Такою ж, на жаль, видалася і п'ятниця 10 січня. Погана традиція. Того дня у Києво-Свято— шинському суді столиці розглядалася справа так званих "васильківських терористів" Володимира Шпари, Ігоря Мосійчука та Сергія Бевза, які нібито 2011 року розповсюджували листівки із закликом до повалення влади та готувалися підірвати пам'ятник Леніну в Борисполі під час святкування Дня Незалежності. І хоча підозрювані заперечували свою провину, заявляючи про те, що СБУ "зшив" цю справу в дусі 1937 року, суд "припаяв" їм по шість років ув'язнення. Цей вирок викликав обурення у близько 300 пікетувальників, які зібралися біля приміщення суду. За версією виконувача обов'язків начальника столичної міліції Валерія Мазана, після оголошення вироку у справі працівники спецпідрозділу "Грифон" мали конвоювати засуджених до СІЗО, проте учасники зібрання біля суду заблокували проїзд їх автомобілів. Нібито мітингувальники почали кидати в бік приміщення суду та в машину конвою пляшки з водою, палиці та каміння. Варто нагадати, що приблизно так само правоохоронці виправдовували побиття майданівців 30 листопада.
— Я акцентую на тому, що працівники конвойної служби були озброєні й мали повне право застосувати вогнепальну зброю в цей період, оскільки була спроба захоплення автомобіля, — наголосив т.в.о. начальника міліції Києва.
За словами Мазана, викликані на підмогу "беркутівці" утворили живий коридор для того, аби конвойний спецавтомобіль зміг виїхати з території суду. При цьому 17 спецпризначенців зазнали поранень. Але він не сказав, що той коридор насправді був не живий, а кривавий, бо прорубувався кийками. Отже, за логікою Мазана, учасники пікету мають радіти, що проти них застосували лише гумові палиці, а не вогнепальну зброю. До речі, активісти Майдану вже з'ясували прізвище міліцейського чиновника, який керував цією операцією.
Інформація про сутичку під Києво-Святошинським судом миттєво потрапила в соціальні мережі. На неї відреагував Автомайдан, який своїми силами заблокував кілька автобусів із "беркутівцями" неподалік приміщення суду. Сюди ж прибув і опозиційний політик, екс-міністр МВС Юрій Луценко з дружиною — народним депутатом України Іриною Луценко. Вона згодом розповіла, що разом із Юрієм з дозволу одного із командирів "Беркуту" ввійшла до автобуса з правоохоронцями, де показала своє посвідчення і зажадала таких же дій від осіб, що там сиділи, аби переконатися, що вони насправді є тими, за кого себе видають, а не якимись провокаторами. Проте бійці відмовились. Юрій Луценко став проводити з колишніми своїми підлеглими виховну годину на тему: "Міліція з народом", під час якої закликав їх утримуватися від застосування сили проти мирних людей. Потім обоє повернулися до учасників пікету. Останні стали вимагати, щоб "беркутівці" вийшли з автобуса та пояснили, на якій підставі вони застосовували силу коло приміщення суду. Пристрасті дедалі розпалювалися. Люди почали розхитувати автобус. Тоді звідти повискакували "беркутівці", котрі стали навсібіч гамселити людей кийками. "Що ви робите, схаменіться, ми ж з вами цілу годину говорили про те, що так робити не можна..." — закричав Юрій Луценко, намагаючись зупинити побоїще. Проте у відповідь дістав кілька ударів кийком по голові. Не один, не два, що дало б підстави вважати це прикрою випадковістю, а, вісім-дев'ять. Тобто били свідомо, прицільно і професійно. Юрій упав, знепритомнів. Лише це зупинило подальшу криваву вакханалію. Коли Луценко прийшов до тями, попросив дружину передати майданівцям, щоби не мстилися "беркутівцям" особисто, бо вони зомбовані, налякані і позбавлені своїм керівництвом свідомого вибору, перебуваючи в системі координат "Бий, бо будеш битий сам".
Прокуратура Києва розпочала кримінальне провадження за ч.2-ю ст. 365-ї КК України — перевищення службових повноважень. Європейські та американські політики висловили занепокоєння новим фактом застосування сили до демонстрантів і засудили побиття "Беркутом" одного з лідерів Євромайдану. Зокрема, міністр Великої Британії у справах Європи Девід Лідінгтон написав в "Твіттері", що він шокований новиною про побиття Луценка, і побажав йому якнайшвидшого одужання. Міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт зазначив у соціальних мережах, що насильство щодо демонстрантів у Києві його дуже тривожить. "Від насильства мають утриматися всі. На владу покладено особливу відповідальність", — наголосив він. Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт вважає, що насильство щодо Євромайдану має бути засуджене. "Тільки діалог і національний консенсус можуть накреслити шлях у Європу", — написав дипломат.
Варто нагадати, що під час одного із засідань Національного круглого столу президент України Віктор Янукович оголосив мораторій на застосування сили проти учасників мирних зібрань. Виходить, наш гарант є "справжнім" господарем свого слова: дав його, а потім і забрав?
Брат на брата
22 січня 2014 рокуЩе, на щастя, не скрегочуть гусеницями танки, не гримлять гармати, але суть ситуації від цього не змінюється — ступінь ненависті, суспільного розколу сягнув апогею.
Адже і майданівці, і антимайданівці, "тітушки" та "беркутівці" — чиїсь діти. А всі разом — українці. Виходить, брат на брата? Виходить, доборолась Україна до національного апокаліпсиса? Хто ж винен? Це зрозуміло майже всім — кримінальна влада. Може, треба було мовчати й далі, сподіваючись, що вона сама собою впаде, як колись комуністичний режим? Але ж неможливо вже терпіти. І ось — повстали. Але чому ж бандократія за два місяці так і не завалилась від мирних протестів, тоді як у Європі подібні потрясіння змітають і уряди, і парламенти, і президентів? Суспільство гостро потребує відповіді на це запитання з розряду "бути чи не бути".
Сьогодні представники громадянського суспільства стали висловлювати багато розумних і логічних думок — ніби полуда їм із очей спала. Виявляється, не те кричав Майдан, не туди кликав, робив наголос на ілюзорній європейській мрії, коли треба було ставити за наріжний камінь боротьбу з корупцією, бюрократією, несправедливістю, міліцейським свавіллям, неправедною пенсійною реформою, що насправді і є євроінтеграцією, але так ці вимоги були б зрозуміліші нашим братам на Сході та Півдні. І цю акцію протесту треба було охрестити не Євро-, а Антибандитським Майданом. Тоді він, вочевидь, мав би підтримку всіх регіонів. Тоді у влади й справді не залишилося б жодного шансу. Але чому це нікому не спало на думку два місяці тому?
Виходить, що перехвалили ми громадянське суспільство, яке нібито вийшло на новий щабель розвитку. Не зорганізувалося ще воно як мисляча субстанція, здатна виробити нову ідеологію єднання та оновлення нації, відкинувши радикалізм та націоналістичний екстремізм. На Майдані надмір молодих гарячих голів, проте бракує креативних, бо професори, мабуть, весь цей час відсиджувалися біля телевізорів. А тому Майдан вимушений був піти за політиками, які завели його і суспільство в глухий кут. "Сьогодні у нас існує одна головна проблема і одна головна загроза. І це не Янукович, не його суди і не його "Беркут". Із усім цим, зрештою, неважко впоратися. Загрозу становить і не його новий стратегічний союзник, який уже виявив готовність вдатися до прямої інтервенції задля реалізації своїх геополітичних мрій. Проблему становить населення Сходу і Півдня нашої з вами країни, яке здебільшого досі щиро підтримує "межигірського гаранта", — пише відомий український історик Віталій Нахманович.
Його побоювання підтверджують останні соціологічні дослідження в усіх регіонах країни. "Треба визнати, що Майдан поділив Україну", — заявила директор Фонду "Демократичних ініціатив імені Ілька Кучеріва" Ірина Бекешкіна на прес-конференції, присвяченій підсумкам досліджень протест— них настроїв українців.
Майдан підтримує 50 відсотків громадян, не підтримує — 42. Тобто країна розкололася майже навпіл. Причина такої ситуації у тому, що зі Сходом і Півднем до цього ніхто серйозно не працював, вважає І. Бекеш— кіна. В цьому винна і попередня помаранчева влада, і сьогоднішня опозиція. Як приклад, навела розмову з одним із лідерів національних демократів. Запитала його, яку національну ідею вони можуть запропонувати Сходу. Він жорстко відповів: "Хай учать мову". Але якщо поглянути на перелік найактуальніших проблем України, зауважує Бекешкіна, то всі вони однаково сприймаються і на Сході, і на Заході. Тому Майдан мав би включити до своєї програми не лише політичні, а й соціально-економічні вимоги, зрозумілі більш прагматичним жителям Криму, Херсона, Донецька та ін. І, можливо, саме на цій платформі слід було будувати стосунки між усіма регіонами країни, а не вчити жителів Харківської та Луганської областей, якою мовою їм розмовляти, переконана експерт.
"Ці люди не "дурні", "затуркані" чи "неосвічені". Вони просто інші. За психологією — "бюджетники", за культурою — малороси, за історичною пам'яттю — радянські люди. Це означає, що вони потребують мінімальних, але твердих соціальних гарантій, вільного існування російської культури та збереження радянських пам'ятників і свят. І все це маємо їм надати. Ми не спроможні швидко перевиховати наших співвітчизників, але можемо створити їм умови для життя в сучасній європейській полі— культурній державі", — таку програму національного єднання пропонує Віталій Нахманович.
Тобто відносини між регіонами мають будуватися на взаємоповазі, толерантності та терпінні, культурній і управлінській децентралізації. І не треба ґвалтувати Схід і Південь демократією та західними цінностями, бо це викличе тільки спротив. За еволюційний підхід до поширення демократії і результати соціологічних досліджень. Якщо 2009-го перед президентськими виборами загальний рівень підтримки демократії в країні становив 38%, то сьогодні — 51 проти торішніх 47%. На Заході цю форму правління підтримують 56%, на Півдні — стільки ж, у Центрі — 52, на Сході — 36%. Якщо ще два роки тому лише 30 відсотків громадян готові були поступитися матеріальними благами заради демократичних цінностей, то нині — 45%! Навіч еволюція суспільної свідомості у бік демократії.
Ну добре, похід на Схід — це завдання на майбутнє.