Та як тут оббілуєш, як нема ні ножа, ні чогось гострого? "Ага, в мене є, — подумав Микола, — отой уламок мушлі, яким дні карбую". Отож уламком мушлі козак наш оббілував ламу, розіп'яв шкуру та й виставив на сонце, щоб просохла. А тоді заходився коло м'яса. Вийняв кишки й інші тельбухи, відломив із великою бідою задню частину та й зібрався пекти.
"Ага, треба спершу приготувати рожен". Зрубав гілляку, обчухрав, затесав кінець, підшукав іще пару гіллячок виластих, забив у землю, устромив м'ясо на рожен, і ось вже готово — бери й печи. Увесь час Микола був так зайнятий своєю новою роботою, що забув про нестачу лиш одного, та зате найважливішого, — вогню. А згадавши нарешті, сумно похилив голову.
"От креміння б мені та кресало, так миттю такий запалахкотів би вогонь, що ну-ну!" — з жалем подумав він. "Та де тут його взяти? Треба радити інакше, — міркував Микола. — Читав десь, що дикуни труть дерево об дерево так довго, що воно займається полум'ям. От треба й мені спробувати добути живого вогню". Узяв два сухі цурпалки, обтесав трохи й почав терти один об другий. Довго тер отак бідолаха. Піт виступив йому, руками вже ледве совгає. А коли один цурпалок почав куріти, то був уже такий втомлений, що ледве міг ворушити руками. "Нічого не вийде з цього, — подумав. — Треба вигадати щось інше".
Та чи ж не козаком був Микола! Хіба йому не доводилось у поході, їдучи верхи, класти м'ясо під сідло, як колись Святославу хороброму, й, отак розпаривши, їсти. Щоправда, не було печене, та все ж таки й не сире.
Приніс два широкі пласкуваті камені, вклав між них м'ясо та й почав стукати клепалом. По недовгому часі камінь почав ставати щораз гарячішим. Іще з більшою натугою невпинно стукав Микола об каменюку, аж врешті м'ясо так зм'якло, що можна було його вже їсти. Щоправда, за печене не мав би охоти його заміняти... та давно не бачив м'яса. Приправивши його ще цитриною, не без смаку таки з'їв свою першу здобич, закусив горіхом кокосовим, попив чистої водиці та ліг відпочити.
Сонце не світило вже так і не пекло, як перше. "Ех! — подумав Микола, — зима щораз ближче. Треба думати, як захиститись од зимового холоду". Та, глянувши на шкуру, що розіпнута лежала перед печерою, усміхнувся." Знаю вже, що мені робити. Лам тут немало, та й не дуже , як бачу, вони мене лякаються. Не важко буде вбити кілька штук. Буде тоді й печеня, й одіж на зиму".
І, хоч сильно втомлений, але радий і веселий, що так щасливо проминув йому день, Микола заснув твердим сном.
Глава третя. Здобуття вогню
Перша громовиця. Запалене громом
дерево. Перша печеня. Миколина
цегельня. Кабиця
Сонце стояло вже високо, як Микола прокинувся зі сну. Зірвався мерщій, бо ж сьогодні мав полювати на лам. Та цим разом йому не пощастило: небо затягли чорні хмари, зірвався вітер, полив дощ. Про лови навіть і гадки не було.
"Треба зачекати торохи", — подумав Микола. Та тут тобі ще на гірше завезлося: у лісі стало темно й тільки час до часу блискавки освітлювали небо. І здавалося Миколі, що від гуркоту грому весь ліс тремтить, ще хвилина — й завалиться скеля, придавивши його в печері, як комаху. Та не раз доводилося нашому козакові бачити громовицю в степу, на морі чи в лісі, то й тепер не дуже-то лякався.
Коло полудня грім почав стихати. Дощ не лив уже струменями. Час від часу з-поміж чорних хмар виглядав. шматок блакиті. Буря вщухла. Тільки розгойдане гілля колихалося фе, струшуючи з листя краплини дощу.
"Значить, можна вже вибиратися в дорогу", — подумав Микола, беручи сокиру й закидаючи торбу на плечі. І вже зібрався йти, коли тут як грюкне! Печера затряслася, й Микола повалився без пам'яті.
* * *
"Мабуть, довго пролежав я тут", — подумав паїв козак, вгледівши, що буря зовсім ущухла й хмар уже не видно. Спробував підвестися й встати. Нарешті вдалося, й Микола відчув, що здужає навіть іти. Взагалі, не почував він жодної слабості — тільки в голові немов джмелі гули. Уставши, побачив він перед печерою гілля з дерева, іцо росло на скелі. "Ох лишенько! Нове тобі, козаче, горе!.. Це, мабуть, грім ударив у дерево, до якого прив'язана мотузяна драбина", — сказав собі подумки наш козак. Глянув угору, й сокира випала йому з рук: дерево над печерою палахкотіло ясним полум'ям. З радості неописаної Микола забув навіть, що може згоріти прив'язана до пенька мотузяна драбина! Та часу гаяти не можна було: назбирав мерщій гілля, підклав сіна й прожогом кинувся по драбині вгору, щоб знести вогню. Миттю зліз із запаленою гіллякою, підпалив сушняк і весело поглядав, як щораз ясніше полум'я палахкотіло перед печерою.
Розпаливши багаття, кинувся паш козак гасити вогонь на дереві, бо розміркував, що як згорить пеньок, то не буде до чого прив'язувати драбину. За кілька хвилин замість полум'я здіймався з дерева дим, а згодом зник і він, а про пожежу нагадувало лише чорне, обпалене гілля.
Веселий і бадьорий, вернувся Микола до печери. Зараз же настромив на рожен шматок м'яса та й почав пекти.
Оберта м'ясо, оберта — та вже й утерпіти йому важко. "Еге, козаче, як пекти — так пекти! Солі нема? Та голова навіщо?" Побіг чим швидше до моря, зачерпнув лушпиною з кокосового горіха води, приніс хутенько до печери, сполоснув морською водою м'ясо, посмажив іще трохи — й готове.
Засів тепер наш Микола обідати. З радості аж очі блищать. На бенкетах у кошового ік їв, здасться, так смачно, як тепер. Розкошує після довгого посту бідолаха.
"Пообідав добре. — сказав, витягаючись. — Давно, давно вже не пам'ятаю такого свята. Тепер треба не на жарти подумати, як мені зберігати благодать оцю — жариво". Довго мізкував козарлюга, аж поки не побачив, що зі стіни скелі, па лікоть заввишки над землею, стирчить здоровенна каменюка. І хоч камінь був мокрий, та місце під ним було сухе, немов би й дощ не лив.
"Ось тобі й місце на вогонь!" — скрикнув урадуваний Микола. "Та чим-небудь не звик я вдовольнитися, — міркував він. — Чому б не збудувати мені печі як статечному господареві? Лопатою видовбаю під каменюкою яму, боки обкладу муром із каміння — от діло й готове: піч хоч куди!"
А що зважав Микола на найменшу дрібницю (бо пересвідчився, що й найменша дрібниця може стати в пригоді), то пригадав собі, що в одному місці бачив гарну глину, цілком схожу на межигірську. Якраз тепер оця спостережливість стала йому в пригоді.
Не гаючи часу, взяв лопату та кам'яний ніж і пішов шукати глинище. А що орієнтуватися на якій завгодно місцевості майстер був наш козак неабиякий, то не довго довелось йому шукати місце, де бачив кілька днів тому жовту, як віск, глину. По зливному дощі земля була м'яка, й тому без великого труду накопав Микола найкращої глини, наліпив чотирикутних цеглинок та й повигладжував їх іще рівненько кам'яним ножем. А коли вже готових було кілька десятків цегол, поскладав їх рядочком, щоб просохли й затверділи на сонці, а сам вернувся додому, бо зголоднів таки добре.
Пообідав наш пустельник та й думає: "От уже поволі розжився. І вогонь маю, і домівку якусь та й їжі, нівроку собі, достатньо. Біда лишень, що один я, мов та билина в полі: ні до кого й словечком обізватися, не те що звіритися чи порадитися. А колись, бувало, кругом тебе гурток друзів, що в пекло пішов би за ними, як і вони за тобою! Ех! Лучче б і не згадувати, а то тільки сум бере"...
Вечір сповивав усе темрявою, й тихо ставало навкруги. Та Миколі не хотілося спати. Щоб не дармувати, взяв лопату, понаносив каміння та й почав, поки поставить піч, робити тимчасово кабицю. Отак працював він, не розгинаючи спини, аж поки зовсім не споночіло. І вже ясні зорі мигтіли на погідному небі, а місяченько, як козаченько молодий, повільно плив, до зірок моргаючи, коли наш острів'янин скінчав свою працю.
Довго-довго не міг Микола заснути тої ночі: задивився на зоряне небо й линув думками на далеку солодку Вкраїну...
Глава четверта. Запорожська винахідливість
Черепаха. Незнані бульби-картопля.
Димарня. Сіль. Череда лам. Стайня.
Молочарство. Мурування печі
Хоч уже кінчалося літо, проте спека опівдні була нестерпною, й Микола міг працювати лише вранці й увечері, коли сонце котилося в море.
Удосвіта другого дня встав він, щоб наготувати їжі, підклав дровець, бо вогонь почав пригасати, та й одрізав шматок м'яса з лами, яке зосталося ще з учорашнього дня.
Поснідавши, вирішив Микола піти подивитися, чи просохла вже цегла. Беручи торбу, знайшов там бульби, які вчора приніс. "От і забув про бульби! Треба спробувати, що це за штука?" І з цими словами кинув їх у вогонь, щоб пеклися.
Після цього попрямував наш козак до своєї цегельні. Праця йшла швидко, й незабаром виліпив він іще кілька десятків цегол. "Мабуть, вистачить їх, щоб вимурувати непоганеньку піч, — радів Микола. — Тепер спочити трохи треба та назбирати устриць, бо таки добре зголоднів". З оцими словами пішов Микола на берег, та замість устриць вдибав щось друге, смачніше: межи камінням лежала здоровенна черепаха. З бідою затягнув він черепаху до печери, бо важила кілька пудів, і почав до неї добиратися: клепалом стукав так довго об спідний панцир, аж поки не розбив його, вирізав шмат м'яса, настромив на рожон та й почав пекти. Пече собі паш Микола м'ясо та й міркує: "Прохарчувався б тижнів зо два або й більше м'ясом оцієї черепахи, коли ж бо завтра викинути доведеться, бо почне псуватися. Ну, та не будь я козаком, щоб не вимудрував чого-небудь!" І таки вимудрував! Горішня шкаралупа була опукла, мов ночви: отже цілком могла замінити посуд; солі, щоправда, не мав, але морська вода могла бути замість неї. За той час, поки він міркував, спікся вже шматок черепахи. "От хліба б мені хоч шматок", — з жалем подумав Микола й, сам не знаючи для чого, вийняв із кабиці печені бульби, які вчора составив у попелі. І що за радість була, як, розламавши одну, вчув такий приємний запах, що аж у горлі засвербіло". Це ж, мабуть, картопля! — скрикнув Микола, згадавши оповідання Джеймса про американські їстівні корінці. — І за хлібом не варто вже побиватися".
Пообідавши, ліг наш господар спочивати, бо дуже втомився, заки дібрався до черепахи, та й спека така настала, що ледве дихати можна було.