна попроситися у притулок для стареньких і самотніх, сказати там, що втратив усі документи, нема рідних і таке подібне. Але чи йому буде прриємно сидіти там узаперті після тої волі, яку він має тепер? Коли він може літати, куди захоче, і спілкуватися з наймудрішими круками і обдумувати разом, як стати людиною.
— То що робити, Краку? — засумувала Данка. — Я не думала, що скільки проблем.
— Отож. Треба добрре усе зважити. А якщо це тільки звичайний твій сон, а не віщий? Хоч мені здається, що він таки віщий, — сказав Крак.
— Порозмовляй з Купер'яном. Що він на це скаже?
— О, звичайно, це я зроблю відрразу. Я тобі признаюся, що він вже знає про сон і мучиться такими ж сумнівами, як і я.
— То ви обоє знаєте про сон? — здивувалася Данка.
— Не гнівайся, що я не признався і хитрував.